Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 13)

— А що отримала ти? — Ева Вишневська відгорнула з лоба світле волосся.

Навіть тепер, спітніла і з розчухраною зачіскою, вона здавалася голлівудською кінозіркою.

— Відвагу.

— То може вийдеш сюди під номером два, панно відважна?

— Авжеж, чому б ні? — дівчина скинула черевики та увійшла на мат.

Пані Ева повторила з нею ту саму послідовність рухів, спершу поволі, потім швидко. Тамара впала, пирхнула і звелася, готова повторити.

— Непогано, — згодом оцінила опікунка. — Не так добре, як Яцек, але нормально. Ти тільки маєш трохи потренуватися. Хто наступний?

Хуберт звівся з-під стіни, де він досі сидів із колінами, підтягненими до підборіддя. У білій елегантній сорочці він виглядав на матах абсолютно не на своєму місці. Ніна підозрювала, що він навряд отримає оцінку «чудово» чи навіть «непогано». Так і сталося, бо Хуберт явно не мав нахилу до рукопашного бою. Коли він вкотре з гуркотом опинився на маті, дівчина відвернулася, щоб не дивитися на приниження хлопця.

— Тобі доведеться дуже багато вправлятися, — прокоментувала пані Ева. — Тепер ти.

Ніна встала та зітхнула, готуючись до своєї порції приниження.

— Приміром, я нападаю на тебе спереду, — сказала Ева Вишневська. — Хапаю…

Ніна скрикнула, а здивована тренерка відпустила її передпліччя.

— Що трапилося?

— В мене з цього боку синці. Я впала з гімнастичної стінки на уроці.

— Чому не сказала раніше?

— Кажу зараз.

Пані Ева нахмурилася.

— Добре, сьогодні можеш перепочити. Потім я гляну на той твій синець. То що, повертаємося до тебе? — кивнула Яцеку.

Ніна звела руку, як ввічлива учениця в школі.

— Так?

— Мабуть, немає сенсу мені тут сидіти, якщо я вже й так нічого не роблю. Дозвольте піти до міста!

— Навіщо? — тренерка була явно незадоволена, дивилася з підозрою.

Дівчина довго думала, як відповісти. Насправді вона мріяла побачити тутешні костели, але хіба дорослі повірять? Навпаки, подумають: знущається…

— Піду по солодощі, — схитрувала вона. — Хочу купити багато кольорових цукерок.

Пані Ева кинула на неї ще один погляд спідлоба, але зрештою кивнула.

— Тільки повернися до обіду. Головне, не заблукай.

Найближчий костел Ніну розчарував, бо був відносно новим, побудованим, імовірно, ще до війни. Над вівтарем висіла традиційна картина вознесіння Богоматері, але ж, крім цієї картини, тут не було на що дивитися. Тож Ніна рушила в той бік, де мав знаходитися ринок. Вона сподівалася, що другий костел виявиться кращим, а як пощастить, то, може, знайде ще й третій. Містечко, щоправда, було невеличке, але три костели могло мати спокійно.

У міру того, як вона віддалялася від околиць та вулицею Леґницькою спускалася в долину, помічала, як навколо змінювалася архітектура: сучасні будинки все частіше поступалися місцем старим кам’яницям. Початок дев’ятнадцятого століття, вирішила Ніна, розглядаючи фронтон однієї з них. Не виключено, що і кінець вісімнадцятого. Ніде не помітно слідів війни, жодних руїн чи нових будинків, побудованих на залишках старих (це було легко впізнати, бо найчастіше такі будинки геть не пасували до решти).

В малому магазинчику вона купила двісті грамів карамелі, з’їла пару, а решту поклала в кишеню. Повинна контролювати, куди витрачає гроші. Кишенькові вона вже отримала від Лиса і не мала найменшого наміру просити в пані Еви про більше.

Другий костел стояв наприкінці вулиці Леґницької: з червоної цегли, з неоготичною вежею, що здіймалася в небо, зі спостережним майданчиком нагорі. Ніна задерла голову, зі слабкою надією побачити янгола, але сьогодні на вежі не було нікого.

Вона штовхнула важкі двері і заледве відчула специфічний запах кадила та старих холодних мурів, її — так було завжди — охопило радісне хвилювання. Всередині було порожньо, лише на одній з лавок сиділа згорблена постать. Ніна обійшла помешкання, розглядаючи вітражі, а потім затрималася під вівтарем. Вогник перед табернаклем[9] палав пурпуром, який завжди нагадував їй барву крові. Христос на іконі здіймався, напівоголений, у грозове небо, стискаючи в одній руці меч, а другу простягнувши угору, ніби старався торкнутися чорної хмари. Під його ногами клубився натовп грішників, яких, без сумніву, тільки-но топтала свята нога.

— І як вам цей вівтар?

Вона здригнулася, почувши голос за спиною. Озирнулася і вбачила старого чоловіка в капелюсі, насунутому низько на лоба. Обличчя в пана було того типу, що важко запам’ятати, а комірець плащу він підняв так високо, що підборіддя не було видно. До грудей притискав шкіряну течку.

