Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 52)

— Гей! — крикнула Ніна. — Ми тут ув’язнені! Звільніть нас!

— Допоможіть! — підтримав її Яцек.

Утім, жінка не звернула на них ані найменшої уваги, а чоловік задрав голову та радісно їм помахав. Решта компанії вже давно зникла на темній вулиці.

— Ми тут! — репетував Яцек. — Допоможіть!

— Допоможіть!

Чоловік помахав ще раз, а потім відвернувся та побіг слідом за жінкою.

— Він, мабуть, вирішив, що ми жартуємо, — буркнула Ніна. — Гаразд, прикрий вікно, а то ми замерзнемо.

— Чекай, — Яцек схопив дівчину за плече та стиснув.

На задньому подвір’ї з’явилася ще одна постать, цього разу значно нижча та менша. Мала дівчинка, вдягнена в старомодну сукню та сучасну пелеринку, накинуту на плечі.

Кароліна Пєтшицька.

— Гей! — крикнула Ніна. — Ти нас чуєш?

Мала, яку було чудово помітно у світлі ліхтаря, кивнула.

— Ми тут ув’язнені, можеш нас відчинити? У Клімші є ключ! — крикнув Яцек. — Вірніше — у Ригєля!

Кароліна заперечно похитала головою.

— Ти його боїшся? — здогадалася Ніна.

Тепер голова хитнулася вниз та вгору. Так.

Яцек сіпнувся, наче йому на думку щось спало.

— А тобі відомо, де пансіонат «Смерека»? — запитав, перехиляючись через підвіконня так сильно, що Ніна машинально схопила його за пояс.

Ще один кивок. Так.

— А ти віднесеш туди листа? Пані Еві Вишневській?

Так.

— Це погана ідея, — запротестувала Ніна. — Хіба ми можемо довіряти цій малій?

— Але це розумніше, ніж тримати повідомлення при собі! І взагалі: ти впевнена, що ми колись ним скористаємося? А якщо пані Ева довідається про все сьогодні, то прийде на допомогу.

І знову вона визнала, що хлопець має рацію.

— Я тобі дещо скину, а ти віднесеш це просто до «Смереки», згода? — гукнув Яцек.

Так.

Він загорнув у хусточку-повідомлення шматок дерева та швиргонув на вулицю. Пакунок впав поряд із дівчинкою, і вона, ухопивши його, зникла в темряві.

Коли Ніна причиняла вікно, її щось бентежило. Якесь погане передчуття.

Минав час. Шум і галас із бальної зали помалу вщухли. Яцек допоміг Ніні трохи послабити корсет, а тоді закуняв, просто сидячи в кріслі. А дівчину сон не брав. Вона сиділа з розплющеними очима та думала про Кароліну: малявка давно вже повинна була лежати в ліжку, натомість бігла крізь зимову темряву, подалі від майбутнього, яке не віщувало їй нічого доброго. Чи попросить вона також і пані Еву забрати її із собою?

Ніна не мала сумнівів, що так і буде. А от чи погодиться пані Ева, невідомо. Мабуть, хтось повинен пояснити Кароліні, що незалежно від того, яким страшним може видатися минуле, але втратити свою родину теж не кращий варіант.

Вона починала засинати, коли почула стук у двері. Вони підхопились одночасно, сон як рукою зняло.

— Хто там? — запитала дівчина невпевнено, водночас із страхом і надією. Бо ж Ригєль не стукав би, правда?

— Марчін.

Вона невпевнено поглянула на Яцека, але хлопець похитав головою. Він також не розумів, що відбувається.

— Ти нас випустиш? — запитав.

За дверима довго мовчали. Ніна не могла розуміти, чого Марчін прийшов. Невже турбується?

— Я не можу, — сказав нарешті гість. — Ригєль мені заборонив, крім того, в мене все одно немає ключа.

— Навіщо тоді прибіг?

— Хочу запитати, чи не бачили де моєї сестри. Вона раптом зникла, і ми геть не уявляємо, де її шукати.

