Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 30)

— Я лише… лише дивлюся. Це дуже красивий зразок бароко.

Чоловік окинув дівчину ще одним недоброзичливим поглядом.

— А воно що, розуміється в бароко?

— Розуміюся, — відповіла Ніна.

Вона почала доводити, що таки розуміється. У міру того, як дівчина говорила, чорнобородий подобрішав, але продовжував казати про неї дивно, ніби про мале дитинча.

— Воно вчиться, це похвально, — сказав він, коли вона закінчила.

Ніна відчула легке хвилювання. Тепер, коли вона завоювала прихильність «розбійника», настав час скористатися ситуацією та почати його розпитувати.

— А що тут буде двадцять шостого? — згадала вона собі знайдені Яцеком листівки. — Якісь урочистості?

— Урочистості, так. А воно нічого не знає? Приїждже?

— Ага, ми приїхали на канікули і збираємо усілякі місцеві цікавинки. Таке завдання у школі, тому я хотіла б запитати… Я пару разів бачила в містечку жінку, вдягнену у чорне, в такому дуже древньому стилі.

— Ах, пані Гелена, — у бороді розквітла широка усмішка. — Її всі тут знають. Воно знає, що та колись була власницею цього палацу?

— Не знає, — Ніна ледве повірила у власне щастя. — Чи то — не знаю, — виправилася вона, бо стиль бороданя виявився заразливим.

— До війни тут мешкали Щербицькі, а вона з дому саме Щербицьких. Більшість родини виїхали за кордон, до Франції, мабуть, у нас тут лише наймолодша донька залишилася, із синком, тоді ще малим. Вона навіть намагалася, щоб цей палац залишили їй, але куди там, сказали: повинен бути державним — і край. Вже тоді вона була дивакуватою: від старих часів їй дісталася велика скриня із вбранням, і вона його носила, робота чи субота, однаково: влітку мережива, взимку — хутро. І хлопця свого вдягала по-князівському. Інші діти з нього кепкували, а йому не перешкоджало. Така тиха дитина була, але мила, уважна. У Віктора був єдиний приятель, такий чорноволосий, із зеленими очима, не пам’ятаю імені. Були наче папужки-нерозлучники, завжди разом. Часто приходили до палацу, Віктор водив того, іншого, немов був тут паном. Цей хлопець любив минуле й навчив свого приятеля, щоб і той це минуле полюбив. А потім їхня дружба скінчилася.

— А коли Віктор помер? — прошепотіла Ніна, але бородань махнув рукою.

— Ніхто не помер. Хлопцеві ведеться непогано, от тільки в матері його клепки геть повипадали, — чоловік виконав характерний жест біля скроні. — Вона вважає, що її сина підмінили.

— Не розумію.

— Ну, що він пішов до лісу, а повернувся звідти геть інший. Це не моя дитина, сказала мати, і спершу вигнала хлопця з дому, а потім почала мучити ксьондза: мовляв, якщо вже це не її Віктор, а хтось новий, треба поховати того, старого. Ну, але щось я розбалакався, — бородань глянув на годинник. — А ти ну ж бо повертайся, бо батьки будуть непокоїтися.

Ніна не встигла пояснити, що приїхала сюди не з родичами, бо чоловік уже повернувся до палацу та причинив за собою двері.

Потім вона порозмовляла зі старенькою, що годувала біля ратуші голубів, далі підійшла до чоловіка на лавці в парку та до жінки на ігровому майданчику — вона приглядала за групою дітлашні, які ліпили тут снігову бабу. І хоча вона скористалася своєю чарівністю «ґречної дівчинки»(назаразі це був її єдиний козир), з тих розмов не було жодної користі. Мила старенька хотіла розмовляти лише про своїх онуків, чоловік на лавці явно був із похмілля та у відповідь на всі питання тільки мугикав, а жінка на майданчику порадила Ніні відійти і зайнятися власними справами. І все ж дівчина поверталася до пансіонату з відчуттям тріумфу. Хай там як, сьогодні вона взнала чимало.

— Точно, жінка в чорному — це Гелена Міхайло, дочка колишніх власників замку, — підтвердила Тамара, коли вони чекали на обід. — Здається, третя донька в черзі. Все одно. У будь-якому разі, вона геть здуріла. Стверджує, що її син — зовсім не її син.

— Неправда, — втрутився Яцек. — Пані Коцюба сказала, що ця Міхайло має рацію. Віктор і насправді змінився так, що його неможливо упізнати.

— Він зараз такий бридкий, що має ховати обличчя під каптуром, — утрутився Хуберт. — Чого дивуєтеся? Я лише повторюю те, що кажуть люди.

— А знаєте, що в усьому цьому найдивовижніше? — Яцек обвів інших тріумфальним поглядом. — Гелена Міхайло — сусідка Пєтшицького. Ну, пам’ятаєте, той мужик, який знайшов машину в лісі. Вони живуть в одному під’їзді: Пєтшицький на другому, а Міхайло на першому поверсі. І Віктор дружив із сином Пєтшицьких.

— Це схоже на правду, — Ніна пригадала собі, як жінка в чорному входила до кам’яниці, де мешкали Пєтшицькі. — Тепер можна пояснити, звідки іграшка на похоронах.

— І звідки ж? — недовірливо спитала Тамара.

