Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 57)

Щось знову тріснуло, і зв’язок перервався. Ніна вийшла з пошти й сіла в машину. Мабуть, здавалася знервованою, бо Хуберт глянув на неї неспокійно, але нічого не сказав.

В Олешніці до них приєдналася висока світловолоса жінка. Справді висока: було в ній десь метр вісімдесят, а підбори ще й додавали зросту. На більшість чоловіків мусила дивитися згори — але, можливо, вона саме цього й хотіла? Вдягнена була елегантно і мала ту холодну класичну вроду, яка Ніні завжди нагадувала англійських акторок.

— Ева Вішневська, — представилася вона, чим здивувала дівчину, бо та чекала ще на один тваринний чи пташиний псевдонім. — Підвеземо тебе до Вроцлава, а потім я займуся Хубертом.

Вона сіла за кермо, а Лис перебрався на сидіння поруч і миттєво заснув — з легкістю людини, яка звикла засинати за будь-яких умов. Ніна також відчула сонливість; монотонний стукіт дощу, який бив у скло, послабив неспокій до рівня, коли вона майже про нього забула. «Нічого поганого не відбувається, зараз я буду дома», — повторювала вона собі, аж урешті й справді в це повірила. Занурилася у дрімоту. Їй знову снилося, що вона сидить на призьбі будинку вугляра. Був гарний листопадовий день, світило сонце, сухе листя мінилося всіма кольорами осені. Дівчина чекала: крику, скрипу дверей за спиною. Знала, що цього разу вона озирнеться і побачить, хто виходить із хати. Адже це був останній шанс розгадати загадку, а Ніна належала до тих, хто завжди хоче знати. Навіть якщо правда може вбити.

Вона здригнулася, коли нарешті дочекалася крику, але не стала озиратися. Поки що ні. Тільки за мить, коли почула скрипіння.

Озирнулася. Потроху, мобілізуючи сили, аби змусити себе до цього простого руху.

Озирнутися. Глянути.

Двері хати розчинилися, і в них виникла знайома постать. Невисока, дівчача, із каштановим волоссям, що скручувалося в локони.

Ніна.

Вона прокинулася спітніла, із криком на вустах.

— Що? — запитав Хуберт. — Ти бліда, наче простирадло.

— Просто дурнуватий сон.

Звісно, це тільки дурнуватий сон, бо що спільного могла мати Ніна з убивством, яке сталося двадцять років тому? Коли Антекові батьки померли, її навіть на світі ще не було.

Дівчина зітхнула, намагаючись очистити свідомість від решток жаху. Вони вже в’їхали до Вроцлава, Лис прокинувся й інструктував Еву, де вона має завертати. Ніна дивилася на знайомі вулиці. Через п’ятнадцять хвилин вона опиниться вдома. З’їсть смачні вареники, поговорить із батьками, а потім обіграє в шахи Шимека, якщо той уже встиг одужати. Завтра неділя, отже можна витягнути Агнешку в кіно. Вони навіть можуть піти на якийсь вестерн або до «Полонії» на детектив «Незнайомці в потягу» (адже треба тренувати детективні навички).

Десять хвилин.

Вона намагалася зосередитися на приємних моментах, пов’язаних із поверненням. Нарешті смачна їжа, гаряча ванна, а не спільний душ, книжка, яку читаєш під теплою ковдрою, і какао перед сном — усі дрібниці, щодня такі очевидні, що людина навіть не помічає, які ж вони хороші. Ніна згадувала, але щось у ній криком кричало. Це був не просто неспокій — це була справжня паніка.

Хуберт дивився на неї з ще більшою турботою.

— У тебе справді кепський вигляд…

— Тихо. Я думаю.

«Я щось недодивилася. Прокляття, справді не додивилася. Але що саме? Що могло би бути настільки важливим, щоби мати значення саме зараз?».

П’ять хвилин. Вони звернули з Казімежа Великого й минули костьол Провидіння. Ніна стиснула руки на краю сидіння. Дихала нервово, машина здавалася їй затісною. Оце тільки бракувало, аби вона пережила напад клаустрофобії. У дзеркальці помітила погляд Лиса.

— Ти добре почуваєшся?

Ні, Ніна не почувалася добре. У її вухах досі стояв звук розбитої склянки й слова мадам Зулейки: «Адже ти сама це собі зробиш».

Вони в’їхали на вулицю, де мешкала Ніна. Ще дві хвилини — і будуть під її будинком.

Ти сама це собі зробиш, сама це собі зробиш, сама…

Дівчина різко нахилилася вперед.

