Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 19)
— Ніно, прокинься! Ніно!
Вона розплющила очі, приголомшена страшним сном. Яцек сидів навпочіпки поруч і трусив її за плече. Обличчя його, освітлене каміном, де ледь жевріли дрова, кривилося від страху.
— Нам треба тікати.
— П… про що ти…
— Ноги в руки, бігом!
Вона хотіла запитати, про що йдеться (цього разу в неї мало б вийти, бо вона нарешті прокинулася), але саме тоді вона це почула: глухий стогін перекошеної стелі, а потім… потім тріск, не звичайний, але такий собі ТРІСК — наче верхня частина будинку раптом розпалася навпіл. Ніна підхопилася. Вона не встигла взутися чи накинути пальто, загалом не встигла зробити нічого у цій темряві — просто кинулася на вихід. Вдарилася плечем у стіну, відлетіла та вдарилася в іншу стіну іншим плечем. Яцек, чиє дихання вона постійно відчувала на потилиці, якимсь дивом підхопив її під лікоть та штовхнув кудись уперед. Коли вона намацала ручку дверей, прокрутила ключ та розчинила їх, зі стелі посипався тиньк, хмара пилюки посипалася на голову, вдерлася до очей та рота. Дівчина закашлялася, осліплена. І оглушена, бо одразу за нею із потужним гуркотом гірської лавини впала стіна. Але Ніна вже була надворі, завдяки штурханам Яцека. Впала на сніг, простягнувши перед собою руки. Хлопець впав поряд, спираючись долонею в її спину. Вона затулила вуха та скорчилася. Нічого більше не могла зробити.
Позаду валилося крило палацу.
Гуркіт прокотився, а потім згас, хоча коли Ніна звела голову, то у вухах її досі дзвеніло. Вона незграбно всілася у сніг. Піжама була мокра, пил з волосся сипався їй на обличчя. Вона заблимала, з очей полилися сльози.
— Яцеку? — прошепотіла, а оскільки не почула власного голосу, то повторила в паніці. — Яцеку?!
— Я тут. Не кричи.
Дзвони у вухах поволі стихали, й відповідь хлопця вона почула вже цілком виразно.
— Прокляття…
Судячи зі звуків, Яцек саме підводився та отряхувався від снігу. Ніна ще раз блимнула, витерла мокрі очі рукавом піжами та нарешті почала щось бачити. Нагорі сяяло зорями небо, на диво чисте й прозоре, а тут, перед ними, стирчала стіна. Вірніше, уламок стіни з вихідними дверима. Решта палацового крила впала, наче іграшковий конструктор під ногою необережної дитини. Дівчина затремтіла. Лише зараз вона зрозуміла, що їм пощастило: якби не вцілів саме цей фрагмент стіни, скоріше за все, уламки посипалися б їм на голову.
— Прокляття, прокляття, — повторював Яцек, і коли Ніна вже злякалася, що хлопець шокований й не може сказати нічого іншого, він раптом простогнав. — Боже…
— Ти цілий? — запитала вона.
— Так, здається, що так. А ти?
— Я також.
— Маю ліхтарик, — похвалився Яцек. — В останню мить встигнув його схопити. А в тебе щось є?
— Піжама, — буркнула вона. — На мені. Мокра.
Яцек зітхнув.
— Ходімо, — сказав. — Маємо знайти якесь укриття.
«Це все через сніг», — подумалося Ніні. Раніше хтось чистив від нього дахи, а тепер, коли мешканці зникли, ніхто цим не переймається, а палац, окрім іншого, ще й старий, напевне, його давно не ремонтували…
Хтозна, скільки таких старих будинків у місті? Хто гарантує, що наступне наше укриття, коли ми його знайдемо, теж не завалиться?
Хлопець, схоже, подумав про те саме, бо буркнув:
— Ті кам’яниці на площі ніби цілком надійні…
Ніна не була в тому впевнена (палац пару годин тому також був ніби надійний), але чи мали вони інший вихід? Куди ще можна дістатися по цьому глибокому снігу, босоніж і в самих піжамах?
Яцек схопив Ніну за руку, і вона не запротестувала. Лише озирнулася на мить, аби глянути на зруйнований палац. Одне крило на вигляд було цілим, але друге перетворилося на купу сміття, над якою ще курилося.
Все, що вони встигли зібрати, усі їхні старанно підраховані запаси їжі, ковдри, вбрання, свічки, дрова — все загинуло.
Дівчина відвела погляд.
І тоді вона їх побачила.
Оті дві фігури. Їх було ледь помітно у темряві на тлі темно-синього неба, в самому кінці вулиці, що упиралася в гірський схил. Одна фігура — людська, висока та худорлява, а інша — то була не людина, а якась звірюка, на вигляд великий собака чи вовк. Вона застигла поряд зі своїм господарем, і її витягнутий писок наче принюхувався до темряви.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому Ніна стає свідком щоразу дивніших подій та починає непокоїтися
Собака виринув із імли: великий і сірий, зі збитою шерстю, дуже схожий на вовка. Ніна здригнулася. Тварина зупинилася та схилила набік голову.
— Привіт, — виштовхнула Ніна крізь стиснуту горлянку.
Не боялася собак, але цей був винятково велетенський. Якби зустріла його в лісі, напевне вирішила б, що це дійсно вовк, але тут, посеред міста, це мав бути звичайний пес, тільки надто високий.
