Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 37)
«Може, Тамара, Яцек або Хуберт на щось натраплять», — утішала вона себе.
Костельний служник у чорному вбранні виник у дверях за вівтарем, а потім, ступаючи з повагою та гідністю, дочалапав до столика, що стояв за останньою лавкою, залишив на ньому стос папірців та повернув назад — туди ж, звідки з’явився. Вже на виході Ніна машинально глянула на столик: там лежало щось схоже на місцеву газету, яка складалася з двох листків паперу, надрукованих чорними, трохи розмитими літерами. Вона взяла один екземпляр. Здебільшого це були парафіяльні та інші дрібні оголошення, плюс стаття, яка заохочувала до добровільних пожертв на католицьку місію в Африці, і на додаток репортаж про відкриття нового дитячого майданчика, на диво короткий та безживний, наче автор наперед вирішив, що гойдалки та каруселі — це якась нікчемна забавка.
Вона вже збиралася відкласти газету, коли її наче щось штрикнуло.
— Прошу, зачекайте! — крикнула вона услід костельному, який уже встиг пройти половину нефу. — Часом не знаєте, хто друкує цю газету?
«Отже, друкарня», — думала Ніна, крокуючи містом. Друкарня означає кілька речей. По-перше, газетка могла час від часу розміщувати короткі оповідання або малюнки місцевих митців. По-друге, хтось міг друкувати там невеличкими накладами книжки чи плакати… Та що завгодно, аби лише воно якимось чином пов’язувалося б із мистецькою діяльністю.
Вона знайшла будинок дев’ять на вулиці Ткачів та увійшла на подвір’я. Здалека вже чула звук працюючого верстата з-за дверей, на яких було наклеєно плакат із великим червоним написом: «Ворог не спить. Допоможи подолати розтрати!» Вона постукала і, коли двері трохи прочинилися, побачила крізь щілину знайоме око, але дещо підпухле.
— Це ти, — сказав Марчін.
— Це я, — визнала вона. — А ти що тут робиш?
Очікувала, що хлопець знизає плечима (цей рух у її думках пасував до Марчіна), але він лише скривився.
— Допомагаю бабці, а що?
— Я можу увійти?
Він неохоче відкрив двері навстіж та посунувся. Ніна увійшла до тісного приміщення, де відчувався запах диму від цигарок та свіжонадрукованих сторінок. Під стіною працював прес, над яким нависала дебела жіночка. Вона озирнулася, коли Ніна причинила двері, та зміряла гостю оцінюючим поглядом. Здавалася надто молодою як для бабці підлітка — мабуть, п’ятдесят років ще немає, вороново-чорне волосся та не дуже вродлива з лиця. Лише очі були гарні: кольору зеленого скла, як і в її онука.
— Доброго дня, я хотіла… — Ніна замовкла невпевнено, але їй нічого не залишалося, як намагатися говорити далі. — Я хотіла запитати, чи ви, бува, не друкуєте якихось місцевих митців?
Жінка нахмурила товсті чорні брови, одночасно пересунувши цигарку з одного кутика рота в інший.
— Ми друкуємо газету, для якої пишуть різні люди, — сказала недовірливо. — А інколи — путівники та плакати.
Ніна ще раз спробувала пояснити, що саме вона мала на увазі, і обличчя жінки зрештою прояснилося від розуміння.
— Ідеться про тих, що клепають усілякі-різні вироби?
— Так. Точніше, страшні штуки, — кивнула дівчина.
Бабця Марчіна почала перегортати купу замовлень, що лежали на столику під стіною. На підлогу впало кілька окремих листків, Ніна машинально підняла їх та прочитала:
МЕШКАНЦІ ВОВЧИХ ДОЛІВ!
26 ЛЮТОГО О 13.00 ГОДИНІ
ВСЕ ЗМІНИТЬСЯ!!!
ЯКЩО ТИ НЕ ХОЧЕШ ЗАЛИШИТИСЯ З НАМИ,
ТО ГЕТЬ ІЗ МІСТА, ПОКИ Є ЧАС.
НА ОСІБ ІЗ ЗАПРОШЕННЯМИ
МИ ОЧІКУЄМО В ПАЛАЦІ ЩЕРБИЦЬКИХ
25 ЛЮТОГО О 21:00.