— Ви впевнені, що не Антек убив ваших батьків?

— Упевнений, — відповів Лис.

— Розкажіть усе, що ви пам’ятаєте про той ранок. Це ж був ранок, правильно?

— Так. Батько тільки-но привів Антека й скандалив, що той провів ніч поза домом.

Тривога в голові Ніни вже не дзвонила, а вила.

— Антек кудись ходив уночі? Куди?

— Не знаю, напевне, сидів під костьолом і чекав на можливість туди увійти.

Вони зупинилися біля будинку. Ядвіга Панкович, мабуть, помітила машину з вікна, бо збігла вниз, аби привітати дочку. Ні, не збігла. Причовгала. Бо Нінина мати мала поганий вигляд, її обличчя було блідим, наче сир, і блищало від поту. Дихала важко й притискала долоню до серця. Щоби не впасти, сперлася на двері, але все одно, здавалося, лише мить відділяла її від того, аби опинитися на мокрому тротуарі.

— Цій жінці потрібна допомога, — спокійно сказала Ева.

Лис вийшов, Ніна хотіла піти за ним. Так підказував їй інстинкт: вилізти, підтримати маму, провести її до квартири й викликати лікаря. Або навіть одразу їхати до «швидкої».

Не зробила цього. Завмерла, стискаючи ручку дверей, бо нарешті дещо зрозуміла.

— Їдьте, — сказала крізь перехоплене горло. — Їдьте, будь ласка!

— Куди? — Ева кинула неспокійний погляд на Лиса.

— Байдуже! Швидше!

— Даніелю?

Поручник озирнувся.

— Їдь! Я зателефоную.

Жінка натиснула на педаль газу, і джип різко стрибнув із місця. Вулиці, одна по одній, лишалися позаду, Ніна скорчилася на задньому сидінні із заплющеними очима й долонями, притиснутими до вух. Нічого не бачити, не чути, не думати. Бо правда була надто жахливою, щоби хоч на частку секунди пустити її у свідомість.

— Що відбувається? — допитувався Хуберт, але дівчина тільки похитала головою.

Розплющила очі, лише коли машина зупинилася. Вони стояли перед віллою з невеличким садом, десь на околицях Вроцлава. Ніна не знала, де саме, і їй не було до цього ніякого діла.

— Ходімо.

Усі слухняно вийшли. Жінка відчинила двері й запустила їх усередину. Хуберт увесь час перелякано поглядав на подругу, але дівчина вперто мовчала. Ева завела їх до зали з каміном (справжнім! за інших обставин Ніні це дуже сподобалося б) і посадила на канапі.

— Гадки не маю, що відбувається, але мені здається, що на якийсь час ви тут залишитеся, а тому почувайтеся наче вдома, — сказала вона з майже англійським спокоєм. — Чаю?

— Охоче, дякую, — погодився Хуберт.

Ніна відмовилася, похитавши головою.

— Ти нарешті щось скажеш? — запитав хлопець, коли господиня вийшла із зали. — Що відбувається?

— Я щойно вбила свою маму! — крикнула дівчина. — От що відбувається!

Ніна все ж отримала чай: гарячий і дуже солодкий. Відпила ковток, відставила чашку, а потім скорчилася на тапчані. Хуберт обійняв її та незграбно поплескав по спині.

— Усе буде добре. Твоя мама захворіла, але ж це не означає, що вона помре.

— Ти не розумієш, — дівчина похитала головою.

— То, може, ти мені поясниш?

Ніна витерла очі, хоча ж не плакала.

— Я повинна була здогадатися раніше, — заявила з гіркотою в голосі. — Адже це очевидно.

— Ти про що?

— Про те, хто вбив Антекових батьків. Вікно хати замале, аби хтось у нього заліз, а в дверях сиділи ксьондз і коваль — навіть якби в будинку і був хтось чужий, то після вбивства він не зумів би вийти так, щоб його ніхто не помітив. Тож із самого початку існувало лише кілька можливостей: що це Антек або ксьондз, якого прикривав коваль (чи навпаки), або коваль і ксьондз разом, у змові. Ще один варіант: коваль і ксьондз чомусь збрехали про те, що вони весь час сиділи на призьбі, а насправді — кудись пішли, і в хату прослизнув хтось інший. Або ж батьки хлопців повбивали одне одного, але це останнє здавалося мені ледь імовірним.

— Шість можливостей, ага, — Хуберт покивав. — Більше бути не може.

— Але ж ні, є ще й сьома.

— Лис? — очі хлопця розширилися. — Ти ж не хочеш сказати, що трирічна дитина…

— Ні, що ти!