Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 17)

Але Яцека не було, тож Ніна підвелася в той самий спосіб, що й раніше, чи то розбивши скло на балконних дверях (цього разу це тривало довше, бо довелося скористатися черевиком), дісталася до наступної квартири.

Яцек сидів біля каміну та, похиливши голову, пильно вивчав щось, що лежало перед ним, приховане за спиною хлопця. Було видно лише краєчок рожевої площини. Щось старанно закреслив на мапі — якщо це, власне, була мапа, — поклав перо поряд із каламарем та знову згорбився. Здавався геть похмурим, коли так сидів: наче його пригнічували всі проблеми світу.

— О! — нахмурився він. — Де ти була?

— Ходила за приправами, я ж казала, — вона витягнула з кишені кмин, якого справді прихопила в одній з порожніх квартир. — І ось трохи сушених грибів на нитці, будуть до супу…

Замахала в повітрі ниткою із нанизаними на ту поморщеними боровиками, але Яцек чомусь був не в настрої.

— Можеш робити, що хочеш, — сказав. — От тільки не треба вішати мені локшину.

— Але ж…

— Поглянь на себе в дзеркало.

Ніна пішла до ванної і мало не скрикнула, побачивши себе у дзеркалі. Волосся розчухране, а поперек обличчя — темно-сіра смуга. Вона, мабуть, забруднилася, поки лазила дахом, або ж трохи пізніше, коли стрибала на балкон. І навіть цього не помітила — лише знала, що в неї мокрий кожушок та штани.

Вона перевдягнулася, вмилася та повернулася до зали. Яцек демонстративно не звертав на неї уваги.

— Слухай, я шкодую… — почала вона невпевнено.

— Отже, ти рознюхувала.

— Що?

— По квартирах. Пішла туди, аби шукати таємниць, а не якісь там приправи.

— Ну, е-е… по суті, так. Але ж ти сам казав, що вони тебе не цікавлять.

— Бо і не цікавлять, — стенув плечима хлопець. — Що аж ніяк не значить, що ти повинна мене дурити. Ми пообіцяли, що не станемо приховувати одне від одного важливих речей, пам’ятаєш?

Вона вже хотіла заперечити, мовляв, хіба то важлива річ, але прикусила язика, бо так, це було дійсно важливим, навіть дуже.

— Вибач, — повторила вона про всяк випадок, а потім сіла поряд із хлопцем, який ділив мапу на менші рівні квадрати. — Що ти робиш?

— Дурня, нічого цікавого. Твої таємниці, певне, разів у сто цікавіші.

— Боже, Яцеку, не будь такий. Адже я вибачилася. Без тебе ми б тут загинули, і тобі про це добре відомо. Ти робиш усе, що потрібно, аби ми могли вижити, бо ти в цьому спритний. А я спритна в розгадуванні таємниць. Це також важливо, але не настільки, як, наприклад, пошуки їжі.

Він знову стенув плечима, але видно було, що трохи пом’якшав. Підсунув Ніні розмальовану мапу.

— Я подумав собі, що якщо ми хочемо відшукати відділок міліції, то повинні робити це з розумом. Ну, знаєш, щоб не лазити містом по колу, як загублені вівці, а йти згідно із планом, бо таке щастя, як із бібліотекою, вдруге може не випасти. Тому я поділив Вовчі Доли на квадрати і ми що дня перевірятимемо два з них: я один, а ти інший. Тиждень такої перевірки — і ми натрапимо на відділок.

— Добрий план. Знайдемо там кляте радіо та викличемо допомогу.

Він кивнув. Вони трохи помовчали, дивлячись на палаючий вогонь.

— То що ти знайшла? — Яцек перший перервав тишу.

— Ти насправді хочеш про це послухати?

— Якщо насправді, то не дуже, — зітхнув хлопець. — Ну, знаєш, людина значно менше боїться, коли уявляє собі, що в усьому цьому зникненні немає нічого дивного чи таємничого. Але воно є, еге ж?

— Думаю, що саме так. І я також боюся. Увесь час.

Яцек докинув дрова до каміну, полум’я вистрелило угору.

