Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 11)

Щосили вдарила в дубову деревину — і та розпалася на величезну кількість маленьких уламків, які попадали навколо Ніни. Дівчина зітхнула, лише зараз усвідомивши, що вона стримувала дихання. Дубові уламки валялися на снігу, створюючи мало не ідеальне коло, нібито мить тому її надійно захищала невидима сфера.

Чомусь це її аж ніяк не здивувало.

У бібліотеці пахло пилом, старим папером та вологою неопалюваних приміщень. І було холодно, майже так само холодно, як надворі. Ніна затремтіла, змагаючись із бажанням розпалити вогонь у пічці та зігріти не лише себе, але й усі книжки. Утім, часу на те не було. Вона закружляла поміж полицями. Література польська, література закордонна та молодіжна, географія, історія… Мапи та провідники, ось воно. Крихітна, прикрашена павутинням полиця над самою підлогою, у найтемнішому кутку. Хай там яка була бібліотекарка — або бібліотекар, — що тут працювали, схоже, вони не палали до праці.

Ніна струсила пилюку з обкладинок і у світлі з вікна поглянула на назви. Там був путівник гірськими стежками, мапа Польщі та ще одна — Карконошей, нарешті, мініатюрна книжечка, присвячена туристичним місцям Вовчих Долів. Усе ще довоєнне, але могло придатися. Зрештою — і вона цим утішилася, — малі містечка не надто змінюються за двадцять років. А гори — тим паче.

Вона сховала книжки під кожушок, узяла ще «На схід від Едему»[7] для себе та «Порадник домогосподаря» для Яцека (хлопець стверджував, що вигадані історії йому не до душі) і вийшла.

Сніг досі падав, але, на щастя, було його не так багато, аби вона мала проблему із тим, щоб віднайти потрібний шлях. Зрештою, вона вже починала впізнавати географію вуличок, і тепер навряд чи заблукала б, хай би там яка хуртовина. Досі відчувала мороз, була мокрою та голодною, але радість додавала їй сил.

За півтори години вона дісталася до квартири, встала у дверях та побачила одну з найстрашніших картин у своєму юному житті.

Яцек стояв із піднятою сокирою, цілячись у стілець із оксамитним витертим сидінням та вигнутими ніжками.

— Облиш! — крикнула Ніна. — Ти здурів? Що ти робиш?

Він витріщив на неї очі.

— Дрова скінчилися, то я подумав, що порубаю трохи старих меблів. Ти не повіриш, скільки цього є в палаці. Щось не так?

— Цей стілець — це чіппендейл.

— Ага, — з обличчя хлопця було зрозуміло, що він геть не в курсі. — Візьму інший.

Він розвернувся до стосу, що височив під стіною.

— Оте — це бідермаєр. А отут — рококо.

— Ти що, знаєш по імені всі стільці в палаці?

— То не… Менше з тим. Ти намагаєшся порубати пам’ятки історії, ти в курсі?

— Це також пам’ятка? — хлопець недовірливо ткнув ногою в ледь живу брудну шафку, витягнуту, схоже, з комірчини охоронця.

Ніна зітхнула.

— Оце якраз ні. І я знайшла бібліотеку, отак.

— Супер. Щось поїмо, а потім подивимося мапи.

Яцек із задоволенням порубав шафку, а Ніна за цей час перевдяглася в сухі речі. Потім помандрувала на кухню, приваблена ароматом картопляного супу. Каструля із супом булькотіла на вогні, тож дівчина трохи прикрутила вентиль. Цікаво, що вони робитимуть, коли спалять весь газ у балоні? Будуть готувати в каміні? Чи перейдуть кудись, де є пічка?

Вона відсунула від себе ці думки. Наразі не мала наміру цим перейматися.

Вони поїли, Ніна помила посуд (вирішила, що повинна, якщо вже Яцек добровільно взяв на себе кухарство) та всілися біля каміну на матрацах. Дівчина розклала путівник гірськими стежками. Нахилилися над ним одночасно, мало не буцнувшись головами.

— Ми отуточки, ось, — хлопець тицьнув у карту. — Туди йде дорога перевалом, а найближче містечко…

— Десь у тридцяти кілометрах звідси, — договорила Ніна.

У Яцека видовжилося обличчя.

— Якби ми взяли намет та запас їжі… — сказав невпевнено.

— Та досить. По такому снігу ми рухатимемося зі швидкістю… Десь два кілометри на годину? Три? Із вантажем та коли будемо заморені, то, напевне, ще повільніше. А це означатиме принаймні дві ночі на повітрі.

— Полярники…

— Полярники мають професійне обладнання та собак, які тягнуть їхні сані. А нам доведеться перти все на собі. Ні, думаю, що в цьому немає сенсу. Особливо якщо ми не впевнені, що погода буде гарною, бо в хуртовину ми точно заблукаємо.

— Може, є щось ближче. Якесь село.

