Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 56)

Хлопці кивнули, трохи подумавши. Ніна вирішила, що поки цього вистачить.

За хвилину офіціантка принесла сніданок, і Яцек сунув собі в рота половину налисника.

— Не їж швидко, ти ж недавно хворів, — застерегла Ніна.

— Їжа ще ніколи не шкодила, — пробурмотів хлопець. — До того ж я добре почуваюся.

Ніна перемкнула увагу на вміст своєї тарілки. Коли майже закінчила, повернувся Лис, усівся поряд із Тамарою і попросив офіціантку принести каву.

— Я винен вам пояснення, — сказав. — Навіщо я вам потрібен і подібне.

Чотири пари очей зацікавлено глянули на нього. Ніна поспішно ковтнула останній шматочок налисника й запила кавою, від якої, схоже, ставала залежною.

— Добре, тож спершу короткий вступ. Янголи, як ви знаєте, змінюють нашу реальність. Не всюди… Але в Польщі є шістнадцять зон, якими крилаті фактично заволоділи.

— Сімнадцять, — нагадала Тамара. — Якщо додати нульову зону.

— Нульова — це особливий випадок, там янголів давно вже немає. А в інших зонах вони є. Тож ми маємо шістнадцять місць, де діє магія, з’являються чародійні створіння, потвори й, звичайно, Бестії, які йдуть за янголами. Добра новина така, що ці зони не збільшуються, а нам досі вдається утримувати інформацію про їхнє існування в таємниці — на щастя, це містечка й села далеко від великих міст.

— Як Маркоти, — сказала Ніна, а Лис кивнув.

— Як Маркоти. Погана новина — ми практично не контролюємо ті зони. Ми не знаємо, що там відбувається, а новини, які ми отримуємо, дуже тривожні. Досі всі спроби інтервенції закінчувалися фіаско. Як дорослі, ми не маємо магічних здібностей, до того ж уся ця магія для багатьох із нас, особливо тих, хто застарий, є… малозрозумілою. І трапляються випадки, коли ми її навіть не можемо помітити, бачимо лише результати, а не безпосередню причину.

— Як із духами, — озвався Хуберт.

— Правильно.

— Тому ви дійшли думки скористатися дітьми, — втрутилася Тамара.

— Я дійшов такої думки, — визнав Лис. — Тому почасти почуваюся відповідальним за проект, який назвали «Червоний капелюшок».

— Трохи нехороша назва, вам не здається? — буркнула Ніна.

— Не я її вигадав. Проблема в тому, що проект було визнано цікавим і водночас надто непевним і небезпечним, тож офіційного дозволу в нас немає.

— А неофіційний? — зацікавилася Ніна.

— Скільки завгодно. Річ у тому, що ми отримуємо гроші й часткову підтримку, але, якщо певного дня наробимо дурні, уряд Народної Польщі вдаватиме, що ніколи про нас не чув. І нас, зрозуміло, офіційно не існує.

— Майже як таємна організація, — у Хубертових очах розгорялися іскри.

Ніна проти власної волі також відчула певне піднесення і запитала:

— Ви зустрічаєтеся в якомусь таємному місці? У підвалах, куди спускаєтеся в чорних плащах із каптурами, освітлюючи собі шлях смолоскипами?

— Найчастіше ми зустрічаємося на віллі в Мокотові, — спокійно озвався Лис. — А тобі треба переглянути критерії, за якими ти обираєш книжки. І, мабуть, немає потреби говорити, що дуже нерозумно з вашого боку комусь розповідати про цю розмову, еге ж?

— Немає потреби нас лякати, — Тамара здавалася ображеною. — Ми нікому не скажемо.

— Я просто ще раз переконався, — Лис запалив цигарку.

— Ми не станемо нікого кривдити, — застерегла Ніна, намагаючись мислити розсудливо, що було важко, бо перед очима поставав Лис у каптурі й зі смолоскипом у руці. Хоч як дивно, цей образ не був надто абсурдним. Поручник якимось дивом мав природний вигляд за будь-яких обставин. Наприклад, зараз, коли сидів за одним столом із підлітками, у ньому не було нічого військового. У звичайному чорному светрі він СПРАВДІ міг здатися змореним молодим дядьком, який не дуже охоче вибрався у поїздку з чотирма веселими племінниками й племінницями (зрозуміло, джип, якого було припарковано перед рестораном, трохи псував цю картинку). «З Лиса вийшов би непоганий шпигун», — подумала Ніна, а потім повернулася до важливішої проблеми.

— Ані янголів, ані людей. Ми нікому не заподіємо кривди.

— Цього від вас ніхто не вимагатиме. Окрім того, — у Лисових очах блиснули веселі вогники, — я не думаю, що ви в цьому надто вправні.

— Ну, ага, — Ніна кахикнула, геть не розуміючи, чи вважати це за комплімент. — Але як ви собі це уявляєте? Тамара буде у Варшаві, Яцек — у Гданську, я — у Вроцлаві, а Хуберт — бозна-де… Яким дивом ми зможемо працювати на вас?

— Спокійно, ми за вами пошлемо, коли виникне така потреба.

— Це означає, ми будемо наче приспані агенти? Боже! — Тамарині очі дивно блищали.

