Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 50)

— І що там було? — зацікавився Яцек.

— Кров, — Ніна ковтнула слину, змагаючись зі своєю уявою. — Якщо везеш в машині важкопоранену людину, то на сидінні залишається кров. Пан Ригєль не мав чим очистити шкіряне сидіння, та й часу в нього було небагато. Тому підпалив сидіння. І я ще міркую…

— Так-так? — чоловік дивився на неї заохочувально, як вчитель на відмінника.

— Я от що думала: чи ви часом не хотіли, аби цю машину знайшли? Тому ви й сказали про неї Пєтшицькому. Ви вже були знайомими, бо мешкали в їхньому будинку, і Пєтшицький — один з небагатьох, перед ким ви не ховали справжнє обличчя після повернення. Тому ви і запропонували йому поїхати до лісу. Сподівалися, що якщо люди побачать згорілу автівку, то зацікавляться водієм і знайдуть тіло — тоді Клімша матиме гідний похорон…

Ригєль усміхнувся.

— Дуже мило, що ти вважаєш мене аж настільки передбачливим і високоморальним. Але я мушу тебе розчарувати: я сказав Пєтшицькому про машину абсолютно випадково, а він виявився таким жадібним, що перетяг мою «Варшаву» та поставив у себе на подвір’ї. Але решта більш-менш вірно, — він глянув на Яцека. — Доводиться визнати, що в тебе дуже розумна приятелька. Якщо вона тепер ще скаже мені, що станеться завтра о тринадцятій, то я буду в захваті.

— Ти знаєш? — Яцек споглядав на Ніну здивованим поглядом.

— Знаю, — вона крутила в руках філіжанку з чаєм, що потроху стигнув. — Вірніше, здогадуюся.

— Ми тебе уважно слухаємо, — у голосі Ригєля чулася легка іронія, але Ніна вирішила ігнорувати її.

— Лис говорив, що ви чесні та лояльні. Ви не любите комуністів, але ще менше любите магію та янголів. І я замислилася, яким чином ви могли схилитися до того, аби зрадити своїх роботодавців, відіслати їм фальшивий рапорт…

— Рапорт був чесний, — спокійно виправив він її. — Коли я його писав, Вовчі Доли були абсолютно вільні від магії.

— Добре, але потім ви повернулися сюди, приховуючи своє справжнє обличчя, що, по суті, вже доволі підозріло. А тепер ви на балу разом із Марчіном та янголом. І замовляєте собі чай із тістечками, наче не один із рядових гостей: ви хтось важливіший, хтось, кого тут слухаються. І хай там що станеться завтра, воно точно пов’язане з янголом та з магією. Тож, — Ніна потерла сверблячий ніс, — щодо питання, що могло схилити вас до співпраці з янголом та забуття про неприйняття магії…

— Так?

— Підозрюю, щось таке було б можливе, якби янголи пообіцяли повернути світ із часів вашої молодості. Ви дуже його полюбляєте, правда? Тому ви зберігали нотатник усі ці роки. А Лис називав вас довоєнним джентльменом. Заради чогось такого ви готові були заключити умову навіть із чортом. Я шукала митця, на чиї твори янголи могли б спертися, бо мені здавалося, що причиною для всіх цих таємничих випадків має бути якесь безумне видіння. Але насправді досить і звичайних малюнків, отих із нотатника. Янголи віддзеркалюють те, що бачать або про що читають, і це аж ніяк не має бути неправдою. Схоже, що вони вирішили відтворити місто з початку століття.

— І чому б їм це робити? — Яцек залишався скептичним.

— А чому б і ні? Янголи не перепадають за сучасними винаходами та ненавидять комуністів. Світ, у якому немає ні того, ні іншого, був би для них раєм.

— І ти дійшла до таких висновків на основі чого? Отих замальовок та листівок із малюнками людей до війни?

— Це також, але є й інші речі. Наприклад, інциденти на околицях міста. Кімнати, які зникають, хати, які з’являються нізвідки, дивний ліс та стежки, які ведуть на манівці…

— Ти маєш на увазі, що всі ці місця перетворюються на такі, якими вони були п’ятдесят років тому? А потім знову набирають нормального вигляду? Наче час іде хвилями й минуле проглядає з-під сучасності?

— Щось таке. Я думаю, що магія… намагається окреслити кордони міста. Бо Вовчі Доли сьогодні розрослися в порівнянні з тисяча дев’ятсот п’ятим роком, хай не набагато, але ж!

— І все це була його ідея? — Яцек рухом підборіддя вказав на Ригєля, який посміхнувся й глянув на Ніну.

Відповідай, говорив його погляд.

— Не знаю, — дівчина вже була трохи зморена й починала відчувати, що щось тут негаразд. Ригєль здавався надто ввічливим і спокійним як для того, чиї темні замисли розкрилися. Але не могла стриматися, тож говорила далі. — Я думаю, що спочатку їх було троє: Константин Ригєль, Марчін і Віктор. Один дорослий та двоє підлітків, усі захоплені минулим…

— Для точності: Марчін захоплювався не стільки минулим, скільки своїм приятелем. Але продовжуй.

