Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 54)
Час, проведений у темряві, тривав, здавалося, вічність, а потім ще одну, наступну. У цьому часі десь у далеких галактиках народжувалися і помирали світи, перші плазуни виходили на берег і перетворювалися на рептилій, а потім вилазили на дерева, обростали шерстю і відкривали, як це — ходити на двох ногах, а потім робили всілякі ідіотиз… (нехай буде «дурнуваті речі»)… а одна самотня дівчина стирчала в холодному темному костьолі, чекаючи світанку. Про те, що вона, можливо, чекає також і на смерть, намагалася не думати.
Нарешті місяць засвітив у вікна ліворуч, і Ніна мало не зомліла від полегшення: привиди досі стояли посеред нефу, тільки тепер їх було начебто… більше? Так. Уже не кілька, а принаймні кільканадцять червонооких фігур, оповитих туманом. Наче всі збіглися, аби подивитися, чи витримає Ніна до ранку. І їх ставало більше, напливали хвилями, аж нарешті весь костьол виявився заповнений ними. Найдивовижніша меса, яку хтось колись міг бачити: проведена в місячному сяйві тринадцятирічною дівчиною в подертому вбранні, яка сидить на олтарі, а поруч юрма вірян терпляче чекає — без руху, із палаючими очима. І раз у раз клацання клешень замість голосу ксьондза.
Жоден із привидів не підійшов до Ніни на відстань, ближчу за півметра, наче її оточувало невидиме коло.
Дівчина подумала про Лиса й Лукаша (чи надворі вони в безпеці?), а потім повернулася до незагрозливих тем.
Холод, черевики, Святвечір…
При світлі місяця вона почувалася вже досить впевнено, тож дозволила собі трохи видихнути й розслабити напружені м’язи. Майже одразу на неї навалилася втома. Не холод, не голод, які переважали кілька останніх годин, а втома. Нічого дивного, бо Ніна була на ногах уже майже двадцять чотири години.
«Я витримаю, — подумала вона оптимістично. — До світанку, мабуть, уже недовго».
Ця впевненість у собі й оптимізм мало її не вбили.
Був момент, одна мить, коли вони заплющила очі й занурилася у сон, у якому із батьками (заборонено!) їхала трамваєм (не можна!) у кіно (помилка, помилка, помилка!).
Одна мить, точно не довше.
Вона померла б, якби її не розбудив подих холодного повітря, що увірвався у вікно. Розплющила очі, побачила нахилене над нею обличчя привида: пласке, із круглим, наче в риби, ротом. Зуби були розташовані по колу, і це коло звужувалося й розширювалося, наче квітка, що раптом розквітає вбивчими білими шипами. Навіть очі привида не були насправді очима — лише двома тунелями, в глибині яких пульсував червоний мозок.
Клешні вже змикалися на її горлі.
Ніна кинулася назад і впала з олтаря у воду. Біль у сідницях і лікті повністю протверезів її.
«Біль, злі люди, холод, голод і мокрість. Я сирота, бачила, як моїх батьків клали в домовину, і так сильно тоді плакала, була осінь, дощ, на спині в мене лише лахміття. А моя мама так добре робила вареники…»
Привид відступив. Потроху, неохоче — але відступив.
Наступні десять хвилин Ніна провела без руху в крижаній воді. Навіть пальцем не ворухнула. Не думала про те, за який час може статися охолодження організму, не втішалася, що вона не повністю у воді, а просто сидить у ній, відкинувшись назад і спершись на лікті.
Думала про страви Святвечора з такою затятістю, якої не посоромився би справжній гурман.
Потім темрява в костьолі посіріла, а разом із нею посіріли привиди. Не розвіювалися, наче дим, їх не поглинула пекельна безодня, вони просто сіріли, поки нарешті повністю не розчинилися у світанку. В цьому не було нічого яскравого, жодного магічного розмаху, про який можна прочитати у книжках, але дівчина чомусь була впевнена, що це остаточна перемога й привиди зникли назавжди. Костел змінився, його пустка тепер мала трохи інший вигляд — наче в ньому ніколи не було нікого, окрім Ніни, яка полегшено прикрила очі.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна повертається додому й надто пізно
розуміє, що мала на думці ворожка
Для певності дівчина почекала ще хвилинку, а потім підвелася. Забрала з олтаря пальто й ковдру — вони, на щастя, виявилися сухими — і накинула на плечі. Це не дуже допомогло, вона й надалі цокотіла зубами так сильно, що могла б відкусити собі язика.
Біля входу в церкву Ніна зустріла Лиса.
— Усе добре? — запитав той.
— Ні, — буркнула змерзла, змучена дівчина. Вона залізла на заднє сидіння джипу й скрутилася там під ковдрою. Машина рушила.
— Я не боявся, — гордо заявмв Лукаш. — Тут було чимало привидів, але я всю ніч проспав.
— Це чудово, — пробурмотіла Ніна.
