Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 41)

— Я маю на увазі малюнки, — сказала вона швидко, окинувши листки поглядом. — Бо раніше я бачила у вас шкіряну теку, та й взагалі… Так, мені відомо, що не годиться отак просто вдиратися й розпитувати, але це для мене вкрай важливо. Вибачте, якщо я вас раптом образила.

— Ти мене не образила, а просто здивувала. Ти особлива дитина, тобі хтось про це казав?

— Так, дехто.

Клімша зітхнув.

— Якщо це насправді тобі треба, то можеш подивитися мої роботи. Але я себе митцем не вважаю. Малюнки — лише види міста, нічого такого дивного. Боюся, що вони мало чим відрізняються від звичайних поштових листівок.

Усе ще соромлячись, Ніна підійшла до столика та зиркнула на зображення. То дійсно були лише Вовчі Доли: ратушна площа з костелом, палац Щербицьких, парк та аптека на розі. Ще була пара сценок із міського життя: там жінка купляє курей на ринку, а тут чоловік розставляє під магазином великі бідони з молоком, а ось діти вибігають зі школи. Нічого підозрілого, дивного чи хоча б трохи страшного. Клімша казав правду: малюнки не надто відрізнялися від звичайних чорно-білих фото. Дівчина просто не могла уявити, як саме і хто з їхньою допомогою може накладати такі чари, щоб корови долали зачинені двері, а ліс змінювався до невпізнанності.

Втім, питання «хто» давно не стояло, звісно ж, то був янгол. Чи не той самий, якого Хуберт бачив на вежі костелу першого ж дня, коли вони сюди прибули? Треба буде його знайти, подумала вона, але наразі відсунула це на другий план. Янголи добре приховували свої таємниці.

Вона оглянула ще кілька малюнків і лише під кінець натрапила на той, що бачила в костелі: двоконка з возом, на якому — величезна скриня. Дівчина завагалася. Щось у цій картинці дуже насторожувало: може, обличчя візниці, не сумне, а швидше перелякане, а може, оця сама скриня, що нагадувала труну на двох осіб.

— Вам відомо, що там усередині? — поцікавилася вона, але Клімша лише заперечно хитнув головою. Погляд з-під окулярів залишався уважним і доброзичливим.

— Це просто вулична сценка, бачив колись. Гадки не маю, що там за скриня й навіщо вона.

— Але ви добре знаєте Марчіна, так? І навмисне відіслали мене на той ставок, щоб я його врятувала.

— Не заперечую, я трохи тебе використав, — чоловік здавався трохи сконфуженим. — Я побачив, як хлопці тягнуть Марчіна до лісу, й зрозумів, що його хочуть скривдити. Таке з ним вже траплялося, а я надто старий, щоб битися з підлітками. Я вельми перепрошую, що наразив тебе на небезпеку. Але був впевнений, що ти викрутишся, бо…

Клімша урвав себе. Ніна мовчала, намагаючись переварити отриману інформацію.

— Не переймайся, твій маленький секрет залишиться в безпеці зі мною, — додав старий. Ніна тільки відмахнулася.

— Отже, ви мені набрехали, що не знаєте Марчіна?

Чоловік зітхнув удруге, цього разу глибоко: камізелька на його грудях нап’ялася так, що від неї мало не відірвався ґудзик.

— Я не знаю, чи ти розумієш, але оце твоє слідство усіх дратує. Люди не люблять, коли мале дівчисько задає їм дивні запитання та звинувачує бозна в чому. Щодо мене, я хотів лише захистити Марчіна, бо він уже достатньо натерпівся.

Ніна стиснула кулаки. Усіх дратує, отакої! І ще — «мале дівчисько»! А вона ж нікого навіть не звинувачувала, а що пробувала довідатися, що тут коїться, то хіба не на користь місту?

Але Клімша розмовляв ніби щиро, лагідно споглядаючи на неї з-під товстих скелець, тож вона попрощалася та пішла собі. Досить вже пустих балачок.

Увечері, коли Тамара заснула у своєму ліжку, Ніна ще довго по тому дивилася на вулицю. Кімната дівчат була на східному боці, і Ніна бачила за вікном шматочок костелу. Кортіло і янгола угледіти, ну хоча б на мить, але вежа, що громадилася на фоні темно-синього неба, наразі була порожньою.

Вона прокинулася, коли за вікном світало. Годинник на полиці показував шосту тридцять, і Тамара ще солодко спала, загорнута в ковдру по самий кінчик носа. А Ніна знала, що їй вже не заснути, бо була рання пташка — не могла довго валятися в ліжку.

Вона встала: у спальні було холодно, а пічка, ввечері розпалена до червоного, тепер обвіювала лютневим холодом. Дівчина затремтіла, поспішно натягаючи білизну, що через холод здавалася вологою на дотик. Тепер сорочка, штани та светр — і на вихід, із черевиками в руці, щоб нікого випадком не розбудити.

Вона обережно причинила двері та підстрибнула, коли за спиною почулося: «Привіт». Вона озирнулася.

— Хуберт, не лякай мене. Я гадала, всі ще сплять.

— Я прокинувся чверть години тому і почув, як ти шарудиш у кімнаті.

— Я робила це тихо, — запротестувала вона, але Хуберт лише стенув плечима.

— І куди ти зібралася?

— До костелу. Якщо отой твій янгол там, то, може, він вийде зранку.