Серце Ніни танцювало і співало. Тож Кароліна не зрадила.

— Ми її не бачили, — гарикнув Яцек, одночасно шкірячись до Ніни. — Швидше за все, вона втекла, щоб не летіти сторч головою до того вашого дев’ятсот четвертого року.

— Дев’ятсот п’ятого, — виправив його Марчін. — І Кароліна ще замала, щоб таке вирішувати.

— Але ж все це якась дурня, — роздратувалася Ніна. — Тобі також немає сенсу жити бозна коли. Це було важливо хіба що для Віктора, доки він не змінився.

Цього разу пауза затягнулась, і за дверима чулося лише нервове дихання.

— Віктору досі до вподоби минуле, просто він зараз надто шляхетний, щоб це визнати. Та ледве ми обидва там опинимося, то все зміниться. Віктор буде мені вдячний і…

— Ви знову станете друзями? — підказав Яцек.

— Звісно ж, станемо. Бо все це я вчинив… заради нього, розумієте? І він це належно оцінить — раніше чи пізніше. Зрештою, це не вашого розуму діло. Побачимося вранці. І приємних снів.

— Чекай! — крикнула Ніна.

— Що ще? — у голосі Марчіна забриніло роздратування. — Я ж казав, що не можу вас випустити, навіть якби того хотів. Ригєль пильнує ключ…

— Я не про це. Що станеться з нами вранці?

— Нічого страшного, навіщо тим перейматися.

— Ми хочемо знати, — уперлася вона, а Яцек одразу до неї долучився.

— Саме так, ми хочемо знати.

Марчін зітхнув.

— Вам трохи підрихтують пам’ять, зрозуміло? Ну, не всю: виріжуть тільки те, про що ви довідалися за останні два тижні.

Дівчина відчула, як у серці здіймається паніка, а Яцек, який стоїть поруч, дерев’яніє.

— Хіба таке можливо? Яким чином?

— О боже, та звідки мені знати? Це ж магія, і це справа янголів, а не моя. Мені лишень відомо, що в них є таке… ніби створіння, яке вони притягли у великій дерев’яній скрині. Певний час вони тримали цю потвору у нас вдома, в окремій кімнаті, але я її і в очі не бачив. Начебто, вона воліє перебувати в темряві. Садкіель говорив, мовби створіння дуже небезпечне, але саме цей екземпляр дуже старий і трохи заслаб, а тому його можна контролювати. Мій батько опікувався ним разом із Клімшою. Себто з Ригєлем, я вже заплутався, хто він там є насправді.

Ніна нервово ковтнула слину. Невже це Бестія, жахнулася вона. Невже йдеться про Бестію — таку саму, що була там, у Колі. Як же вони думають проконтролювати таку потвору?

— Сьогодні в бальній залі — та сама потвора? — обережно запитав Яцек. — Ви кромсали там людям пам’ять?

— Не всю пам’ять, лише фрагменти. І люди самі так вирішили. Бо не всім до смаку жити тоді, в тисяча дев’ятсот п’ятому році, цілком усвідомлюючи, що… Втім, ви й самі розумієте.

— Так, ми все втямили. Вони знатимуть, що за пару років вибухне війна. Або що дантисти майбутнього виписують краще знеболювальне. Або…

— Ригєль мав рацію, ви безнадійні, — Марчін, схоже, образився, бо вони почули звук кроків, що віддалялися. — Побачимося вранці!

Яцек заснув, згорнувшись у клубок на кріслі, а Ніна заснула, прикрита пелеринкою біля прочиненого вікна, тому що хотіла відчувати на обличчі подих холодного повітря. Прокинулася через лютий холод та сонце, що м’яко гладило її по щоці. Розплющила очі, впевнена, що сталося щось жахливе — таке, про що вона взагалі й подумати не могла.

Яцек досі спав, трохи посопуючи, у каміні тліли рештки жару — схоже, хлопець вставав вночі та підкладав вогню. Але було пізно, світанок давно минув, може, навіть минув і південь…