— Я й не очікував, що їх буде так багато, — визнав Лис. — На щастя, на нас вони не звертали уваги.
«Авжеж, бо їх цікавила я», — похмуро подумала дівчина.
Вони зупинилися на лісовій дорозі. Поміж деревами в перших променях світанку виднівся будинок Інституту.
— Ніно, почекай тут. Лукаше, йди зі мною.
— Я намочу черевики, — комизився хлопець.
— Я тебе перенесу.
Залишившись сама, Ніна усвідомила, що мала б запротестувати або хоча б запитати, чому повинна чекати саме тут. Не було сили ані на одне, ані на інше. Мокрий одяг огидно прилип до шкіри, але вона, принаймні, вже не тремтіла: ковдра й тепло автівки трохи допомогли. Навіть вдалося заснути на кілька хвилин.
Її розбудив стук у скло.
— Гей, відчини!
Знадвору, у завеликих для нього калошах, стояв Хуберт. В одній руці тримав валізку Ніни, в другій — власний скромний рюкзак.
Дівчина відчинила, і хлопець усівся поряд із нею на заднє сидіння.
— Я приніс твої речі. Можеш перевдягтися.
— Дякую. Відвернешся?
— Авжеж.
Поки Ніна змінювала мокрий одяг на сухий (на жаль, брудний), Хуберт доповідав, що відбувалося вночі в Інституті. Розповідь була сповнена напруги й несподіваних поворотів сюжету, але цієї миті дівчина не могла її оцінити, тож тільки закарбовувала в пам’яті найважливіші факти.
Удруге привиди атакували близько опівночі — невдовзі після того, як Ніна й Лукаш виїхали з Лисом.
Після другої години їм вдалося вдертися до приміщень, і якийсь час ситуація здавалася доволі поганою, але потім привиди раптом відступили, наче знайшли деінде цікавіше заняття (бо дійсно знайшли, подумала Ніна).
А на світанку вони всі зникли.
Ніна у відповідь розповіла власну, лише трохи прикрашену історію. Хуберт — вона зауважила із певною приємністю — був надто вражений. Здається, жалкував, що сам не мав змоги виказати відвагу. Загорнута в ковдру, Ніна уявила світловолосого худого хлопця, який проводить цілу ніч у поганенькому пальті. Може, то й на краще, що це вона пішла до костьолу.
Потім дівчина подумала про дитячий будинок, куди Лис збирався відіслати Хуберта.
До паралельного класу в її школі ходило двоє сиріт, сестри Вільчаж, — обидві носили якісь дивакуваті речі з подарунків, завеликі мішкуваті светри й сукні. Про їхнє життя в сиротинці розповідали чимало неприємних речей. Що сестри-монашки любили бити вихованців лінійкою, а за більші провини зачиняли в темній комірці, де треба було молитися і прохати в Бога вибачення. Що рекордсмен провів у тій комірці понад двадцять годин і сестри випустили його, тільки коли він обмочив штани, і за це, зрештою, отримав додаткове покарання. Що під час їжі не можна говорити й завжди треба з’їдати з тарілки все до останньої крихти, навіть якщо комусь від погляду на ту їжу ставало недобре — бо «як можна не доїдати, коли в Африці діти голодують».
Вільчажки, зрозуміло, могли й вигадувати, але Ніна колись особисто бачила синяки на спині Ельвіри, а завжди похмуре обличчя Марти промовисто це підтверджувало.
Чи Ніна і справді хотіла, щоби Хуберт опинився в подібному місці?
— Слухай, — почала вона непевно. — Ти… ну, знаєш, розмовляв із Лисом? Про те, що ми маємо на нього працювати?
— Так, і що?
— І досі не хочеш погодитися?
Хуберт зціпив зуби.
— Він комуніст. Ти погодилася б, якби не мусила?
— Власне, у тому й річ, що я мушу, і… — Ніна відчула огиду до самої себе, але заштовхнула її углиб свідомості. — Прошу, не залишай мене з ним саму! Знаю, що я поводжуся жахливо, але я й справді не впораюся без вас!
Вийшло це в неї настільки природно, що Ніна аж трохи злякалася.
Чи й справді вона так почувалася?
Авжеж, трохи так. Мабуть, навіть більше, ніж трохи.
Хуберт глянув здивовано.
— Тамара погодилася. І Яцек також.
— Справді?
— Ага. Дивно — після того, що Лис із ним робив. Але він думає, що спочатку погодиться на цю роботу, а потім дістане можливість для помсти. І взагалі — страшенно жалкує, що ми билися з привидами, а він увесь цей час лежав у ліжку.
Ніна поки що відклала проблему Яцека.
— Тут річ не в компанії, а в різних… уміннях. Ти придався б нам як четвертий.
— Але ж я навіть не маю вмінь Обраного.
У голосі Хуберта почулося легке розчарування, і Ніна вже знала, що хлопець погодиться. Йому не вистачало лише сильного аргументу, а вона могла цей аргумент надати, якщо все правильно розіграє.