Навіть Яцек, який уперто мовчав і випромінював нехіть, здавався зацікавленим. А Ніна не знала, що про це все думати. Слова Лиса звучали підозріло гарно, а дівчина й далі не надто довіряла поручнику. Проте чому це не має бути правдою? Наразі все, про що вона знала, начебто мовило «за». Ще й найважливіший аргумент — тепер уже ніхто з них не може відступити.

«Що ж, — подумала вона. — Якщо я зараз припустилася найбільшої помилки в своєму житті, перейматимуся цим пізніше».

— Їжте, на вас чекає далека дорога, — підігнав Лис. — Тамара та Яцек пересядуть у Варшаві в іншу машину, що відвезе їх додому. Ніна й Хуберт поїдуть зі мною до Вроцлава.

Як і пообіцяв поручник, у Варшаві на Тамару та Яцека очікувала чорна машина, а в ній — чоловік, трохи старший за Лиса, але дивовижно схожий за типажем: звичайнісінько вдягнений і наче непомітний на загальному тлі.

— Бережіться, — Ніна обійняла спершу Тамару, а потім Яцека. — Сподіваюся, що скоро побачимося.

Вона одразу прикусила язика, бо усвідомила, що «побачення» станеться через роботу для Лиса, а це може означати чимало різного.

Наприклад, пригоду, на що й розраховувала Тамара.

Або дуже серйозну небезпеку, чого, своєю чергою, боялася Ніна (хоча пригоду вона також брала до уваги, чому ні). Так чи інакше, здавалося, що життя їхньої четвірки геть зміниться.

Поки Тамара прощалася з Хубертом, Ніна глянула на Яцека.

— Ти впевнений, що хотів би з нами залишитися? Витримаєш, якщо доведеться, ну, знаєш, щоденно дивитися на Лиса, виконувати його накази? Може, ти ще…

— Я впораюся, — хлопець стиснув губи.

— Ясно, дякую, — вона не очікувала іншої відповіді, але вирішила, що це останній шанс спробувати переконати його.

Тамара і Яцек усілися, машина рушила. А Ніна і Хуберт поїхали з Лисом у бік Вроцлава. Ніна вперлася лобом у скло, дивилася на поля й уявляла повернення додому. Цікаво, чи мама і далі вважатиме, що Ніна сама влізла в проблеми? Але ж це не була її провина!

І що скажуть рідні, якщо колись — може, навіть скоро — по Ніну приїдуть люди в мундирах і знову заберуть невідомо куди? «Ми за вами пришлемо», — адже так сказав Лис.

Дівчина не хотіла про це думати. Намагалася викинути з пам’яті хату вугляра та її таємницю. Урешті-решт виявилося, що вона не розв’язала цю загадку. І що з того? Найімовірніше, не було жодної таємниці: напевне, Кароля і Дануту Квітень вбив Антек. Найпростіші відповіді найчастіше є і найправильнішими. Що з того, що Лис пам’ятав, як брат із ним бавився? Йому було три роки, а трирічна дитина геть не свідок. Діти інколи пам’ятають те, що бажають пам’ятати. Ніна мала чіткий спогад, як сонячного літнього дня, з морозивом у руці, вона ходила з батьками в зоопарк. Та коли розповіла про це мамі, та засміялася і сказала, що Ніна щось вигадала: у зоопарку вони були тільки раз, у вересні, і тоді йшов такий паскудний дощ, що вони одразу повернулися додому. Яке могло бути морозиво за такої погоди?

А якщо спогади Лиса справжні, то батьків обох хлопців, напевне, зарубали коваль або ксьондз через якісь лише їм відомі причини, про які Ніна й гадки не мала, бо в неї було замало даних.

Ох, а зрештою, що їй до цього, навіщо взагалі про таке думати? Це вже не мало значення, найважливіше, що вона нарешті поверталася додому.

Дівчина дивилася, як на склі розбризкуються краплі дощу. За Лодзю задощило серйозно, щітки машини ледь устигали прибирати воду. Дівчина неспокійно крутилася на сидінні.

— Що з тобою? — запитав Хуберт.

— Нічого.

— Ага, а правило «жодних таємниць» — це, виявляється, тільки балачки.

Вона хотіла відповісти щось гостре, але прикусила язика. Хлопець мав рацію.

— Вибач. Мені весь час здається, що я щось не помітила.

— Наприклад?

— Проблема ж саме в тому, що я не знаю. Якби знала, то не пропустила б це. Не переймайся, мабуть, нічого важливого.

У Кенпні вони на хвилинку затрималися біля пошти, і Ніна зателефонувала до сусідів, які покликали до телефона її маму. Почувши доньчин голос, Ядвіга Панкович крикнула з радощів:

— Ніно! Ми хвилювалися за тебе! Коли ти повертаєшся?

— Десь за півтори години ми повинні дістатися Вроцлава.

Зв’язок був поганим, дівчина постійно чула тріск і шуми. Але в якийсь момент виразно почула дзвін розбитого скла.

— Мамо, що трапилося?

— Нічого, просто в мене трохи запаморочилося в голові, я випустила склянку з чаєм. Зараз приберуся.

— Ти добре почуваєшся? У тебе дивний голос…

— Усе добре. Я рада, що ти повертаєшся. Зроблю на обід твої улюблені вареники із сиром.