Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 35)

— Одна дівчина зомліла, щойно його побачила, — Ніна скоріше відчула, ніж побачила, що Марчін вискалив зуби у темряві. — Тож не кажи потім, що я тебе не попередив.

Вони опинилися між першими будинками міста та попрямували в бік ратушної площі.

— Я тебе проведу, — сказала вона машинально, а оскільки хлопець, здається, мав намір протестувати, то швидко додала. — Хочу отримати назад своє пальто, а не маю наміру опікуватися тобою чи чогось такого.

— Батько мене приб’є, як побачить, що я повертаюся додому без куртки, — пробурмотів Марчін.

— Знайдеш завтра, — втішила його Ніна. — А до носа приклади щось холодне: кажуть, це допомагає.

Вони дійшли під кам’яницю, де мешкали Пєтшицькі, й зупинилися перед входом на подвір’я.

Марчін подав Ніні пальто.

— Я хотіла запитати ще дещо, — сказала вона. — Твоя сестра отримала від батька записник, частково заповнений. Ти не міг би знайти його для мене? Я лише гляну, а потім віддам.

— Це для твого дурнуватого розслідування?

— Так, — вона вирішила не уточнювати, що, як на неї, це розслідування аж ніяк не дурнувате.

Хлопець неохоче кивнув.

— Подивлюся, що можна зробити.

— І запитай, чи все в неї гаразд, бо коли ми тоді балакали, вона поводилася трохи дивно. Питала, чи я її звідси заберу, і подарувала ляльку із зашитим ротом.

— Кароліна — дивна дитина, — Марчін стенув плечима втретє і, схоже, найменш переконливо за сьогодні.

— Значить, із нею не відбувається нічого поганого?

— А що б мало із нею відбуватися? Ми ж одна велика та щаслива родина.

— Добре, не хочеш казати, то не кажи. Але якби щось, то…

— Врятуєш нас усіх, як урятувала сьогодні мене? Скільки, власне, тобі років?

— Чотирнадцять, а що? — Ніна трохи розлютилася.

— А мені шістнадцять, — прозвучало це так, ніби він говорив: «І про життя я знаю куди більше, ніж ти».

— Іди вже, бо змерзнеш. А якщо станеш мене шукати, то я живу в «Смереці».

Вона розвернулася та зробила кілька кроків, коли почула за спиною тихий голос:

— Зажди хвилинку.

Вона зупинилася. Марчін досі стовбичив біля входу на подвір’я, він охопив плечі худими руками і тремтів від холоду. Вуличний ліхтар мигнув раз, другий, а потім загорівся жовтуватим світлом, яке вихопило з темряви підпухлий ніс хлопця та його розквашені губи.

— Клімша казав, що ти начебто любиш старі речі.

— Старі речі? — Ніна на мить уявила собі гору зношеного одягу й лише за мить зрозуміла, що хлопець має на думці. — А, ти про пам’ятки історії? Авжеж, люблю.

— І минуле, і все, що з ним пов’язане?

— Так, — обережно сказала вона. Направду, не все в минулому подобалося їй однаково, але вона вирішила, що зараз це не дуже доречно — заводитися про кріпаків чи релігійні війни.

— У такому разі, дещо для тебе маю. Приходь до палацу Щербицьких двадцять п’ятого рівно о дев’ятій.

— На вечірку, що там відбудеться?

— Ага.

— А мене пропустять?

— Коли скажеш, що я дозволив, то пропустять. І можеш взяти із собою одну особу.

— А три можна?

— Лише одну.

— Нас четверо…

— Я сказав: одну, — уперся він.

Вона подумала, що, схоже, не існує жодної причини, через яку вони не могли б прийти вчотирьох, а Марчін упирається, лише щоб зберегти відчуття гідності. Що ж, вона не буде сперечатися: зрозуміло, що хлопець у такий спосіб хоче їй віддячити.

— Прийду.

— Тобі буде потрібен відповідний одяг, але щось підберемо на місці.

— Одяг? Наче на бал-маскарад? — Ніна подумала була що, може, йдеться про карнавал. А на двадцять п’яте лютого приходиться Масний Четвер[13].

— Щось таке, — Марчін таємничо посміхнувся. — Тобі сподобається, от побачиш.