ІНШИМ БАЖАЄМО ХОРОШИХ
СВЯТ УДОМА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ, ПОТРІБНО ВДЯГНУТИ
СПЕЦІАЛЬНИЙ ОДЯГ!!!
Вона відклала листівку, саме коли бабця Мачіна витягнула з-під купи паперів старий номер газети.
— Від липня, — сказала. — Там є вірш Бартека Ґората.
Ніна глянула на перші два рядки…
…і нервово заблимала.
— Ну як, досить страшне?
— Так, — визнала дівчина. — Хоча й не зовсім те, що мені треба.
— Ґорат також робить непогані фото, а Янка Козуба інколи малює нам карикатури для плакатів або для газети. Але там жодної політики, — одразу попередила жінка. — Такі собі невинні жартики. Усе чесно проходить цензуру, й ми ніколи не мали жодних проблем. Це порядна друкарня, із довгою традицією. Чи не остання приватна в країні, бо нам псують життя, як тільки можуть. Папір — старий, ще з довоєнних припасів. Не знаю, як жити, коли він скінчиться, бо нового напевне не отримаємо. Мій батько був друкарем і дідусь також, а тепер… Та що там казати.
Ніна глянула на кілька малюнків. Карикатури, по правді, були цілком непогані: тут товстий ксьондз із великим червоним носом, там — худий чолов’яга зі злодійкуватим виразом обличчям. Але все це абсолютно не з тієї опери: де кімнати та корови, що зникають, де оманливий ліс і де той янгол, що читає думки?
— А власне, навіщо тобі все це?
І тільки за мить Ніна зрозуміла, що це запитання адресоване їй. Почала розповідати щось про школу та про завдання на канікули, але Марчін милосердно перервав:
— У неї таке хобі, бабцю. Ну, знаєте: всюди отих митців шукає. Дивачка, але мила.
Ніна й гадки не мала, бути їй вдячною чи, навпаки, образитися. Але вдячність здалася їй цілком розумною стратегією.
— Ти знайшов куртку? — запитала, коли Марчін проводив її до дверей.
— Так.
— Це добре. Слухай, а ті листівки… Що станеться двадцять шостого лютого о тринадцятій годині?
— А ти залишайся — і побачиш.
— Не можу, ми виїжджаємо вранці, бо маємо проїхати всю Польщу.
— Ну, тоді нічого не довідаєшся.
— Не можеш мені просто сказати?
— Ні. Приходь до палацу днем раніше, як я тобі казав. Може, тобі сподобається настільки, що не захочеш виїхати.
Вона завагалася, вже з долонею на клямці.
— Це не є чимось… небезпечним?
Марчін нахмурився.
— Я ж казав, що не зробив нікому жодної кривди.
— Та нормально, вибач, — Ніна дуже не хотіла, щоб він вирішив, що вона схожа на тих хлопців, які його побили.
— Це буде сюрприз. Найкращий у твоєму житті, — Марчін просяяв, і, коли зачиняв двері за дівчиною, його спухле і вкрите синцями обличчя все ще всміхалося.
Коли Ніна повернулася до пансіонату, троє її товаришів сиділи в кімнаті дівчат та грали в «тисячу». Ніні вистачило одного погляду на їхні похмурі обличчя, щоб зрозуміти: сьогодні нікому з них не вдалося знайти підходящого митця.
— Мені трапилися самі лише невдахи, — ображено заявив Яцек, коли Ніна зайняла місце поблизу від Тамари та потягнулася за гарячим чаєм (Хуберт якимось дивом передбачив, що дівчина скоро повернеться, і приніс додаткову чашку). — Один уже п’ять років малює одну й ту саму картину — пейзаж із оленем — і стверджує, що туристи нічого іншого не купують. А інший білить вапном паркани та стіни — і це взагалі важко назвати мистецтвом…
— Тамара?
— Сто, — заявила дівчина, кладучи на стіл даму чирву, після чого глянула на Ніну. — Про того пияка та жінку з порцеляновими квітами я вже розповідала. А сьогодні бачилася із хлопцем, який написав сценарій для шкільної вистави. Про Боже Різдво, — додала злостиво, бо в очах Ніни вже заблищала надія.
— У мене також лише малювання тарілок, — додав Хуберт. — Знову. І один чувак, що час від часу реставрує картини в костелі.
Ніна кивнула. Мешканці Вовчих Долів, схоже, були дуже релігійні та ще любили прикрашений кухонний посуд. Це мало про що їй говорило.