— Мабуть, Міхайло вирішила, що якщо вона не може поховати сина, то поховає хоча б його улюблену іграшку, й тому поклала до труни плюшевого песика. Знаєте, такий символічний жест. А раніше вона віддала ляльку Віктора доньці Пєтшицького. Люди часто віддають іграшки, коли в них виростають діти.

— Невже Віктор грався ляльками, коли був малий?

— А чому ні?

— І зашивав їм рота? Навіщо?

— Цього ми поки що не знаємо, — визнала Ніна. — Але я б хотіла поговорити з Віктором або із тим його найкращим приятелем. Хтось знає, як його звуть?

— Марчін, — сказав Яцек, інформований краще за інших. — Але, кажуть, він тепер рідко буває вдома. Постійно десь лазить.

— А Віктор і взагалі не мешкає вдома…

— …бо мати його виставила, коли він змінився. Сказала, що не хоче мешкати під одним дахом із чужою людиною.

Підлітки перезирнулися, і Ніна відчула, як в їдальні зростає напруга. Атмосфера стала дещо зловісною, та коли пані Коцюба внесла запашну юшку, всі швидко заспокоїлися.

— Отже, треба підвести підсумок: підміна Віктора — це перший із дивних інцидентів, що трапилися в місті, — заявив Хуберт, коли господиня повернулася на кухню.

Тамара з недовірою звела брови.

— А що, хіба тут ще щось трапилося? — спитала вона.

За столом дружно кивнули.

— Розкажіть, хто чув про щось дивне? — запросила Ніна, і посипалися оповідки, що лише час від часу переривалися дмуханням на гарячий суп та сьорбанням.

Дивного вистачало: хтось загубив трактор, у когось на пару годин зникла свіжовирита криниця. Одинадцятирічний Щепан зламав ногу і присягався, що дерево, на якому він сидів, просто розвіялося як дим. Пара дітей натрапили в лісі на стару хату, якої там не мало б бути, гралися там пів дня, а коли родичі намагалися ту хату знайти, то її вже не було. Чимало людей втрачали здатність орієнтуватися та губилися, йдучи прямою, добре відомою дорогою.

І що найдивніше — ніхто, окрім, може, пані Коцюби, не хотів про це говорити. Підлітки чули різні плітки, та коли намагалися розпитати детальніше, пліткарі раптом наче води до рота набирали. Ніби знали, звідки ці інциденти бралися. Або принаймні підозрювали.

Пані Коцюба принесла друге, тож вони знову припинили розмовляти та взялися за м’ясо в гірчичному соусі.

— Спробуємо позначити всі події на мапі, раптом це щось нам дасть, — вирішив Яцек, а пані Ева від сусіднього столика послала їм погляд, який однаково добре міг бути як веселим, так і сповненим визнання (Ніна воліла б вірити, що справа в іншому).

В їдальні була ще одна особа: Януш Клімша, який увійшов посеред обіду, а потім, як завжди, усівся в кутку і, розгорнувши величезну газету, затулив нею собі обличчя. На столику, поряд з тарілкою супу лежала добре знайома тека.

Ніна вважала, що орнітолог не звертає на них уваги, але вона помилялася. Після обіду, щойно вона поїла і вже зібралася нести тарілку на кухню, Клімша вигулькнув із своєї схованки та підійшов до дівчини.

— Вибачте, але я випадково почув вашу розмову, — сказав він. — Я не помиляюся, вважаючи, що вас цікавить пані Гелена Міхайло?

— Так, цікавить.

— А чи буде безтактним з мого боку запитати, чому така увага до тієї пані?

Ніна стенула плечима:

— Вона доволі дивна.

— Авжеж, — Клімша погодився. — Молодь цікавиться всім, що не вкладається у звичні уявлення, це ясно. Ви ведете розслідування, хіба ні? Я й сам так розважався, коли був вашого віку. Хотів навіть, щоб мама купила мені картатого картуза та велику лупу, але, на жаль… Але тобі не дуже цікаві мої дитячі пригоди.

Дівчина мовчала. Думала, що орнітолог зараз піде собі, але чоловік уперто стирчав у їдальні.

— Чи буде нав’язливим запитати, що саме вам вдалося довідатися? Я хотів би послухати та трохи позгадувати молоді роки. Такий собі каприз старої людини.

Ніна завагалася. Клімша був для неї чужим і не викликав жодної довіри, але ж вони не мали приводу приховувати від нього результати слідства. Особливо маючи на увазі, що кожен, хто хоч трохи пожив у містечку, міг довідатися про те саме. Звісно, вона переказувала розмову в загальних рисах, а Клімша в цей час поважно кивав головою.

— Дуже цікаво, — повторював. — Справді, дуже цікаво.

— …тож якщо випадково довідаєтеся, де можна знайти Віктора або Марчіна, прошу нам повідомити, — вона вирішила, що не зашкодить спробувати, хоча й сумнівалася, що старий міг би для чогось їм придатися.

— Скажу, авжеж. Я бачив раз чи два цих молодих людей, тому обов’язково повідомлю, коли когось із них зустріну.

Справжньої мапи вони не знайшли, тому Яцек випросив у господині кілька аркушів паперу та кольорові олівці, після чого самотужки накреслив орієнтовний план міста. Червоними крапками він позначив місця дивних інцидентів — принаймні тих, про які було відомо, де вони сталися. Коли все було готово, вони довго стояли мовчки — в усіх ніби мову відібрало.