— Я теж із тобою.

Ніна швидко погодилася. Не планувала жодного супроводу, але якщо вже так, то й так, ще краще.

Вони вийшли з пансіонату. Сніжило: великі холодні клапті м’яко падали на білий тротуар та дахи будинків. У великих містах на цю годину вулиці завжди заповнені людом, усі поспішають на ранкові зміни на заводи чи в контори, що рано відчиняються — а тут не було ані живої душі. Лише один-єдиний закоцюблий молочар, наче на тій картинці пана Клімши, розвантажував перед продмагом бідони з молоком. Бідони раз у раз брязкали, а з пекарні неподалік розходився запах свіжого хліба.

Ніна сунула долоні в кишені пальто. Ішли мовчки, але тиша жодним чином їм не заважала. Бували хвилини, коли дівчина більше раділа товариству мовчазного, спокійного Хуберта, ніж бойовій Тамарі чи енергійному Яцеку. Саме в такий час світ здавався взятим зі святкової листівки або з ілюстрації книжки для дітей, а Ніна та Хуберт вміли ними тішитися — кожен по-своєму.

— Шкода, що завтра маємо звідси виїхати, — сказала вона раптом.

— Шкода, — відповів Хуберт.

— Тобі напевне буде важче, — додала вона обережно.

— Чому?

— Тамара говорила, що ти знайшов собі дівчину.

— Ізу, так, — Хуберт скривився так, ніби йому боліло. — Я боюся, що наше кохання на тому й закінчиться.

— А Тамара? — запитала вона, коли вже вирішила, що може відізватися. — Вона теж когось собі знайшла? Бо останнім часом вона дивно поводиться: уявляєш, постійно дивиться в дзеркало, а пару разів навіть надягнула сукню…

— Гадаю, що Тамара ще нікого не вибрала, хоча кілька хлопців із нею й загравали, — Хуберт здавався трохи спантеличеним, коли завважив, що його приятелька має успіх у хлопців.

Тільки Ніна не дивувалася. Тамара, хоча й не була красуня, проте мала природний шарм, і в товаристві хлопців поводилася дуже вільно. Ніна ж навпаки: була гарненькою (дзеркало показувало їй це кожного дня), але наразі — жодного залицяльника. Вона почала вже тривожитися, чому так, але досі не дійшла жодних розумних висновків. Тим часом вони вже входили до костелу, й думки про хлопців швидко вивітрилися з її голови.

— Агов? — боязко покликала вона, зачиняючи важкі дубові двері. — Є тут хтось?

Вона відчувала себе ідіоткою, бо хто їй зараз відповість? Костельний служка? Якась старенька, що рано-зранку прийшла помолитися?

Костел порожній. Порожній, холодний і доволі темний, бо зимове сонце ледь пробивалося крізь товсте скло вітражів. Ніна та Хуберт пройшли вздовж головного нефа аж до самого вівтаря, перед яким палала червона лампадка. Дівчина звела голову.

— Якщо ти тут, то відізвися! — крикнула вона у темряву трохи сміливіше. Хай вона і поводиться по-дурному, але що з того? Злого ксьондза тут напевне немає, і ніхто їй нічого не зауважить.

— Прошу! Ми хочемо лише порозмовляти, — додав Хуберт.

Ніна трохи здригнулася: саме це вони кричали Віктору, а він так і не подав знаку про себе. «Цікаво, чи відізветься янгол?» — подумала вона. І чи він взагалі їх чує.

— Може, він там, на вежі, — припустив Хуберт, кола вона поділилася з ним сумнівами.

Вони озирнулися й за мить знайшли малі бокові дверцята, куди вели три сходинки. Дівчина натиснула клямку: двері, як і слід очікувати, були замкнені.

— Спробуй шпилькою, — порадив трохи нервово хлопець.

Ніна спробувала. Коли вони тренувалися з пані Евою, то відчиняти замки відмичкою здавалося доволі легким. Тепер вона мучилася не менш як десять хвилин, поки замок не піддався.

Вони обережно увійшли на закурені вузькі сходи, що по спіралі вилися угору. «А якщо нас хтось помітить?» — подумала вона. Хай там що, вони зараз порушили закон. Ніні ще не виповнилося чотирнадцяти років, тож їй нічого не загрожувало, але Хуберт міг потрапити до колонії.

Вона спробувала втішити себе думкою, що пані Ева якось їх витягне з халепи, але все одно спиною пробігли мурашки.

— Аго-ов! — гукнула вона. — Є тут хтось?

Від сходження по спіралі — далі і далі, вгору і вгору — паморочилося в голові, пилюка дерла горло, ноги нили. Позаду чулося посопування Хуберта, а темряву час від часу прорізали смуги світла, що сочилося крізь маленькі віконця. «Чому я не рахувала сходинки? — подумала Ніна. — Хоча б якесь було заняття». Знову вгору та ще раз угору. Скільки ж тут усього поверхів? Вона думала про це, змагаючись із запамороченням. Шість? Сім? Більше?

Нарешті сходи скінчилися і мандрівники вибралися на майданчик. Тут пахло свіжим деревом, а серед колод, підвішений на складній конструкції, красувався величезний бронзовий дзвін. Кілька сполоханих голубів втекли крізь відкрите віконце у світло ранку, а так на вежі більше нікого не було видно.