Якийсь час вони розглядали одне на одного. Сніжна імла глушила вуличні звуки: туркотіння возів бруківкою, звук підборів, що човгали по грязюці тротуарів. Все доходило до Ніни стлумленим, наче у вухах її була вата. Добре чула лише глухе ричання, що доносилося з собачої горлянки. Зелені очі поблискували, немов два ліхтарики, підвішені у клубкуватій імлі на висоті стегна дорослої людини.
Якби він хотів перегризти мені горлянку, то йому не було б потреби навіть високо підстрибувати, подумала дівчина.
— Е-е-е… Ти ж не скривдиш мене, еге ж? Адже ти добрий милий песик…
Тварина гарикнула ще раз, а Ніна відчула, як по її спині тече струмочок поту. Що їй тепер робити? Тікати? Ні, це була не найкраща думка: десь вона читала, що якщо людина починає бігти, то у собаки вмикається інстинкт погоні. Кликати на допомогу? Навколо було чимало людей, вона виразно чула звуки суперечки, що доносилися десь з-за її спини, але, здається, нікого не цікавила чотирнадцятирічна (ну, майже чотирнадцятирічна) дівчина, яка за мить сконає на тротуарі, стікши кров’ю з розірваної горлянки.
Уява Ніни розігналася, підсовуючи все похмуріші картини: люди наступають на червону калюжу, що розтікається під їхніми ногами, та байдуже йдуть далі, в імлу, навіть не помітивши, що поряд із вулицею дівчина-підліток щодуху б’ється за своє життя. Може, хтось врешті-решт об неї перечепиться, але тоді вже буде запізно і…
Пес знову гарикнув, а тоді стрибнув.
У Ніни підігнулися ноги. Вона заплющила очі, стискаючи повіки, хотіла ще закрити рукою горлянку. Не встигла. Відчула лише подмух кількадесяти кілограмів м’язів та хутро, що пронеслися поряд, а потім почула знайоме гарчання — вже за спиною.
Вона розплющила очі та розвернулася на все ще м’яких ногах.
Позаду неї в імлі стояла найдивовижніша пара, яку їй досі доводилося бачити. Ксьондз, що був неначе з карикатури: низенький, із великим черевом, яке обтягувала сутана, що її саме зараз рвав пес. Поряд — жінка, на відміну від ксьондза висока та худорлява, у довгій, до землі, чорній сукні та капелюшку з вуаллю. Увесь цей одяг ніби принесло з дев’ятнадцятого століття, а туман, що клубочився навколо, створював враження, що дівчина опинилася десь на сторінках готичного роману.
— Нехай пані заспокоїть свого пса, — стогнав ксьондз, тимчасом як тварина глухо ричала, рвучи полу сутани. — Я не… Ах, най йому грець!
— Мій син мертвий, — говорила жінка, яку Ніна подумки назвала Чорною Дамою. — І його досі не поховали. Треба зробити йому гідний похорон. Християнський.
— Абсолютно… Не погоджуюся… Це якесь… — ксьондз відчайдушно засопів, намагаючись вишарпнути сутану із псячого писка. — …це безумство… Прошу відкликати тварину! — верескнув він раптом, таким вдивовижу тонким голосом, який абсолютно не відповідав поважності його духовного стану.
— Алексе, досить!
Пес неохоче відпустив здобич і трохи відступив, а Ніна лише зараз помітила, що у тварини трохи скошені очі. Мабуть, тому вона й вирішила, що Алекс вирішив кинутися на неї, а не на чоловіка, який стояв у неї за спиною.
— Ходімо додому, — скомандувала Чорна Дама, відтак звернулася ще до ксьондза: — А з вами, пане пробощ, ми побалакаємо завтра.
— Завтра я не маю… — ксьондз замовк, бо жінка вже відвернулася та пішла собі, із собакою, яка гордовито ступала поряд.
Вони пройшли біля Ніни, але не звернули на неї уваги. Потім обидва зникли в кам’яниці, куди п’ятнадцять хвилин тому увійшов Яцек.
Ніна чекала, мерзнучи в імлі й роздумуючи, що вона, власне, побачила. Жінка, безсумнівно, була вдягнена доволі дивно, але справляла враження того, хто добре знає, чого, власне, хоче.
А хотіла вона похорон сина. Християнський похорон. То чому ксьондз відмовляв їй у тому? Бо померлий був самовбивцею? А може, вбивцею? Але таких людей також ховали, хоча й без відповідних церемоній. То про що Чорній Дамі йшлося?
Вона вигадала кілька можливих відповідей, одна фантастичніша за другу. Коли роздумувала про п’яту поспіль (де були вампіри та відчинені поночі могили), хтось ляснув її по плечу. Дівчина аж підстрибнула.
— Гей! — гукнув її Яцек. — Замерзла?
— Ні. Ну, може, трохи. Ти щось з’ясував?
— Багато чого, — похвалився він. — Перше, цей мужик, він зветься Зенон Пєтшицький, знайшов автівку два тижні тому серед лісу.
— Отак просто — у лісі?
— Нібито. Натрапив на неї, коли пішов ставити сільця. Не сказав цього вголос, але я здогадався. Мужик тримає на стіні у квартирі рушницю, а в каструлі готувалося щось, що пахло, як рагу із зайця.
— Може, це був кролик? Я бачила тут у дворах клітки. Зрештою, яка різниця… Кажи, що там із автівкою.