Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 55)

— Але ж ти один із нас маєш магічні здібності, які вмієш контролювати. Якщо ми мусимо допомагати в різних справах, пов’язаних із янгольськими чарами, то ти будеш нам потрібний.

— Вважаєш?

Вона гаряче закивала.

— Я знаю, що прошу дуже багато. Це страшенно егоїстично з мого боку — вважати, що ти міг би заради нас пожертвувати собою. Ти не повинен цього робити. Вибач. Забудь, що я тобі казала, добре?

Ніна відвернулася і заховала обличчя в долонях. Не плакала, але була близька до цього — хоча не через ті причини, про які міг подумати Хуберт.

За хвилину вона відчула на плечі його худу руку. Хуберт обережно поплескав її, наче вона була зі скла.

— Я залишуся з вами, — сказав. — Я і сам мав про це подумати. Разом ми не дамо себе зламати!

Ніна почувалася гидко. Насправді дуже гидко — як ніколи в житті. Наче оце продала друга — бо приблизно це й сталося, еге ж? Що з того, що зробила це для його добра? Вона мусила дати Хубертові можливість вирішувати самому. Проблема в тому, що аргументи «погоджуйся, тобі потрібні добра їжа, одяг і школа» ніколи в житті не дійшли б до хлопця, — він відгукувався тільки на жертовність і страждання.

Сумління гризло дівчину так сильно, що вона навіть готова була від усього відмовитися, але раптом на дорозі помітила дивну групку, що наближалася. Це йшли Лис, Сова, Тамара та Яцек, і на ногах підлітків були калоші, схожі на ті, які носив Хуберт (Ніна хотіла запитати, де, хай їм грець, вони їх узяли, але майже одразу забула про це). Яцек ішов цілком жваво, хоча пов’язка на голові й надалі надавала йому жахливого вигляду.

Вони зупинилися неподалік машини.

— Це остання послуга, — сказала Сова. — Більше на мене не розраховуйте, товаришу.

— Не розраховую, — запевнив Лис.

— Сподіваюся, що ми ніколи більше не побачимося.

— Зроблю для цього все, що від мене залежить.

Жінка розвернулася і пішла, а трійця залізла у джип. Яцек зайняв місце спереду, Тамара — заднє сидіння поряд із Хубертом.

— Сова знає, що я не отримала червону картку? — запитала Ніна, коли Лис увімкнув двигун.

— Сам би я не зумів підробити документи.

— А вона… — Ніна завагалася, не в змозі дібрати правильні слова, — …одна з вас, ким би ви не були?

— Ні, вона тільки жінка, яка з певних причин була винна мені послугу. Знає не більше, ніж повинна знати.

— Ага, — буркнула Ніна, нічого не зрозумівши. — А куди ми тепер їдемо?

— Додому, — заявила Тамара. — Офіційно ти отримала червону картку, а ми пройшли всі тести негативно й були звільнені. Файно, так?

Їхали на південний захід, спочатку повільно, продираючись болотистими лісовими дорогами, потім, коли опинилися на шосе, — швидше. Усі були зморені й мовчазні, а з Яцека на Лиса променіла майже фізична неприязнь. Ніна заснула, поклавши голову на плече Тамари, заколисана теплом і монотонним рухом автівки. Прокинулася, коли приятелька шарпнула її за лікоть.

— Прокидайся.

Дівчина розплющила очі. Вони стояли на брукованій площі невеликого містечка, оточеній симпатичними, хоча й занедбаними кам’яничками вісімнадцятого століття. «Бароко», — подумала Ніна машинально, перш ніж повністю прокинулася. Потім зафіксувала подумки, що затрималися вони перед рестораном «Казковий», поряд із яким стояв будинок пошти. Мабуть, надходила восьма, бо сірість світанку поступилася місцем ясності осіннього дня. Дощу вже не було, небо стало чисте, але віяв холодний вітер, який морщив воду в калюжах і рвав навіс над рестораном. Площа була порожня, наче паскудна погода знеохотила всіх виходити з дому. А може, просто було зарано й мешканці ще не встигли прокинутися?

