Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 28)

— Але єдине, що дивує…

— Що саме?

— Справа ось у чім. Поряд із тілом ми знайшли кілька витягнутих із води каменів: наче хтось хотів зробити тому бідолашному могилу, але передумав або просто не зміг, бо те каміння надто важке. Хоча все це могло там лежати аж з того літа — приміром, місцева дітлашня хотіла собі дамбу зробити. Назносили валунів, а потім їх щось відволікло.

— А чи немає в тій смерті чогось такого… підозрілого?

— Ні, пані Коцюба. Цей чоловік їхав сюди, а зупинився посеред лісу, бо у автівці сталася пожежа — випадково чи ні, ніхто не знає, — потім подався в гори. Може, шукав допомоги, але помилився шляхом, а може, він був вар’ят, якому примарилося, що найкращим буде стрибнути у вирву. Щоправда, капітан уважає, що це самогубство, але в папери ми, радше, впишемо, що то нещасний випадок, бо, як відомо, у родичів (сподіваюся, знайдеться хтось у нього) завжди особливий погляд на такі справи.

— Це добре, — зітхнула господиня. — Прими, Боже, душу цього нещасного. Я вже боялася, що там насправді якась підозріла справа. Та дівчина… Не повіриш, які вона мені запитання ставила. Дивна дитина, дуже дивна. Я аж замислююся, чи не повинна тітка показати її лікареві…

Цього разу Ніна здригнулася надто сильно, мало не підстрибнувши, та зачепила металеву ванну. Ванна звучно стукнула об миску, миска об іншу миску. Дівчина завмерла, але було пізно.

— Ти чув? — пані Коцюба нашорошила вуха. — Щось у нас під столом.

— Напевне щури, — легковажно відповів Ярек.

— У мене на кухні ніколи не було щурів, — обурилася господиня, а відтак нахилилася та витягнула з-під столу червону від сорому Ніну.

— Я так і знала, що це ти! Чекай-но, ось порозмовляю із твоєю тіткою…

Пані Ева дивилася на Ніну приблизно так, як науковець споглядав би невідомий науці вид фауни.

— Ти можеш мені пояснити, що робила під столом на кухні пані Коцюби? — запитала, недбало запалюючи цигарку.

З-за вікна доносилися голоси Яцека, Тамари та Хуберта, які кидалися сніжками. Ніна багато віддала б, щоб бути зараз там із ними замість знаходитися в цій зануреній у напівморок кімнаті, де пахло димом від цигарки та квітковими парфумами. Згадка про приниження, яке вона відчула, коли господиня притягнула її перед обличчя пані Еви, все ще палила її живим вогнем. Вона тягнула мене за вухо, думала Ніна, ой леле, тягнула за вухо, наче я була неґречною семиліткою.

— Я підслуховувала, — пояснила вона з усією гідністю, на яку її вистачило в такій ситуації. — Я побачила, що той міліціонер йде до задніх дверей, та здогадалася…

— Знаю, що ти підслуховувала. Я питаю, навіщо ти це робила?

— Щоб довідатися деталі про смерть того чоловіка з лісу. Якби ви мене не перебили, я б це пояснила.

— І про що цікаве ти довідалася? — Ева Вишневська затягнулася цигаркою. — Нумо здогадаюся: що в цій смерті не було нічого підозрілого?

Ніна неохоче кивнула.

— Поручник Лис запевняв мене, що ти начебто дуже розумна.

— Ну, я успадкувала…

— Зараз я розмовляю, Ніно. І я хочу запитати, чи в отій твоїй розумній голові вкладається, що деякі речі дорослі роблять краще за дітей. Наприклад, до таких речей належить проводження слідства. Оце ти розумієш?

Дівчина мовчала. З-за вікон донісся дикий вереск Тамари, яка, судячи зі звуків, саме натирала снігом Хуберта.

— Ніно?

— Якщо взяти до уваги загальну кількість, то вочевидь…

— Я не питаю тебе про загальну кількість. Відповідай: так чи ні.

— Є питання, на які неможливо відповісти ось так просто.

— А ти спробуй. Отже, так чи ні?

«Це несправедливо, — подумала Ніна, яка до цього моменту була вневнена, що опікунка сприймає її як дорослу. — Це просто несправедливо».

— Так.

— Чудово. Тепер друге запитання: чи ти маєш намір і далі цікавитися цією смертю? Чи, може, візьмешся нарешті до того, чим належить зайнятися?

— Ні. І так, — відповіла вона слухняно, бо тепер це не мало значення.

— Добре, — пані Ева із задоволенням кивнула. — У такому разі я спробую вдовольнити твою цікавість. Чоловік, чиє тіло знайшли в лісі, це товариш Константи Ригєль. Я отримала сьогодні вранці депешу від поручника Лиса: зійшлися реєстраційні номери машини, а тому, боюся, нам доведеться визнати, що наш співробітник мертвий.

— Виходить, цей таємничий дзвінок із Варшави — ваших рук справа? І тепер міліція отак просто закриє справу?

— Немає жодних причин цього не робити, Ніно.

— Але якщо це був не нещасний випадок…

— Це майже точно був нещасний випадок. Я не знала товариша Ригєля особисто, але начебто останніми роками він почав поводитися дивно. Що ж, це була стара самотня людина, без сім’ї та приятелів. Якщо в такій ситуації він вирішив покінчити із собою, то хто ми такі, щоб його оцінювати? Товариш Ригєль був віруючим, тож нехай у нього принаймні буде християнський похорон.

— Але ж тоді його поховають у безіменній могилі.