— Може, але що з того — ми все одно й гадки не маємо, в який бік йти! Лижі — також нерозумна думка, бо нам спочатку довелося б лізти вгору, щоб потім з’їжджати. А окрім того, ти взагалі вмієш на них ходити?

Він замислився.

— Мабуть, що ні, але я зміг би швидко навчитися.

Ніна кивнула. У цьому весь Яцек. І, скоріше за все, він і справді дав би собі раду.

— То ти вважаєш, що пішки нам звідси не вибратися? Може, я сам спробую? Я сильніший від тебе та спритніший…

Вона вже хотіла сказати, що навіть він не дасть собі ради в таких умовах, але в останню мить прикусила язика.

— Ми не повинні розділятися, — знайшла вона аргумент.

Яцек кивнув, схоже, радий, що дівчина не вимагатиме від нього героїзму.

— У такому разі ми можемо скористатися планом Б.

— Тобто? — Ніна відчувала, що розмова звернула кудись не туди.

— Ну, оті літери на снігу. Ми хотіли написати SOS, пам’ятаєш?

— Точно, але думаю, що спочатку треба принести більше їжі. І може, якесь вбрання.

— Про всяк випадок, якщо нас зовсім засипле? — зітхнув хлопець, встаючи. — Згоден.

Решту дня вони зносили до палацу все, що могло їм знадобитися: тепле вбрання, сірники, свічки, дрова, а передусім — їжу. Ніна вибрала собі ще пару книжок, а Яцек в одній із квартир знайшов колоду карт та шахи (бракувало там кількох пішаків, але обидва вирішили, що без проблем їх чимось замінять).

Останню партію вони несли, коли вже стемніло. Хлопець запалив ліхтарик — також один із сьогоднішніх трофеїв. Тепле коло світла вихоплювало з темряви стежку, протоптану Яцеком та Ніною: більші сліди хлопця відрізнялися від виразно менших слідів дівчини. От тільки великих відбитків ніг тепер нараховувалося ніби… більше?

— Чекай, — сказала Ніна, зупиняючись.

У кишені вона тримала купу свічок, в одній руці стискала кошик, навантажений овочами, а через плече повісила собі фланелеву піжаму та довгий вовняний шарфик.

— Що? — зупинився Яцек.

Він виглядав трохи потішно зі штанами, намотаними навколо шиї, та із трьома капелюхами на голові. Одну руку він залишив вільною, щоб тримати ліхтарик, а в другій стискав товстий мішечок із горохом.

— Тобі не здається, що цих слідів наче побільшало? І що вони трохи інші, дивись на відбиток підошви…

— Боже, що ти знову вигадуєш? — буркнув він, але поставив мішечок із горохом на сніг та нахилився. Один з капелюхів одразу зсунувся з його голови, але хлопець підхопив його та сунув під пахву. — Це ж мої сліди.

— Оці — так. Але оті — інші, бачиш? Та сам стань сюди. А тепер відійди.

Яцек зробив, що його попросила Ніна, і на свіжій, нетоптаній поверхні з’явився виразний відбиток правого черевика із гладкою новою підошвою. А поряд, у кучугурі, виднівся відбиток іншого взуття, частково вже засипаний снігом. Слід того самого розміру, але з виразною тріщиною на підборі.

— Бачиш? — спитала Ніна, але Яцек лише похитав головою.

— Ні. Мені ці сліди здаються однаковими.

Вона хотіла запротестувати, але вже й сама не була впевненою. Сніг сипав дедалі густіше, перетворюючи обидва сліди на ледве помітні заглиблення, а світло ліхтарика танцювало по білому, збиваючи зір.

— Повертаємося всередину, — сказав Яцек. — Бо отут ми й замерзнемо.

На вечерю у них був запечений на смальці хліб, який запили міцним солодким чаєм. Потім грали в шахи: Ніна — чорними (із перечницею замість одного з коней), а Яцек — білими (сільниця чудово замінила королеву). Дівчина була трохи неуважною, бо дотепер згадувала сліди на снігу.

Невже вона помилилася? А якщо ні, то що це, по суті, означало? Що в місті є хтось ще, хто носить черевики такого ж типу, що і Яцек, тільки із тріщиною на правому підборі? Це було не таким уже й неправдоподібним: мешканці Вовчих Долів усі скуплялися в одному магазині, й Ніна бачила у квартирах чимало пар таких само старих черевиків. Але якщо хтось тут був, то чому він таїться в темряві, замість того, аби вийти на світ?

— Твій хід.

— Твій.

Не думаючи про те, що вона, власне, робить, дівчина пересунула туру. Цього вечора вона програла в шахи вперше з того часу, як отримала від Обраного розумність, але їй було байдуже.

— Маю ще одну ідею, — сказала вона, коли Яцек складав шахи в коробку. — Ми повинні знайти місце, де мешкали із Тамарою та Хубертом.