— Ідіть поснідайте, а я зателефоную з пошти. Приєднаюся до вас за хвилину і розрахуюся, — сказав Лис, виходячи з машини.

Вони слухняно увійшли до порожнього ресторану. Всередині крутилася одна офіціантка, яка обвела їх допитливим поглядом, сповненим неприязні, а тоді повернулася до протирання столів.

Четвірка підлітків зайняла столик на шістьох біля вікна, Тамара взяла меню. За мить підійшла офіціантка, так само з набурмосеним обличчям. У руці тримала мокру ганчірку.

— Ви щось замовляєте чи просто прийшли посидіти? — буркнула.

— Я хочу камбалу в лимонному соусі, — Тамара підняла голову з-над меню. — І пляшку червоного вина.

— Ми не подаємо вина неповнолітнім. А камбали немає.

— Тоді гуляш із вепра.

— Також немає.

— Пожарська котлета?

— Тільки після тринадцятої, коли видаватимемо обіди.

— То що у вас є? — запитав Хуберт.

— Налисники із джемом можу подати за чверть години, — ласкаво сказала офіціантка. — Яєчню з макаронами — ще швидше.

— Тоді прошу яєчню, — вирішила Тамара.

Ніна й Хуберт попросили налисники, а Яцек узяв і те, й інше.

Офіціантка підозріло глянула на пов’язку на голові товстуна, потім перевела погляд на зламану руку Тамари, а закінчила, вдивляючись у сліди багнюки на спідниці Ніни:

— Ви ж маєте чим заплатити, правда?

— Так, зараз прийде наш дядько й заплатить, — не кліпнувши оком заявив Хуберт.

Офіціантка зітхнула, схоже, беручи у свідки свого нещастя небо.

— Щось пити? Можу дати чай або молоко.

— А каву з молоком? — зацікавилася Ніна.

Жінка завагалася.

— Ячмінну?

— Ні, звичайну. З цукром. Цукру побільше.

— Подивлюся, що можна зробити.

Коли офіціантка відійшла, Ніна глянула на трійцю.

— Я маю пропозицію. Коли ми всі в це влізли, я хотіла б, щоб ми дещо одне одному пообіцяли.

— Що саме? — запитала Тамара.

— Що ми не матимемо таємниць одне від одного. Ну, особисті, звичайно, можемо, але не ті, які впливатимуть на роботу.

— Це які? — насупився Яцек.

— Чому ти дивишся на мене? — водночас із ним відгукнувся Хуберт.

— Бо ти приховував від нас, що зустрів у селі духа. А Яцек навіть не писнув, що все розповів.

— Я ж вибачився… — товстунчик стис у руці кухоль із молоком, який саме принесла офіціантка. Ніна тільки тепер зрозуміла, чому Яцек погодився працювати на Лиса: не йшлося про помсту чи про каяття — лише про почуття провини. — Обіцяю, що я реабілітуюся. Якщо дасте мені шанс.

— До тебе ніхто не має претензій, — поспішно запевнила дівчина. — Я згадала це тільки як приклад дурнуватих таємниць, які можуть коштувати нам… — хотіла сказати «життя», але забракло сміливості, — …дорого, — і повторила: — Можуть дорого нам коштувати.

— Ти також не про все говорила, — нагадала Тамара.

— Так, знаю. Тому це правило стосується і мене. То як, ви погоджуєтеся?

Друзі кивнули.

— І без хвацькості, — додала Ніна. — Якщо хтось із вас не відчуватиме сили щось зробити, то має сказати про це іншим, замість удавати, що все нормально, добре?

— Ти знову дивишся на мене, — у голосі Хуберта відчувалася образа, а Тамара пирхнула.

— Ну вибач, я і не знала, що ти можеш бути настільки рішучою.

— Погоджуєтеся? — натиснула Ніна, яка й сама дивувалася своїй поведінці.

— Як на мене, не проблема, — відповіла Тамара.