Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 26)

Вона крадькома поглянула на Яцека. Хлопець рухався широким впевненим кроком, і на його обличчі неможливо було нічого прочитати.

Сліди вели до чотириповерхової кам’яниці, біля якої незнайомий, напевне, затримався, а потім гайнув у двір, де стояла наполовину занурена у сніг напіврозібрана автівка. При виді авта Яцек раптом втратив рівновагу.

— Ми вже тут були, еге ж?

Ніна кивнула. «Закладаюся на що завгодно, що були».

Сліди вели до під’їзду. Яцек торкнувся пістолета в кишені, немовби це був талісман, відтак увійшов всередину, а дівчина, повагавшись секунду, попрямувала слідом.

Крізь закурені вікна сюди діставалося достатньо сонячного світла, аби вони могли бачити дерев’яні сходи, що вели на другий поверх, ажурні поручні та калюжу крові на старій підлозі.

Хлопець засичав крізь зуби.

— Що він накоїв?.. — прошепотів, а уява Ніни зірвалася із прив’язі.

— Мабуть, вбив когось та приніс сюди; знадвору кров не капала, бо загорнув труп у поліетилен, а коли поклав його на підлогу, то поліетилен розгорнувся й кров вилилася. Або хтось тут на нього чекав, може навіть на дверях, а коли простягнув до нього руки, той пхнув цього хтося ножем. Або…

— Або його вкусив власний собака.

— Ну, і таку версію також не можна виключити, — визнала вона доволі неохоче, бо це була найменш романтична опція.

— Ходімо далі?

Вона кивнула. Яцек про всяк випадок вийняв із кишені пістолет — і цього разу дівчина не протестувала.

На другій сходинці виднілася ще одна пляма крові, вище — наступна, кожна з них розміру із п’ять грошей. На середині сходів вони побачили кривавий відбиток долоні, вище — ще кілька червоних плям. На останній сходинці помітили слід собачої лапи. Тварина, ймовірно, йшла поряд із пораненим — а може, гналася за ним? Ніна не могла тлумачити сліди і вперше пожалкувала, що в дитинстві не читала уважніше книжок про індіанців.

Сліди крові закінчувалися на другому поверсі перед квартирою номер п’ять.

Яцек глибоко зітхнув та натиснув на клямку. Двері відчинилися з легеньким рипінням. Ніна схопила хлопця за лікоть: сама не знала чому, мабуть, щоб додати сміливості йому — чи собі. А потім обоє увійшли до квартири.

У передпокої панував напівморок, але найближчі двері були трохи прочинені, і крізь шпарину сочилася смуга жовтого світла. В ній кружляв-вирував дрібний пил. Більше тут не рухалося нічого, і Ніна та Яцек на мить навіть припинили дихати. Раптом з-за дверей донісся роздратований молодий голос:

— Якщо ви вже тут, то, може, увійдете та допоможете мені, замість того, аби стояти там, як пара ідіотів?

Вона очікувала побачити грізного бандюгана, може, навіть замаскованого або із піратською пов’язкою на оці — але це був звичайний собі чорнявий хлопець, невисокий на зріст. Він мав оливкову шкіру та яскраві зелені очі, що з нею контрастували: все те ніби позичено з якогось іншого обличчя. Сидів, спершись спиною об стінку, важко дихаючи, і марно намагався зупинити кровотечу в боці, прикладаючи до нього наволочку від подушки чи щось таке схоже.

Ніна страх як боялася крові і різко відвернулася, від чого пес, що лежав поряд із хлопцем, звів голову та заричав. Тварина також була не такого велетенського розміру, як вважала дівчина, хоча все одно чималенькою — приблизно як вівчарка або вовк. Уночі все здається завеликим, подумала вона досить недоречно.

— Тихо, Алексе, — сказав хлопець, і пес опустив голову, але не зводив очей із прибульців. — Це наші друзі, і вони допоможуть нам. Ви ж допоможете, справді? — в зелених очах був ніби… виклик? насмішка?

Втім, хоч хлопець і намагався тримати марку, Ніна не мала сумніву, що він таки потребує невідкладної допомоги. Крові було багато, оливкова шкіра стала вже сіруватою, а на чолі у пораненого виступили великі краплі поту.

— Хто ти? І чому за нами слідкуєш? — запитав Яцек.

— Це зараз справді найважливіше?

— Ми хочемо…

— Він має рацію, — поспішно перервала Ніна, під якою почали угинатися ноги. — Спершу ми повинні йому допомогти. Чи то… е-е-е… ти повинен, бо я, здається, не дам ради. Перепрошую…

Вона вибігла з кімнати, боячись, що от-от зомліє. Глибоко дихала, а голову опустила на коліна, намагаючись не думати про калюжу крові, що розтеклася підлогою, аж нарешті запаморочення минуло. З кімнати, на щастя, доносилися звуки, які свідчили про те, що Яцек не сперечався, а швидко взявся перев’язувати рану. Ніна знала, що повинна повернутися та допомогти (хлопець саме роздирав на клапті простирадло, і вона виразно чула потріскування матеріалу), але чомусь не могла зрушити з місця.

«Я безнадійна, — подумала вона, — і це завжди зі мною так, у найгостріші хвилини».

Зрештою вона отямилася. Встала й попрямувала на кухню, напхану усім їстівним: на полицях поряд із торбами цукру та муки — банки солення, а під стінами громадяться коші прив’ялих овочів. Хлопець, схоже, перебував тут так само довго, як і вони мешкали в палаці, але йому бракувало Яцекової здібності до впорядкування.

Ніна машинально відкрутила кран, а коли вода не потекла, схопила банку компоту та влила її вміст до не дуже чистої склянки. Для впевненості додала три ложечки цукру та понесла до кімнати.

Хлопець сидів попід стінкою. Він досі був блідий, але бік його вже був старанно обв’язаний смужками білої матерії. Яцек навіщось зняв йому черевики, і Ніна тепер могла бачити ноги в дірявих шкарпетках, непропорційно великі, якщо порівнювати із щуплявим тілом.

— Випий це, — наказала вона, намагаючись не дивитися на кров, розмазану по підлозі.

— Навіщо?

— Бо цукор вгамовує шок.

— У мене немає шоку, — відповів хлопець, але слухняно випив.

— Чудово, якщо вже ти при пам’яті, то чи не поясниш нам, хто ти такий та що тут робиш. І ще, хто тебе поранив? — Яцек витер закривавлені руки об штани.

— Перенесемо його до кухні, — запропонувала Ніна й одразу поспішно додала. — Він повинен зігрітися, як і ми. І ми можемо розпалити вогонь, слухаючи, що він нам розповідатиме.

— Насправді ж уся річ у тому, аби не дивитися на кров, ага? — дорікнув Яцек, та коли дівчина підійшла до пораненого, побіг їй на допомогу.

Разом вони відтягнули підлітка на кухню і всадовили в потерте крісло. Ніна підпалила вже наготовлений у пічці зграбний стосик паперу, тонких трісок дерева та вугілля, а потім озирнулася на хлопців.

— Ну, тепер кажи, — сказав Яцек. — Що тут відбувається?

— Як тебе звуть? — запитала Ніна майже одночасно.

— Марчін, — буркнув чорноволосий. — Я Марчін Пєтшицький, мені шістнадцять, і я навчаюся у місцевому технікумі, якщо це має для вас значення. Не знаю, що тут відбувається. Три дні тому я прокинувся на підлозі власної квартири…

— Це тут? — упевнилася Ніна.

— Це тут. Зі мною був Алекс, сусідський собака, сусіди часто його нам віддають. Але, крім пса, не виявилося нікого: зникли мої батьки, сестра і всі з кам’яниці. Все місто. Тільки потім я побачив вас.

— І чому ти відразу до нас не підійшов? — цього разу відізвався Яцек.

Марчін стенув плечима.

— Бо я не уявляв, що ви за одні. І хотів впевнитися, чи все це, — він повів рукою навколо, — не ваших рук справа.

— Наших? — обурився Яцек. — Як ми могли таке вчинити?

— І гадки не маю. Але ж ви не тутешні, так? Я ніколи раніше не бачив вас у Вовчих Долах, а це невеличке місто, тут усі одне одного знають.

— Ми приїхали на канікули, — пояснила Ніна, а Яцек одразу додав:

— Ми пам’ятаємо сам приїзд, ввечері одинадцятого лютого. А потім — лише як прокидаємося в палаці, який стоїть на ратушній площі.

Марчін кивнув.

— Мої останні спомини — це Кароліна, яка комизиться, аби я пограв із нею в лудо[12]. Було це по вечері, бо мама мила посуд, а тато слухав радіо, але більше нічого не пам’ятаю.

— Це твій собака дряпав у двері, де я спала? Ну, знаєш, у першу ніч, одразу по тому, як всі ми прийшли до тями?

— Авжеж, це був Алекс. Він тебе налякав?

«Так», — подумала Ніна.

— Ні, — відповіла. — Я з самого початку знала, що це звичайний пес.

— А ця рана? — з підозрою в голосі сказав Яцек, вказуючи на перев’язаний бік. — Що з тобою сталося?

— Двері на сходах зачинилися, тож я вирішив, що увійду у вікно. Вибив шибку і майже проліз був усередину, коли настромився на уламок, що стирчав із рами. Дурнувато, еге ж? — він усміхнувся, але очі залишалися холодними та настороженими.

— Чому тоді сліди крові обривалися на середині сходів і не вели ні в які двері на першому поверсі? — не повірила вона.

— Бо там, на сходах, мені стало погано і я впав. Раніше притискав до рани куртку, й кров не скрапувала. Хочете спитати ще щось, чи це вже кінець допиту?

— А Алекс? Ти увійшов у вікно, але пес, думаю, ні?

— Ніно, — знервувався Яцек, — ти насправді хочеш грати в міліцію?

— Собаці я відчинив сам, — пояснив Марчін, спокійно дивлячись дівчині в очі. — Перш ніж упав.

— Ми зараз повернемося, — Ніна кивнула Яцеку, а коли вони опинилися в передпокої, запитала. — Ти йому віриш?