Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 45)

Тамара глянула на молодшу дівчину із цікавістю.

— Пані Ева тебе вб’є, як не повернешся до опівночі. Тобі й справді треба туди?

— Я намагатимуся повернутися. І — так, справді треба. Це, мабуть, наш єдиний шанс все з’ясувати. Отже, хтось піде зі мною?

Тамара стенула плечима.

— На мене не розраховуй. На тій листівці було написано, що треба вдягнутися в сукню із корсетом. Я в таке нізащо не влізу.

Ніна перевела погляд на Хуберта, але той хитнув головою. Іза на прощання дала йому адресу своєї тітки, де могла згодом перебувати її сім’я, але похмуре обличчя хлопця виразно проказувало, що це кохання для нього вже втрачене.

— Ви можете в таке повірити? Сказала, що я можу писати, але вона все одно мене не згадає… — пробурмотів він.

— Я піду, — запропонував Яцек. — За умови, що мене не вбиратимуть в сукню з корсетом.

Тамара та Хуберт пішли в бік пансіонату, а вони вдвох — до ринкової площі. Дорогою їх минули ще два повні вози та одна вантажівка.

— Кінець світу, — пробурмотіла Ніна. — Тікають, наче щури з корабля, що тоне.

— Може, і нам також треба поїхати? — Яцек невпевнено глянув вслід вантажівці. — Ну, я в тому сенсі, що, знаєш, одразу як…

— Хай там що, у нас є час до завтра, до тринадцятої години, — заспокоїла вона його. — Крім того, ти ж не вважаєш, що це місто підірвуть чи зроблять щось таке? Більшість зостається, а ці люди аж ніяк не здаються переляканими.

Вона вказала на компанію, що явно рухалася в тому ж напрямку, що Ніна та Яцек. Було там кілька чоловіків та дві жінки, всі вбрані по довоєнній моді, вони сміялися й, здавалося, були трохи напідпитку. Яцек дещо розслабився, і Ніні також вдалося переконати себе, що сьогодні ввечері їм нічого не загрожує.

Скоро разом із веселою компанією вони увійшли до яскраво освітленого палацу, де в холі походжала невисока моторна жіночка. На голові вона мала капелюха з пером пави, а на плечах — лисячу накидку.

— Оце так, хто ж до нас завітав? — сказала вона. — Ти, напевно, Ніна Марчак? А ти — особа супроводу?

— Мене звуть Яцек, — запротестував хлопець, але його ніхто не чув.

Жінка в капелюсі з пером передала підлітків у розпорядження іншої жінки, яка носила чорний капелюшок із вуаллю, і та повела їх вглиб палацу.

— Ви не вдягнені як належить, та не переймайтеся, щось вам підберемо, — говорила вона, енергійно крокуючи крізь натовп, що клубочився у холі.

Ніна почала підраховувати гостей, але збилася з рахунку, бо тих було більше сотні. Тож вона лише роззиралася на всі боки — що ж тут за такий палац? Але навколо було видно лише море людських голів і море мінливих вогнів над головами — то палахкотіли свічки в канделябрах та свічниках на стінах. І жодного електричного вогника, самі лише свічки. А нагорі, високо над головами, красувався транспарант із написом:

26 ЛЮТОГО

13:00

ПАМ’ЯТАЙТЕ!

— Бачив? — прошепотів Яцек їй на вухо. — Там був Януш Клімша.

— Де? — розвернулася вона різко.

— Уже втік. Але це точно був він.

Перш ніж дівчина встигла подумати, що все це може значити, жінка в капелюшку увіпхнула їх до кімнати, що нагадувала театральну гардеробну. Під стінами купчилися гори циліндрів та чепурних капелюшків, зі стільців звисали штани, сорочки, сукні, корсети та панчохи, а на шафці лежали стоси рукавичок різних розмірів — чоловічих та дамських.

— Маємо поквапитися, — жінка енергійно нишпорила серед вбрання, зрештою витягла штани, що застібалися під коліном, сорочку та камізельку.

— Тобі личить, — сказала вона, подаючи вбрання Яцекові. — Можеш перевдягтися отам, за ширмою, якщо соромишся. А для тебе… — вона критично глянула на Ніну. — Який твій улюблений колір?

— Рожевий.

— У тебе каштанове волосся, не знаю, чи рожевий тобі підійде…

— Рожевий — чудово, — рішуче заявила Ніна.

І справді, коли жінка знайшла рожеву сукню з бантами та мереживами, дівчині все прийшлося до лиця. Незвично, але дуже гарно. Дівчина задоволено покрутилася перед дзеркалом та розпустила волосся. Якби не корсет, в якому їй перехоплювало подих, вона б охоче вдягалася так щодня.

— Це якийсь бал-маскарад? — запитала вона, озираючись. Сукня піднялася віялом навколо ніг, а потім м’яко опустилася. — Але ж ви розумієте, що епохи не співпадають?

— Що ти маєш на увазі? — жінка була заклопотана пошуками підходящих черевиків і ледве слухала Ніну.

— Я маю на увазі всіх тих людей у холі. Турнюри — це кінець дев’ятнадцятого століття, а довгі сукні в орієнтальному стилі — це вже початок двадцятого.

Жінка випрямилася, тримаючи в руці пару рожевих атласних черевичків.

