Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 52)
— Можеш сісти.
Машина повільно продиралася крізь мокрий ліс. Подекуди вода сягала середини коліс, а Ніні здавалося, наче вона пливе човном. Дерева на узбіччі виростали з мілкого озера, в якому відбивався місяць. Дощ припинився, пасма рідкого туману повзли низько над поверхнею води, але привидів ніде не було видно. Лис зосередився на керуванні, Лукаш похмуро мовчав — ображений або переляканий, важко було сказати.
Тишу перервала Ніна.
— Ви справді хочете найняти Тамару, Хуберта та Яцека?
— Так.
Вона пирхнула.
— Вони ніколи не погодяться.
— Тамара вже погодилася. Із хлопцями я ще поговорю.
— Ви їх не переконаєте, — упиралася дівчина. — Хуберт сказав, що в житті не працюватиме на комуністів.
— Ну добре, як ні — то ні. Я не маю наміру нікого примушувати.
«Наче
— А власне, чому ви хочете, аби ми на вас працювали? Тамара казала, це тому, що ми, на відміну від дорослих, відчуваємо магію…
— Правильно.
— Але чому саме ми? Багато наших однолітків могли б робити те саме.
— Ви впоралися в Маркотах, а ще отримали від Обраного певні риси.
Ніна подумала про симпатичну дівчину, чиїм призначенням було стати проти Бестії. Чи Лена знала про це? Мабуть, так, коли розуміла, що вона Обрана. Ніна жаліла, що не поговорила з нею довше, могла б попередити про янголів і про Лиса…
Поручник перехопив її погляд у дзеркалі й знову продемонстрував неабияку кмітливість.
— Я знаю про Лену. Але нам не потрібен ще один Обраний. Одного ми вже маємо, і користі з нього небагато.
— Чи це означає, що ви наймаєте більше таких осіб, як оце ми?
— Кількох, — визнав він.
— Але ви не скажете мені, хто вони й що роблять?
— Скажу. Пізніше.
— Бо коли я не доживу до ранку, ви лише згаєте час на пояснення? — пирхнула Ніна.
Лис похитав головою.
— Бо мені бажано, аби ви тоді були всі разом. Я не хочу повторювати кілька разів те саме.
— То хоча б скажіть, що за ідіот вирішив створити Інститут у цьому місці! Ви не знали, що сила привидів зростатиме?
— Ні, ми зрозуміли, коли було запізно.
— А ті розповіді про німців, убитих у лісі?
Лис злегка стенув плечима.
— Такі легенди поширюються багато якими місцинами, це не обов’язково щось означає. Хоча ти маєш рацію, — кивнув він. — Цього разу слід було би звернути увагу. Наша помилка.
— А назва? Чому вона німецька?
— Така прийнялася. Місцеві селяни так звуть ліс, і ми озирнутися не встигли, як теж почали говорити «Тотенвальд». Не було сенсу із цим боротися.
Ніна якийсь час мовчала.
— І що тепер? — запитала нарешті. — Я піду до костьолу, а ви залишитеся в машині?
— Такий план, — визнав поручник.
— Пан Лис обіцяв, що порозповідає мені всілякі історії, — несподівано озвався Лукаш. — Може, вони виявляться кращими, ніж твоя. Вона була страшенно дурнувата.
«Дякую, я також тебе не люблю», — подумала Ніна.
Вони вже в’їхали в Старі Кути й зупинилися перед костьолом. Коли стих гуркіт мотору, тиша вимерлого села стала майже відчутною, чувся лише хлюпіт води, яку трохи морщив вітер.
— За десять хвилин дванадцята, — сказав Лис.
Ніна думала про що завгодно, тільки не про те, що на неї очікує. Не хотіла навіть дивитися на кремезні форми тріснутого будинку, красиво оздоблені блиском майже повного місяця.
— А якщо… якщо Тамара, