Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 22)
— Чи матуся?
Дівчина хлипнула носом.
— Всі мене люблять.
— Тоді в чому річ? — допитувався Яцек.
Але перш ніж мала встигла відповісти, в темряві щось гуркнуло: відкрилось вікно.
— І що там із вугіллям? — почувся голос згори, який, безсумнівно, належав Пєтшицькому. — Ти нарешті прийдеш чи нам чекати до ранку? Із ким ти там завелась?
— Я маю йти, — сказала Кароліна.
Раптом вона тицьнула в руки Ніні ганчіркову ляльку та побігла до підвальних дверей. Яцек негайно схопив Ніну за руку і потягнув на вулицю.
— Тікаємо, бігом.
Дівчина побігла слідом.
— Як уважаєш, він нас упізнав? — запитав Яцек, коли вони вже були на тротуарі.
— Навряд чи, бо темно вже, — вона глянула на ляльку і, не розуміючи, що з нею робити, заштовхнула до кишені пальта. — Дивна дівчинка. Що вона мала на увазі?
— Напевне, вона посварилася з рідними. Як я був малий, то мама не хотіла купляти мені ковзанів. Це мене так зачепило, що коли до нас приїхала тітка, попросив її забрати мене із собою. Мабуть, і тут щось таке, ні?
Вона непевно кивнула.
— Що тепер?
— І гадки не маю, — зізналася вона.
Увечері життя у Вовчих Долах, схоже, завмирало, бо вулиця, якою йшли Яцек та Ніна, була майже порожня. Кілька цілих ліхтарів та світло з вікон допомагали оминати великі брудні калюжі, але час від часу підлітки вляпувалися у менші, не такі примітні. Ніна відчувала, що черевики її вже геть мокрі, а ще ж в обличчя штрикав крижаний дощ, змішаний із гострими кристаликами снігу.
— Ми можемо повернутися туди, хоча б для того, аби, наприклад, віддати ляльку. Але це лише завтра. Слухай… — вона кліпала очима, струшуючи холодні краплі, що осіли на віях. — А тобі не здається, що у Вовчих Долах відбувається щось… щось дивне?
— Бо хтось знайшов у лісі кинуту машину?
— Не лише. Кароліна поводиться дивно, а сьогодні вранці я бачила жінку в чорній старомодній сукні. Вона вимагала, аби ксьондз поховав її сина, а той називав її вар’яткою. А ще всі ці люди, які виїздять із містечка, і та корова, про яку ти розповідав…
Яцек захихотів:
— Я впевнений, що такого набагато більше. Тобто таких інцидентів. До речі, корова вже знайшлася, десь за пів кілометра від дому. Ніби ніхто її не крав, а вона сама втекла. Із замкненого на засув сараю. І це, мабуть, найдивніше, так? А сьогодні вранці зникла кімната.
— Себто, кімната? — Ніна так здивувалася, що спинилася просто посеред калюжі і не поспішала виходити. Ліхтарі залишилися далеко поза їхніми спинами, тротуар закінчився вже скількись кроків як, і густу мокру темряву тепер розпорошувало лише світло Яцекового ліхтарика. — Яким дивом може зникнути кімната?
— І гадки не маю, але так стверджує пані Анеля Якосьтам, не пам’ятаю прізвища. Двадцять років тому дід зробив їй на горищі додаткову кімнату, і от тепер кімнати немає, саме горище. А розповіла мені про це пані Коцюба. Їй відомо чимало речей, бо вся її родина довгі роки мешкає у Вовчих Долах і пані Коцюба знає тут кожного. І мене любить, еге ж. Я вчуся в неї готувати. Ви всі вважаєте, що я ходжу на кухню лише попоїсти, але…
— Почекай, — Ніна спробувала уникнути розмов про їжу та куховарство. — Якщо зникла всенька кімната, то це значить, що справа дійсно серйозна! Корову, хай як там було, міг хтось випустити якимсь хитрим способом, приміром, щоб досадити господарю, але кімнати отак просто не зникають!
— Ну, аж ніяк, — як на таку заяву Яцек здавався дивно байдужим. — Анеля — самітниця, мало хто в неї буває, а коли приходить, то лише на кухні й сидить. А дід помер уже кілька років тому, і хто тепер підтвердить — була та кімната чи ні? Пані Коцюба вважає, що жінка просто щось поплутала в тій своїй вічній самотності. Але якщо в тебе є потреба в чомусь таємничому, то вранці, коли я пішов розпитувати про авто, знайшов на наших сходах оце.
Він витягнув з кишені папірця та подав Ніні. Дівчина підсвітила знахідку ліхтариком: це була листівка, геть замацана, із виразними слідами чобіт.
— Двадцять шостого лютого, тут нерозбірливо, о якійсь годині… — почала вона вчитуватися в уривки тексту. — Якщо не хочете залишитися, то їдьте з міста… Осіб із запрошеннями ми очікуємо… Щось ще про одяг. Про що тут йдеться?
— І гадки не маю, але таких листівок там чимало.
— І всі так само нерозбірливі?
— Були й гірші, але я вибрав найкращу.
— Чому в такому разі…
Ніна замовкла, бо з протилежного боку наближався віз: було виразно чути, як стукотять копита та цмокає візник. Яцек зійшов з дороги на узбіччя, водночас запхнувши дівчину в кущі. Світло ліхтарика вихопило з темряви сріблясті краплі дощу, який падав тепер густо та скоса. А потім з темряви з’явилася кінська голова та кінські боки, над якими піднімалася пара. Тварина форкнула, чоловік, що правив возом, цмокнув ще раз. З міліцейського кашкета скрапувала вода. Далі на возі сиділи чотири чоловіка, всі у сірих плащах із піднятими комірами. А поміж ними…
Вони везуть труну, подумала Ніна, згадавши найдену в костелі картинку. Але це була не труна: просто загорнуте у брезент тіло.
Підлітки спостерігали, як віз, скриплячи та погойдуючись, проїздить повз них. Жоден не обізвався ані словом. Тільки коли цокання копит потонуло в шумі дощу, Ніна наважилася відкрити рота.
— Отже, його знайшли. Водія «Варшави» маю на увазі.
— Ага, — кивнув Яцек. — Швидко ж вони. Ходімо, треба поспішати, бо зараз саме вечеря. І я готовий закластися, що перш ніж ми скінчимо їсти, пані Коцюба вже все розповість. Вона…
— Знає тут кожного, — закінчила Ніна. — Я чула.
Хлопець помилився лише на пару хвилин. За вечерею пані Коцюба ще не мала жодних новин, але хвилькою пізніше, коли Ніна та Яцек допомагали збирати посуд зі столу, у вікно постукала невисока жіночка в хустці. Пані Коцюба зняла фартух та вийшла надвір. Жінки трохи поговорили, явно чимось збуджені.
Ніна із значенням глянула на Яцека.
— Я пішла до кімнати, — сказала вона. — А ти спробуй витягнути з неї якусь інформацію, коли повернеться.
— Чому я?
— Бо вона любить тебе, пам’ятаєш?
На другому поверсі вона зачинила за собою двері та впала на ліжко. Хвилини минали в тиші, що переривалася лише брязкотом посуду у кухонній мийці. Тамари та Хуберта не було: обидва вони мали повернутися лише о десятій, тож Ніна вийняла позичену в пані Еви книжку та спробувала читати. Втім, думки весь час поверталися до таємничих випадків у містечку.
Може, Яцек мав рацію і тут немає нічого надто вже дивного? Може, вона лише хоче, щоб щось таке було? Бо тоді вона могла б проводити слідство, відчувати себе важливою та потрібною.
Це була паскудна думка, але Ніна не могла її позбутися.
Змусила себе прочитати ще один розділ, і саме коли долі родини Форсайтів врешті-решт її захопили, до кімнати без стуку увійшов Яцек.
— І що? — Ніна всілася на ліжку, миттєво забувши про красуню Ірен та її сімейні проблеми.
— Я про все довідався, — гордо заявив він. — Того чоловіка знайшли неподалік від автівки, метрів за двадцять. Там є глибоченький яр, унизу якого плине струмок. Схоже, він впав туди зі скелі та розбився насмерть.
— І?
— І нічого, я лише про це й дізнався.
Дівчина пирхнула.
— І це все? Які саме в нього були поранення? Можливо, хтось його вбив раніше, а потім просто скинув з тієї скелі? Це було вбивство чи суїцид? І, врешті, хто цей чоловік?
— Гадки не маю, — Яцек здавався ображеним. — Якщо хочеш знати такі подробиці, то зійди вниз і сама запитай.
— А щоб ти знав — і запитаю.
Вона взула капці та вже за півхвилини була на кухні, де пані Коцюба саме чистила почорнілий казанок. Коли Ніна встала у дверях, жінка закрутила воду та витерла руки.
— Тобі щось треба? — запитала. — Ще залишився шматок пирога, тому, якщо є бажання…
— Не хочу пирога, — завагалася дівчина.
Тепер вона повинна була б якось заговорити, здобути прихильність господині, наприклад, похвалити її кухню, і лише потім розпитувати про всі подробиці. Не могла ж отак, просто з мосту, цікавитися, які травми були у загиблого.
— Так? — пані Коцюба дивилася на неї лагідно та із заохоченням.
Ніна набрала у груди повітря.
— На обід у вас були пречудові налисники, — заявила. — Просто смачнючі. А крім того, я хотіла оце з’ясувати про чоловіка, якого міліція знайшла в лісі. Вас відомо, які в нього були рани?
— Не розумію, — заблимала жінка, трохи занепокоєна. — Ти кажеш про того чоловіка, із яким стався нещасний випадок?
— Про нього, — енергійно кивнула Ніна. — Ви впевнені, що це був нещасний випадок? Не було жодних слідів, які б вказували на участь третіх осіб?
Господиня витріщалася на неї, наче в дівчини виросли роги.