— Ти гарнюня, — сказала, а потім вщипнула Ніну за щоку, наче мала справу з дитиною років п’яти. — Ти чудово впишешся серед нас, просто чудово. Надягни ці черевички, повинні бути добрі. І прихопи пелеринку, бо в залі може виявитися холодно. На жаль, у нас немає панчіх твого розміру, але вважаю, що можеш піти з голими ногами. У такому молодому віці це ще нормально. Тобі десь років дванадцять, так?

Ніна трохи спохмурніла, але перш ніж встигла придумати відповідь, жінка випхнула їх із гардеробної та спрямувала в бік сходів, що вели на другий поверх. Ніна та Яцек пішли слідом за веселенькими панянками, що привели їх до бальної зали. З височенної стелі звисали канделябри, повні палаючих свічок, а стіни від підлоги до стелі були вимощені дзеркалами, в яких відображався барвистий натовп. На помості оркестр заграв якусь класичну мелодію, і перші пари рушили до танцю на відполірованій чорно-білій підлозі.

— Ущипни мене, — простогнав Яцек. — Бо я не вірю в те, що бачу.

Ніні здалося, що в юрбі промайнув Марчін — ніби з батьками та сестрою, але перш ніж вона встигла до них підійти, їх вже віднесло кудись убік. Вона тут ще декого упізнала: знайома пані з магазину солодощів кивнула їй, а знайомий бородань ґречно всміхнувся, смакуючи шампанське з високого келиха. І раптом…

— Янгол, — прошепотів Яцек, ухопивши дівчину за лікоть. — Поглянь-но!

Вона озирнулася. Залою рухалася висока світловолоса постать, не чоловік і не жінка, якоїсь нелюдської холодної вроди, в білих шатах — і навіть той факт, що шати ті точно були пошиті з якоїсь фіранки, не псував ефекту. Безсумнівно, то янгол.

— Побалакаємо з ним? — запропонував Яцек.

Ніна кивнула.

— Один момент.

Відсунулася до стіни, бо танцююча пара вже кружляла в них під носом. Не більше як десять хвилин, твердила вона собі: десять хвилин вона потішиться усім цим — балом, музикою та рожевою сукнею — і потім знову займеться слідством. Ніна роззирнулася. Деякі пані вже встигли послабити тісні корсети, а їхні капелюшки та циліндри на панах сиділи трохи набакир. Ніна, здається, була тут однією з небагатьох, хто невимушено почувався у старосвітському вбранні: вона звикла носити довгі сукні, хоч і без корсетів, але майже так само незручні. І вона насправді любила минуле.

Звісно, все це дійство не дуже походило на справжні довоєнні бали. Не було тут старих тіток, що пильнували панянок на виданні, чи списків, куди занотовували, хто з ким танцює, а молоді люди перемовлялися одне з одним вільно і без жодних церемоній, що пів століття тому було просто неможливим. Ніна, втім, не мала наміру нарікати; у всякому разі не тепер. Бо все навколо здавалося чудовим сном, веселі очі блищали у світлі свічок, а оркестр грав із таким запалом, немов від цього залежало життя музик.

— Потанцюємо? — запропонувала вона.

Яцек нервово моргнув.

— Та я ж не вмію…

— Все ти вмієш. Хіба забув, що в спадок від Обраного ти отримав спритність?

— Спритність — абсолютно не те саме, що відчуття ритму, — пробурмотів він. — І, знаєш, я б не хотів у цьому переконуватися.

— Як хочеш, — Ніна також не надто хотіла танцювати, бо трохи завеликі черевики могли злетіти з її ніг.

Але вона і без того добре розважалася. У дзеркалах відбивалися веселі обличчя, сукні з перлами та гаптовані золотом камізельки. Дівчина знала, що перлини та золото — фальшиві, що більшість цих нарядів пошили зовсім недавно з дешевих матеріалів і лише світло свічок дозволяло їм здаватися гарними, але їй було байдуже: поки грає музика, доти тривають чари.

Про одне тільки шкодувала, що тут немає Хуберта: він би пасував до цього балу більше Яцека. Втім, у старшого хлопця цього вечора інші проблеми: він, мабуть, досі сумує за красунею Ізою, яка дала йому адресу і водночас попередила, що немає сенсу до неї писати, бо вона все одно не згадає Хуберта.

Та й справді — чому б вона мала його пам’ятати? Це було одне з питань, яке мучило Ніну, але зовсім не найважливіше з них.

Дівчина із жалем повернулася думками до слідства. Треба знайти Марчіна та порозмовляти з ним. Або — знайти янгола, а найкраще — одного й другого. Щоб довідатися, яка біда станеться завтра о тринадцятій годині.

— Шампанського? — офіціант у роззолоченій лівреї виріс наче з-під землі та підсунув Ніні тацю, на якій стояли високі келишки. Спершу підсунув, але одразу ж і відступив.

— Скільки тобі років? — запитав невпевнено.

— Двадцять п’ять, — гарикнула вона, хапаючи один із келишків. — А що, хіба не виглядаю на свій вік?

Приголомшений офіціант пішов собі далі, а Яцек захихотів.

— Вип’єш? — Ніна подала йому шампанське.

— А ти не хочеш?

— Ні.

Яцек зробив обережний ковток, і його обличчя розпромінилося усмішкою.