Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 53)

— Добре, я туди піду, — сказала Ніна.

— На задньому сидінні є ковдра, — Лис кивнув на машину, не виказуючи здивування, наче сподівався на таке рішення. — Можеш її узяти.

— Не можу, я повинна мерзнути.

— Будеш мерзнути навіть із ковдрою. Я б дав тобі також і свою зброю, але сільська сирота з пістолетом, думаю, не переконає привидів.

Ніна вийняла з машини ковдру й накинула на плечі. Лис мав рацію, вона й далі тремтіла від холоду — навіть під ковдрою.

— Спробуй знайти якесь сухе місце — біля олтаря не повинно бути багато води. І кричи, якщо привиди надто наблизяться.

— Я впораюся, — заявила дівчина, і їй навіть вдалося сказати це впевнено, хоча почувалася зовсім інакше.

Ідучи нефом[18], Ніна дісталася хреста, зійшла на підвищення і, досі загорнута в ковдру, всілася на олтарі. Камінь був крижаним, але хоча б сухим. Ніна зіщулилася. Крізь вікна, в яких не було половини шибок, просочувалося місячне сяйво, падало на ряди лавок і запалювало сріблясті іскри на чорній воді. Десь під цією водою ховалася тріщина, мабуть, не дуже глибока, якщо рівень води досі сягав Ніні кісточок.

«Ну, можна виключити ймовірність того, що розпадина тягнеться до самісінького пекла», — подумала вона, вмощуючись зручніше. Пахло підгнилою деревиною і мокрим холодним каменем, хоча єдиними кам’яними елементами тут були фундаменти, фігура Христа на хресті, із тріщиною, й олтар. Ані сліду від привидів — чудово. Може, вони не з’являться до ранку, промайнула думка, хоча Ніна й не надто на це сподівалася. Адже, згідно з усіма рапортами, привиди раніше чи пізніше приходили до костьолу.

Вона використала час, який залишився, аби ще раз подумати, чи щось не пропустила.

Знала напам’ять усі потрібні фрагменти з «Лісових казок», змерзла, поводилася як сирота і мала відповідний вигляд…

Неправда.

Тільки тепер усвідомила дещо важливе: сільські сироти носили лахміття, а на ній було цілком порядне вбрання. Авжеж, мокре та не дуже чисте, але ж воно геть не нагадувало подерті лахи онучки чаклунки чи Добрусі.

Як вона могла цього не помітити?

Схопила поділ спідниці, потягла до рота, намагаючись роздерти, але, як на зло, тканина була товста, міцно підшита тіткою кравчинею. Від шарпанини в Ніни тільки заболіли зуби. Вона спробувала те саме із блузкою — фарбоване полотно теж трималося. Був потрібен ніж або гострий камінь… Дівчина намагалася згадати, чи бачила на підлозі каміння, коли заходила до костьолу минулого разу. Могло там лежати. На це можна сподіватися, якщо підмурівок будівлі розтріскується навпіл.

Ніна зіскочила з олтаря, нахилилася, занурюючи руки в холодну воду, і почала обмацувати дно. Пальці майже одразу задерев’яніли від холоду. Коли дівчина неспокійно дихала, з рота вилітали хмарки пари. Долоні знаходили намул, багнюку, гниле листя… І малий пташиний череп, який дивився чорними очними ямами. Дівчина із жахом жбурнула його, тільки для того, аби за кілька секунд знову кинутися на пошуки.

— Прокляття, прокляття, — лаялася вона, обмацуючи слизьке дно.

Знайшла череп і спробувала використати пташиний дзьоб, щоб роздерти тканину, але він виявився надто тупим, а маленькі кісточки кришилися між пальцями. Ніна розглядалася, панікуючи дедалі сильніше. Лавки, у лавках повинні бути цвяшки!

Вона доскочила до першої-ліпшої і провела долонями по її боках. Легко знайшла місце, де стирчав цвяшок, але не змогла його витягнути: маленька голівка надто глибоко сиділа у гнилому дереві, а в Ніни не було чим її підчепити. Шкодувала, що не має шпильки для волосся, брошки або сережок. Або що не відростила нігтів.

Через кілька хвилин, протягом яких старанно шарпала цвях, дівчина відступила від лавки, відчуваючи пульсуючий біль у пучках. Ноги, досі занурені у воду, перетворилися, здається, на дві брили льоду. Вона спітніла, але водночас тремтіла від холоду.

І досі ані сліду привидів — єдина поки що добра новина.

Ніна повернулася до олтаря і сіла, загортаючись у ковдру. Тоді погляд її упав на хрест. Він висів у Ніни над головою, трохи нахилений, із виразною тріщиною, що ділила навпіл тіло мертвого Спасителя. Був так близько, що вона, якби схотіла, могла дотягнутися до кам’яної ноги.

А в нозі мав стирчати цвяшок.

Вона вже не вважала себе вірянкою, але все одно почувалася погано, стаючи на олтар, а потім тягнучи руку вгору. «Скочуюся дедалі нижче, — подумала. — Спершу крадіжка пачки цигарок, а тепер — святотатство».

Вона намацала ногу: якщо скульптура в цьому місці залишалася цілою, Ніна програла. Але якщо нога тріснута, то її шанси зростали. Якщо, звісно, цвяшок був окремо, а не елементом фігури.