Вона повернулася до костелу, де умовилася зустрітися їхня трійця. З освітленого храму виходили люди у святковому одязі, звук дзвонів нісся в зимовому повітрі далеко. Дівчина глянула на костельний годинник: було пів на сьому.

— Бу! — хтось торкнувся її руки та відразу засміявся, зіпсувавши ефект.

— Тамара, ти? — озирнулася Ніна. — А де хлопці? Ти їх бачила?

— Обоє пішли до пансіонату, бо Яцек голодний, а в Хуберта мокрі черевики. Ходімо?

— Чекай, — вона швидко прикинула час. Вечеря аж за годину, тому, якщо вони все зроблять швидко, то можуть встигнути. — Я знаю, де мешкає Віктор, то можемо туди відправитися й поговорити з ним.

— Зараз?

— Завтра не буде часу, а в тебе є ліхтарик, еге ж? Крім того, у хлопця начебто такий вигляд, що люди зомлівають, як його бачать, тож я воліла б не йти туди по самоті. І ще, він мешкає на околиці, у якійсь старій хаті…

— Треба було одразу пояснити, що ти ганяєшся за якоюсь потворою на безлюдді та в темряві, — Тамара широко посміхнулася, а потім з розмаху пацнула Ніну по спині. — Тоді це чудова пригода…

— Отже, ти знайшла щось дивне? — запитала Ніна, коли вони вже рухались у бік старого млина (принаймні в тому напрямку, що їм показали перехожі).

— Якийсь вар’ят ганявся за мною в лісі, — весело заявила Тамара. — Старий, у лахміттях, трохи смердів. Хотів, щоб я пішла на день народження.

— Боже, — Ніна пирхнула від емоцій. — Зробив тобі щось?

— Та ні, що ти. Я копнула його так, як нам показувала пані Ева, та здиміла. Він не мав шансів мене наздогнати. Якийсь місцевий дивак, у нього на цьому пунктик, бо перед війною на день народження в нього втопилася наречена. Так сказала одна жінка, з якою я потім розмовляла.

— Немов із Діккенса, — прокоментувала Ніна, але Тамара не виказала зацікавленості класичною англійською літературою.

— У будь-якому разі мужик, кажуть, навіть не надто небезпечний, просто може дратувати. Більше нічого цікавого зі мною так і не сталося.

— А Хуберт та Яцек?

— Хуберт вліз у якусь баюру та промочив черевики. Яцек… це дивна історія, але краще нехай він сам тобі це розповість. А що в тебе?

Вона розповіла про зустріч на ставку та про розмову з Марчіном. Тамара слухала, а очі її ставали дедалі більшими.

— Я не підозрювала, що ти така відважна, — підсумувала вона, коли Ніна закінчила говорити.

— Яка там відвага! Якби не падав сніг, я б ніколи в житті не вийшла б на те озеро. Вірніше, на ставок, бо це ставок, а не озеро.

— А як на мене, то відважна, — упиралася Тамара, і Ніна вирішила не сперечатися.

Вони саме знайшли млин, а по тому почали шукати будинок із зеленим парканом. По обидва боки дороги росли колючі кущі, на яких залишилися поодинокі листочки, скручені, як кокони метеликів. За ними тягнулися засніжені поля; по одному брів худющй лис, і, крім нього, навколо не було живої душі. Дівчина не могла не дивуватися, яким дивом місто — мале, бо було воно невеличке, — так швидко та різко перетворюється на пустку. Досить виглянути на околиці, ген за останні будинки, й людина одразу почувається, як у дикому селі на початку століття. Усі хати видаються такими, наче кращі їхні часи вже давно минули: похилені до землі, із дахами, порослими мохом, із кривими тинами. Як їм, дівчатам, знайти поміж ними ту, що належала діду Віктора?

Ніна почула за спиною сапання та різко озирнулася, але це лише сільська дворняга зацікавилася чужинцями й тепер чимчикувала слідом, блимаючи у темряві жовтими очицяма. Потім псина кудись зникла, а вони знову залишилися наодинці.

— Може, розпитаємо про дорогу? — запропонувала Ніна, а Тамара невпевнено роззирнулася навколо.