— Авжеж, — у голосі пані Еви було чути легке роздратування. — Я не можу отак просто піти до міліції та сказати, ким був цей чоловік, бо це породить забагато проблем. Ми не хочемо привертати до себе увагу, пам’ятаєш?

Ніна кивнула. Пам’ятала і те, що група Червоних Каптурків діяла неофіційно, і навіть не всі в СБ про неї знали.

— Зрештою, неважливо, — продовжила жінка. — Ми зараз підемо до підвалу, й цим разом я хочу бачити, як ти тренуєшся. А по обіді ми продовжимо вправлятися у стрільбі. Ти не мусиш цього робити, якщо не бажаєш, але я б хотіла, щоб ти весь час була неподалік. Можеш взяти книжку і читати, якщо є бажання.

Ніна очікувала, що день цей буде геть жахливим, але, як не дивно, було не настільки погано. У першій половині дня їй на тренуванні вдалося захиститися від обманного нападу Яцека, і пані Ева навіть похвалила її коротким кивком. Це не було чимось особливим, але Ніна вперше сходила з мати якщо не пишаючись собою, то принаймні без відчуття приниження.

Пізніше, коли вони стріляли в лісі, опікунка спочатку й справді уперлася, аби Ніна сиділа поряд, але швидко схаменулася та дозволила дівчині відійти за умови, що та кожні чверть години заглядатиме до них сюди, на поляну. Тож Ніна натішилася, блукачи між мертвими смереками: спершу тренувала силу (з перемінним успіхом), а потім уявляла, що вона така собі невинна панна, що заблукала серед лісу, тікаючи від чорнобородого вуйка-розбійника (це виходило доволі непогано). В результаті, коли вони раніше, ніж зазвичай, поверталися до пансіонату, настрій у дівчини вже покращився.

Близько четвертої Тамара та Хуберт перевдягнулися, бо знову відправлялися на зустріч зі своїми новими знайомими; дівчина навіть надягнула сукню, що в її випадку означало верх елегантності. Цікаво, чи є там хлопець, який їй подобається, думала Ніна: вона сиділа на ліжку та спостерігала, як подруга своєю чергою критично розглядає себе у дзеркалі. Нарешті Тамара мальовничо розчухрала коротке сіре волосся та зітхнула.

— Краще не буде, — заявила. — То як, ви з нами?

— Чому ні? — Ніна намагалася здаватися байдужою, хоча шлунок її наповнила дивна суміш страху та піднесення.

— То чого чекаєш? Одягайся.

Вона зіскочила з ліжка та відчинила шафу, але перш ніж встигла обрати щось із одягу (сіра вовняна сукня не здавалася особливо гарною, але кращої в неї все одно не було), двері відчинилися та увійшла пані Ева.

— Я хотіла нагадати вам, що ви маєте повернутися о десятій, — сказала вона Тамарі, а тоді перевела погляд на Ніну, яка завмерла перед відчиненою шафою, і нахмурилася. — Окрім тебе. Якщо ти збираєшся з ними, то нічого не вийде. Яцек може піти, але ти залишишся.

Дівчина вирішила не погіршувати справу й не протестувати. Знала, що це все одно нічого не дасть.

Вона була переконана, що проведе вечір закінчуючи другий том «Саги про Форсайтів», та ледве всілася за книжку, як у кімнаті з’явилася пані Ева. Була вдягнена в елегантне коричневе пальто, фетровий капелюх та шкіряні рукавички.

— Я йду попрощатися з товаришем Ригєлем, — сказала сухо. — Якщо хочеш, можеш мене супроводжувати за умови, що похорон не розбудить твоїх фантазій.

— Похорон? — Ніна відклала книжку.

— Буде дуже скромна церемонія, — пояснила опікунка. — Слідство закрите, немає сенсу продовжувати справу.

«Поховання замість імпрези з американськими платівками? — похмуро подумала Ніна. — Чому б ні?»

Це було найпохмуріше поховання з усіх, де їй доводилося бувати. Утомлений ксьондз, вочевидь, уже блукав думками навколо вечері, говорив про померлого загальні фрази: мовляв, грішив, але каявся, говорив, що кожне, навіть наймізерніше, буття не сховається від Божої уваги, бо той бачить і кохає всіх. «Наче сам померлий не має значення», — думала Ніна.

Вона зиркнула на пані Еву, сподіваючись, що жінка ось-ось зараз встане та скаже про померлого пару добрих слів. Але та мовчала. Тож Ніна відвернулася до вівтаря і, відчуваючи себе трохи лицеміркою, а трохи тою, хто поводиться шляхетно, прочитала разом із ксьондзом молитву. Ригєль вірив у Бога, і якщо потребував християнського поховання, то дівчина готова була прикластися до будь-яких ритуалів. Особливо взявши до уваги, що на прощання, окрім неї, з’явилося лише троє людей. З пані Евою було все зрозуміло, але ще двоє сиділи позаду в тіні, і коли ксьондз запросив усіх попрощатися з померлим, вони встали зі своїх місць і наблизилися до вівтаря.

Ніна здригнулася, коли побачила Чорну Даму, яка квапливо пройшла нефом і нахилилася над труною. А за мить здивувалася ще більше, бо за жінкою йшов Януш Клімша в елегантних штанях та старомодному картатому піджаку. Чоловік нахмурився. Потім нахилився, як це робила раніше Чорна Дама, але не щоб попрощатися з померлим. Він… дивився на те, що було в труні, виразно здивований. Це тривало доволі довго, аж ксьондз звернув увагу на нетипову сцену.