— То що ти знайшла?

— Так мені уявляється, що в місті є чотири типи квартир. Перші — відчинені, де все упорядковано, все вбрання акуратно складене у шафах, заметена підлога, на шафках ані сліду від пилу, навіть іграшки всі на своїх місцях, ніби… не знаю, ніби хтось готувався до якогось свята або до важливого візиту й тому навів лад. Другий вид приміщень — це відчинені, але не прибрані. Ну, такий, звичайний собі безлад, коли в мийці — немиті тарілки, іграшки на підлозі, а вбрання замість того, аби висіти в шафі, лежить на стільцях. І, нарешті, треті — зачинені: там уже не залишилося нічого, окрім меблів та найважчих предметів, бо хтось виніс звідти усе, що тільки можна було винести.

— Хтось — це власник?

— Напевне ж, власник.

— А четвертий вид?

— Квартири зачинені, але старанно прибрані.

— І що з усього цього виникає?

— Я не впевнена, — дівчина завагалася. — Але в одному з помешкань я знайшла оце.

Присунула до Яцека зім’ятий папірець. Був він невеличкий, формату сторінки зі шкільного зошиту, надрукований кривими сірими літерами. Листівка, до того ж зроблена дещо непрофесійно.

МЕШКАНЦІ ВОВЧИХ ДОЛІВ!

26 ЛЮТОГО О 13.00 ВСЕ ЗМІНИТЬСЯ!!!

ЯКЩО НЕ ХОЧЕТЕ ЗАЛИШИТИСЯ З НАМИ,

ЇДЬТЕ З МІСТА, ДОКИ Є ЧАС.

ОСІБ ІЗ ЗАПРОШЕННЯМИ

ЧЕКАЄМО В ПАЛАЦІ ЩЕРБИЦЬКИХ

25 ЛЮТОГО О 21.00.

ІНШИМ БАЖАЄМО ЩАСЛИВОГО

СВЯТКУВАННЯ В ДОМАХ.

УВАГА: ТРЕБА ПРИХОДИТИ

В СПЕЦІАЛЬНОМУ ОДЯЗІ!!!

Нижче виднівся чорно-білий малюнок чоловіка у фраку та жінки у довгій сукні з корсетом та турнюром.

— Я вже бачив таку листівку, — признався Яцек. — Коли ми шукали додаткові свічки. Тоді не звернув на неї уваги.

— Припустимо, — Ніна міркувала вголос, — що у Вовчих Долах має щось статися. Двадцять шостого лютого, рівно о тринадцятій годині. І комусь необхідно повідомити про це якнайбільше місцевих жителів, звідси й ці листівки. Тож уявімо собі, що більшість людей знає, що попереду. Частина не бажає брати в цьому участь і завчасно тікає з міста, зачиняючи за собою двері. Частина — бажає й старанно готується: прибирає, святково вдягається й чекає вдома…

— Чекають, відкривши двері?

— А чому ні? У таких малих містечках люди зазвичай залишають двері відчиненими, якщо хтось є всередині.

— Ну добре, тож люди чекають удома. А дехто йде святкувати зі знайомими або на ратушній площі. Ці, напевне, також замкнули за собою.

— Саме так.

— А остання група?

— Це ті, до яких листівки з якихось причин не потрапили. Або ті, хто не звернув на них уваги — може, тому, що не повірив. Вони намагалися жити як зазвичай, і те, що сталося, захопило їх зненацька.

— І що було потім?

— Гадки не маю, — визнала Ніна.

— Може, це пов’язане з комуністами? — задумався Яцек. — Дехто їх дуже не любить.

— Але ж комуністи — по всій Польщі, тож втеча з Вовчих Долів нічого нікому не дала б, — сказала розсудливо Ніна.

— Зараз ми все одно нічого не вигадаємо.

Яцек склав мапу, а потім глянув на великий мідяний будильник, який стояв на каміні. Вони знайшли його в одній із квартир і з того часу виставляли на восьму годину ранку. Проте це не мало сенсу, бо Ніна прокидалася сама, ледь надворі розвидниться.

Годинник показував пів на четверту. Яцек зітхнув.