— Януш Клімша, — представився старий. — Схоже, що ми сусіди: мешкаємо в тому ж самому пансіонаті. «Смерека», еге ж? Я бачив панянку за сніданком.

— Так, авжеж, — вона й собі згадала когось, хто сидів в кутку, ховаючись у темряві. — Ніна Марчак. А ви отой орнітолог?

— Так, це я. Тож ти любиш мистецтво, Ніно?

— Люблю, — визнала вона.

— А що переважно — готику чи бароко?

— Беззаперечно — готику. Бароко, як на мене, надто перевантажене усілякими оздобами.

— Мені також готика більше до душі, — посміхнувся Клімша. — Що ж, маю бігти, обов’язки кличуть. Раптом виникне бажання вивчити тутешні місця зблизька, то біля ринкової площі є доволі непоганий палац.

Ніна подякувала та провела чоловіка поглядом. Ще раз пройшлася вздовж бокового нефа, а потом сіла на лавку. Не брехала, коли сказала сестрі Анзельмі, що костели налаштовують її на романтичний лад. Приємно було так просто сидіти та уявляти собі різні цікаві речі.

За десять хвилин вона з легким зітханням встала — і тоді побачила під лавкою аркуш паперу. Нагнулася за ним. Це виявилася сторінка з блокноту із чорно-білим малюнком: вулиця, якою прямує запряжений конем віз. На возі — пласка видовжена скриня, схожа на труну. Дуже велика труна, вирішила Ніна, оцінюючи перспективу. Мабуть, сюди вмістяться навіть два тіла. Вона поклала папірець на лавку (про всяк випадок, якби його хтось шукав) й попрямувала до виходу.

На ратушній площі вона оглянула палац, а потім крутилася якийсь час вуличками центру. Взагалі-то це був насправді гарний день — до того моменту, як Ніна побачила ту автівку.

Автівка стояла у дворі, куди дівчина увійшла, щоб оглянути ззаду якийсь дуже красивий будинок. Була вона дуже брудна, не мала коліс та стояла на підкладених під неї цеглинах. На передньому склі — сітка тріщин, бокової шиби з боку водія взагалі немає. Дівчина зазирнула всередину і побачила велику діру, випалену на передньому пасажирському сидінні. Поблизу авта по брудному снігу ходили та квоктали кури, а за кілька метрів двійко хлопців, роздягнених, наче було літо, відчайдушно ганяли м’яч.

Ніна стояла та дивилася на знищену автівку. Не була фанаткою моторизації, але «Варшаву» добре могла розпізнати. Рукою в рукавичці дівчина стерла шар бруду на капоті — і з-під чорного шару, ніби весняна трава, вигулькнув яскраво-зелений колір.

— Гей, ти там! Нумо, зачекай… — з вікна на першому поверсі розлягся чоловічий голос, тоді хлопнули двері й за мить на подвір’я виринув чоловік із розчухраним волоссям, у піжамних штанях, калошах та латаній куртці. Дивився на Ніну підозріло, кліпаючи почервонілими очима. Дівчина про всяк випадок позадкувала.

— Хочеш щось вкрасти?

— Ні, дякую, — відповіла вона ввічливо. — Але ви можете не стримувати себе. Хоча, як на мене, тут уже мало того, що можна вкрасти.

Чоловік розгублено кліпнув, ніби слова ледве досягли його свідомості, і тільки за мить почервонів від злості.

— В такому разі навіщо ти прийшла?

— Цікавлюся машинами, — ризикнула вона.

Він підійшов ближче, і дівчина зауважила, що з-під куртки в нього визирає краєчок піжами. Відсипався з нічної зміни — чи з похмілля? Зрештою, ніякої різниці.

— Ти цікавишся? — пирхнув він. — За моїх часів дівчатка гралися в ляльки.

— А мені до вподоби авта.

— Справді? Тоді скажи мені, що ти знаєш про «Варшави».

Ніна замислилася.

— Кермо у них спереду ліворуч, багажник позаду. Внизу має чотири колеса. Чи то — зазвичай, бо не зараз.

Чоловік так розчервонівся, що його щоки стали нагадувати два дрібні помідори.

— Котися звідси, негайно. Не роби мені нерви!

— Він так повівся зі мною тому, що я дівчина, — пожалілася вона за обідом.

Вони сиділи в їдальні, де стояло десять столиків, прикрашених клітчастими скатерками. Три з них були зайняті: під стіною, як завжди, у напівмороці, сидів пан Януш, під вікном пані Ева закінчувала другу страву, а четвірка підлітків розташувалася на другому кінці невеличкої зали, якнайдалі від дорослих.

— Наче я геть не розуміюся в автівках.

— Але ж так і є, ти геть не розумієшся в них, — Яцек пиляв биток так завзято, наче підозрював, що м’ясо от-от оживе та намагатиметься втекти до лісу. — «Знизу має чотири колеса», серйозно?

— Ну, але я ж могла знати, а той чоловік не повинен нічого думати наперед. Тамара, наприклад, знає про авта багацько.

— Достоту більше за тебе, це факт, — визнала старша дівчина. — Але це ж не надто важко — в нашому випадку.