— Вас було троє, а потім… потім янгол змінив Віктора на Обраного, не знаю чому…

— Ми вважали, що так буде легше переконати в нашому плані мешканців Вовчих Долів. Обрані мають природну харизму, а люди їх слухаються.

— Але щось пішло не так, як задумувалося, еге ж? Віктор змінився, авжеж, фізично та психічно. Так змінився, що навіть його власна мати не визнає його своїм сином. Але він зробився… — Ніна пошукала властивого слова, — поряднішим? Моральнішим? Раніше він уважав, що увесь цей план перенести місто в минуле чудовий, але потім він змінив свою думку.

— Авжеж, Віктор раптом дійшов до висновку, що ми тим самим кривдимо цих людей, — Ригєль скривився. — Ми багато разів повторювали, що нікого не станемо змушувати, що кожен отримає свій шанс поїхати собі з Вовчих Долів, якщо забажає. Але він уперся, що не можна приймати таке рішення, не прорахувавши всіх наслідків. Що ж, — чоловік хитнув філіжанкою, яку тримав у руці, — мені здається, це нечасто буває, але тепер ми знаємо всі наслідки. І ми всіх передчасно попередили.

— А ви впевнені, що всіх? Що в цілому містечку немає людей, які не знають, що відбувається? Або тих, які вам просто не повірили?

Ригєль стиснув губи.

— Навіть якщо є, то їх небагато. І вони самі винні, бо ми насправді намагалися донести до кожного. Ми провели кілька зібрань, а потім розносили листівки про всяк випадок, якби хтось забув про дату.

— Ви ж розумієте, що ви намагаєтеся зробити? — обурився Яцек. — У тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році почнеться війна! А потім, через двадцять років спокою, вибухне ще одна! Хто хотів би переживати щось таке вдруге?

— Але ж мешканцям Вовчих Долів нічого не загрожує. Ви не знали? Це містечко завжди мало неймовірне щастя: воно лежить на узбіччі, може, тому обидві війни якось його оминули. Жодна бомба ніколи не падала на Вовчі Доли, і сюди ніколи не приходив фронт. Ось тому більшість будівель тут збереглися в такому досконалому стані.

— Але ж молоді люди з Вовчих Долів все одно підуть битися! — крикнула Ніна з розпачем.

— За моїх часів, — холодно промовив Ригєль, — захист батьківщини вважався справою честі. І думаю, не всі сьогоднішні хлопці — боягузи. Зрештою, дуже небагато молодих людей з Вовчих Долів пішли до армії під час першої війни. Друга була трохи іншою справою, але до тридцять дев’ятого року залишиться чимало часу.

— Авжеж, бо тоді битися вже їхнім синам.

Ригєль стенув плечима.

— Як я й казав, я нікого не змушую лишатися. Може, мешканці просто вирішили, що небезпека — це та ціна, яку варто заплатити за старий добрий світ, сповнений гармонії, без комуністів та…

— Без жінок, які показують ноги, — перервала його Ніна. — І без тих, хто стає студентками. І без селян із правом голосу.

— Якщо вже ти хочеш наголошувати на цьому, то саме так, — Ригєль здавався ураженим. — Але запевняю, що навіть ти була б щасливою в ті часи.

— Авжеж, так само, як селяни, що ґарують на полі, чи слуги, що бігають із тацями.

— Мешканці Вовчих Долів самі на це погодилися.

— Але ж… — Ніна урвала себе, бо раптом осягнула всю правду. — Ви б не випустили у світ людей, які знають правду, отак просто. Якщо Вовчі Доли будуть перенесені в часі, то хтось цим зацікавиться. Комуністи проводитимуть слідство та випитуватимуть людей, які звідси втекли. А ви не можете розраховувати, що всі будуть тримати язика за зубами. А це значить… Це значить, що ви маєте якийсь спосіб, аби закрити рота усім цим людям. Щось наче янгольська магія, через яку Кароліна не може говорити про певні речі.

— Авжеж, у нас є спосіб. Трохи відмінний від того, який ти собі уявляєш, але він є.

— Мене цікавить, чи ніхто не намагався це оминути, — втрутився Яцек. — Ну, знаєте, виїхати з міста та повідомити когось назовні?

— Авжеж, намагалися, — буркнула Ніна. — Тому янголи патрулюють виїзд із міста. Ти сам зустрів одного.

— Хтось міг піти через перевал.

— Міг, — визнала вона. — Але взимку, коли всюди лежить сніг, це не так легко. Зрештою, я готова закладатися, що гірські шляхи янголи теж час від часу перевіряють.

Ригєль споглядав на Ніну із все тою ж самою лагідною цікавістю. Наче був гордий: або з неї, або, що правдоподібніше, з того, що його припущення справдилися.

Вона відклала печиво, раптом геть втративши апетит. Передчуття, яке вже якийсь час її мучило, перетворилося на впевненість.

Щось було тут не так. Зовсім не так.

— Я не помилився в тобі, — сказав Ригєль. — Поручник Лис казав мені, що ти розумна, і він, безсумнівно, мав рацію. Але ж ви розумієте, що з таким знанням, яке є у вас, ви просто не можете піти собі вільно?

— Я нічого не знаю! — запротестував Яцек, на що чоловік відповів ще однією лагідною усмішкою.

— Знаєш, бо твоя приятелька власне все тобі сказала.