Камінь у руці ворухнувся. Легенько, але настільки, аби вона зуміла відчути, що це — не цілість. Поки що все було непогано. Ніна шарпала стопу Христа вліво-вправо, наче дантист, що намагається вирвати винятково міцний зуб. Вона вся спітніла й аж задихалася, але нарешті досягла мети і шматочок скульптури залишився у неї в руці. Обережно поклала його на олтар, після чого випросталася, знову простягнула руку й намацала цвяшок. Він був довгий, заіржавлений і глибоко вбитий у дерево хреста, але, на відміну від цвяхів у лавці, його можна було підчепити. Дівчина поперемінно то тягнула, то крутила його, намагаючись розширити отвір, у якому він стирчав. Відчувала, як метал потроху висувається з дерева.

Коли ж цвяшок нарешті вийшов, сталися дві речі.

По-перше, Ніна мало не гепнулася з олтаря просто у воду. Ледь зуміла втримати рівновагу.

І це була найменша з проблем.

Більшою був туман, який вливався у двері, — його вона побачила, коли озирнулася.

Ніна завмерла із цвяшком у руках, стоячи на олтарі. Очікувала, що туман випливатиме зі щілини в підлозі, і тепер не могла повірити в те, що бачили її очі.

Білий туман уже дістався середини нефу й наближався. Першої миті Ніна подумала — ще сумніваючись, — що в ньому нікого немає, але ж привиди дійсно були. У молочній білості жевріли червоні очі. Дві, ні, три фігури, начебто людські, але рухалися так, як не рухається жодна людина. А ще звук металу, що бився об метал.

Звук клішень, що стискуються на її горлі.

Ніна завмерла, не в змозі ворухнутися. У голові була пустка. Якби привиди підійшли ближче, то могли б легко її убити, а вона навіть не крикнула б. Тільки за мить дівчина зрозуміла, що фігури вже не просуваються вперед — стали посеред нефу, наче не впевнені, чи йти далі, чи відступити.

«Вони майже ніколи не атакують одразу», — згадала вона те, що знала з рапортів. Зазвичай спочатку лише споглядають, оцінюють і досліджують. Тож Ніна мала десь хвилину, а може й дві — якщо пощастить.

Думала про добрі сухі чоботи, коли дерла довгим цвяшком спідницю, думала про підготовку з мамою до Святвечора, коли так само обійшлася із блузкою. Згадуючи пиріжки з борщем, продірявила панчохи, а думки про короп і кутю супроводжували появу дірок у светрі.

Привиди й далі стовбичили посеред нефу. Ніна всілася на олтарі і — трохи подумавши — скинула з плечей ковдру й пальто, яке не могла подірявити. Що ж, з двох бід — краще змерзнути, аніж загинути.

Вона тремтіла, кличучи на допомогу всю свою буйну фантазію. Я не маю дому, я голодна (і справді трохи була), світ такий жорстокий (ну, це точно). Думала про свою сирітську долю, про те, як сумно на світі без мами й тата і якою нещасливою вона була, коли її батьків клали в холодну-холодну могилу, закидаючи холодною-холодною землею (цієї миті вона вже мало не плакала).

Привиди не підступали ані на крок. Заохочена успіхом, дівчина додавала дедалі більше подробиць: смак водянистої каші без заправки, яку з ласки давали їй люди, ночівля у стодолі на сіні, коли осінніми ночами вона тулилася під дірявою кінською попоною, гавкання сільських Рябків і крики: «Геть! До холери йди!».

Привиди хитнулися і попрямували до Ніни.

Назад! Селюки з фантазій Юзефа Козела, мабуть, не використовували таких виразів, як «До холери йди!». Може, «Пішла, чортяче сім’я»? Так, це більше схоже на правду.

Привиди знову стали нерухомо, але весь час, здавалося, поглядали на Ніну крізь заслону туману. Спостерігали, може, навіть нюхали повітря, дослухаючись до кожного руху й кожної думки.

Хвилини минали одна за одною, немилосердно повільно. Холодно, злі люди, лахміття, не маю ані матері, ані батька. Ніна покрутила би пальцем біля скроні, якби раніше хтось їй сказав, що найбільшою проблемою битви з привидами виявиться не страх, а нудьга, що зводитиме з розуму. Але саме так і було. Тамара мала рацію, цього не могла витримати жодна нормальна людина. На саму думку, що її чекає ще кілька годин повторення цих ідіотизмів (помилка, слово «ідіотизм» не повинно навіть з’являтися у голові), вона відчувала слабкість.

Повернулася до Святвечора. Вареники з капустою і грибами, кутя, короп…

Ніна міряла час за пересуванням місяця на небі. Спершу він світив у вікна праворуч, потім — зник, і в костелі раптом потемніло, а переляк нарешті прогнав нудьгу; у такому густому мороці привиди могли підійти непомітно, могли простягнути свої довгі руки й стиснути клешні на її шиї. Ніна майже відчувала на горлі холодний дотик металу (чи їхні пазурі були металеві? нова помилка: прості сільські сироти не думають, з чого зроблені привиди, треба повернутися до холоду, мокрих черевиків, поганих людей).