Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 47)

Хай там хто, їй байдуже.

Вона зняла куртку з вішака, надягнула черевики та вийшла з квартири. Відчувала докори сумління, але Яцек, мабуть, мав рацію: від Марчін не варто чекати загрози. А якщо йдеться про іншу небезпеку, то дівчина все одно не може нічим зарадити. Тому що погода наразі ідеально сонячна і на небі жодної снігової хмари.

Двері важко гупнули, відрізавши її від зовнішнього світу. Вона довго кліпала очима, перш ніж призвичаїтися до напівмороку. В костелі ледь чутно відгонило ладаном, але все перебивав запах вологих кам’яних мурів. Ніна зітхнула, долаючи дежавю. Могла б закластися на всі свої кишенькові гроші, що колись вона тут уже була. І що колись уже шукала двері нагору, на вежу — бо зараз знайшла їх без найменших проблем. Вона зупинилася, дивлячись на замок. Чомусь подумала про шпильку для волосся, але ж шпильками вона давно не користувалася. Намагалася не уявляти, який вона зараз має вигляд: брудна, в кальсонах та завеликій чоловічій сорочці, з масним волоссям, яке позавчора заплела у косу і з того часу навіть не пробувала розчісуватися. Така собі жебрачка-волоцюжка.

Коли вона натиснула на клямку, двері на вежу одразу відчинилися. Ніна рушила вгору спіральними сходами, щоразу впевнюючись, що вона таке уже робила. Спершу натрапила на дзвіницю, а потім — на оглядовий майданчик. Холодний вітер вдарив їй в обличчя й на мить відібрав подих, а через висоту в неї трохи запаморочилося в голові. Дівчина сперлася ліктями у бар’єр. Місто під її ногами було напрочуд тихе та спокійне — лише сірі стіни кам’яниць та білий сніг, що аж очі сліпив від сонячного проміння. Вона мигнула, а коли глянула знову, то помітила малу чорну плямку, що ширяла над містом. Птах. Вона широко усміхнулася та змахнула рукою, наче той був здатен їй відповісти. Нарешті перша жива істота з того часу, як Ніна отямилася в бальній залі. Отже, до Вовчих Долів поверталося життя.

Вона вже хотіла розвернутися та зійти з вежі, коли щось притягнуло її увагу. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що саме: чи то звук, чи, може, рух, помічений краєм ока. Але раптом щось змінилося, і місто вже не було тихим та спокійним. Ніна знала це, перш ніж розчула якийсь шурхіт, спочатку дуже тихий, ніби тінь якого звуку, а не сам звук. А потім звук почав наростати й уже не нагадував шурхіт — тепер це звучало як відлуння олії, що шкварчить на пательні. Дівчина завмерла.

Місто було на вигляд як перед тим: сірі кам’яниці, сліпучий сніг, ідеальна нерухомість порожнього простору. Майже порожнього, бо на околицях щось відбувалося: тепер вона не лише чула звук, але й помічала рух. Будинки… їх на околицях уже не було, бо цілі вулиці зникали з поверхні землі, провалювалися, немов їх поглинала, щоразу розростаючись, чорна пляма. І ця пляма просувалася вглиб міста метр за метром, ковтаючи все, що стояло в неї на дорозі.

Ніна стиснула пальці на бар’єрі, стримуючи крик. Не хотіла дивитися, але дивилася широко розплющеними очима. В чорній плямі щось полискувало, щось гіпнотично мигтіло. Блись. Мовби хтось перерізав темряву промінням світла. Знову блись. І ще раз, і ще. Тільки тепер вона усвідомила, що чорна пляма — це попіл, який залишався, коли містом йшла висока-превисока постать, із променем у руці, що діставав до неба. Постать із вогняним мечем, яким вона стинала будинки, наче це була весняна трава.

— Руйнівник.

Ніна різко обернулася. За її спиною на бар’єрі стояв янгол у білих блискучих шатах (очевидячки, пошитих із фіранки, але Ніна ледве звернула на таке увагу). В руці він тримав щось, що приголомшена дівчина в першу мить теж сприйняла за меч, але мечем воно не було — ще одна подробиця, яку вона зафіксувала одразу.

— Що? — видавила Ніна. — Чи то — вибачте… Чи то… Хто ти?

— Руйнівник, — повторив янгол терпляче. Він був босий і якимсь дивом втримував рівновагу, хоча бар’єр був ширшим за його ступню хіба що на пару сантиметрів. — Ось там — Руйнівник. А я — Садкіель[15].

— Він же руйнує місто! — крикнула Ніна.

— Так і є, — увічливо погодився янгол. — Бо він Руйнівник.

— Зупини його.

— І чому я маю це робити, коли я сам його створив?

— Але… Навіщо? — видавила вона безпорадно.

— Щоб він стер сліди. Місто потрібно стерти в порох, аби ніхто ніколи не довідався правди про те, що тут сталося.

Вона ковтнула слину, змагаючись із комом в горлі.

— Тобто це означає… що ви вб’єте всіх свідків?

Очі янгола потемнішали. Якби це було можливе, Ніна подумала б, що Садкіель на мить — лише на мить — здавався заклопотаним.

— Вас не повинно тут бути, — сказав він. — Не таким був план.

— Але ми тут! — крикнула вона. — І Руйнівник от-от нас вб’є! Ми не зуміємо від нього втекти!

— Не зумієте, — погодився він спокійно. — За моїми розрахунками, Руйнівник дістанеться центру десь за пів години.

— Ти мерзота!

Ніна кинулася на янгола з кулаками. Якусь коротку мить навіть думала, що їй це може вдатися, що янгол упаде з вежі, але він лише розкрив свої чорні блискучі крила та полинув у повітря.

— Ти не маєш права мене торкатися, людська істото, — сичав крізь зуби. — Мій меч…

— Це не меч, а рапіра! — крикнула вона. — Причому старовинна! Ти повинен віддати її до музею!

Обличчя Садкіеля набрало заклопотаного виразу. Але янгол швидко прийшов до тями.

— Ти смієш мені наказувати, людська істото?

Вістря рапіри торкнулося шиї дівчини. Ніна відступила. Крок, потім ще один — просто на замерзлу калюжу, яка розливалася по майданчику. Послизнулася та впала на сідниці. Коли заплющила очі, на шиї знову відчула вістря рапіри, а потім — і струмочок крові, який потік їй під куртку.

— Вибачте…

— Я пояснив Марчіну, як можна вціліти. Якщо він не поділився з вами цим знанням, то вже не моя вина. Може, він вирішив, що вам не слід довіряти. Бо у вас надто довгі язики.

— Ми станемо мовчати, — застогнала Ніна, знову розплющуючи очі.

Янгол уже прибрав рапіру, але досі нависав над дівчиною: грізний, із розгорнутими крилами та морщиною між ідеальними бровами.

— Його переконуй, а не мене.

Це якесь шаленство, подумалося їй. Повне та абсолютне шаленство. Отож ми помремо й навіть не взнаємо, через що. Якщо правда, що Руйнівник дістанеться до центру за пів години… Приголомшена дівчина прикинула, які в неї шанси. Влітку, якщо бігти твердою дорогою, якось можна встигнути дістатися до меж міста. Але взимку, коли на кожному кроці кучугури, це просто неможливо.

— Чому? — видавила вона. — Прошу, якщо вже я маю померти, то принаймні хочу знати, що тут сталося. Чому зникли всі люди? І тварини? Де вони зараз? Чому залишилися ми? До чого тут ті листівки?

Янгол дивився на Ніну з виразною зацікавленістю — чи навіть із подивом. Наче дівчина вперше зуміла його здивувати. Але за мить подив — якщо це був подив — згас.

— Ти мала всі потрібні відповіді, — сказав він. — І дозволила їх у себе відібрати.

— Я нічого не пам’ятаю!

— Саме про це я й кажу. Але ти згадаєш. Вже почала згадувати.

Шпилька для волосся, вкладена у замок, спіральні сходи, що вели на вежу, чорне янгольське перо, яке лежить-вилискує у смузі світла серед голубиного пір’я…

— Я не пам’ятаю… — прошепотіла вона, хоча це вже було не зовсім так.

Янгол нахилився над нею. На його обличчі досі була цікавість: але тепер дуже холодна, наче в науковця, який досліджує якийсь особливо загадковий об’єкт.

— Інколи ти сама намагаєшся все забути, — сказав він. — Я кажу не про спомини з Вовчих Долів, але про ті, що раніше. Інститут Тотенвальд, осінь, кімната. Діти з червоними картками.

Вона безпорадно стиснула кулаки. Все ще лежала на крижаному майданчику високо над землею, під чистим блакитним небом. Боялася встати чи щось сказати у своє виправдання. Не могла захищатися. А янгол читав її думки, міг дотягнутися до глибин розуму, про які вона сама не здогадувалася.

— Хтось помер замість тебе. Ти про це знаєш, але одночасно не бажаєш знати. Хочеш удавати, що нічого не сталося. Так легше та важче одночасно, бо він йде за тобою, крок у крок, як привид. Він чи вона, бо ти навіть не знаєш, був це хлопець чи дівчина. І ці докори сумління переслідуватимуть тебе все життя.

— Ти знаєш… як його звали? Або її?

Янгол похитав головою.

— Ні. Але у твоїй голові я бачу, що є людина, яка знає. Руде волосся, світлі очі. Запитай у неї.

Лис, подумалося їй, коли янгол уже розкинув крила та шугнув у повітря.

Вона бігла спіральними сходами униз, потім бічним нефом до виходу з костелу і далі до кам’яниці, де мешкали Пєтшицькі. Провалювалася в сніг, перечіпалася і падала, дряпаючи долоні на твердій кризі, та негайно зводилася на ноги, аби бігти далі.

Вони й досі мали шанс, нехай невеликий, але шанс. Якщо дістануться до Марчіна та змусять його відкрити спосіб, як уникнути Руйнівника. Ніна в цю мить готова була просити, погрожувати, скористатися силою — у тому малоймовірному випадку, якби почався снігопад.

Вона трохи пригальмувала, щоб перевести подих. М’язи горіли живим вогнем, голова паморочилася — спершу вона думала, що це через височину, але швидше за все, то був звичайний голод. Востаннє вони нормально харчувалися позавчора, а потім була лише каша на обід та вечерю. Тепер із кожним пройденим метром Ніна відчувала, як слабшає, та все ж мала бігти, прискорюватися. Вона вже бачила кам’яницю, а перед входом до кам’яниці — Яцека. Він махав до неї та щось кричав, але що саме, було не розібрати.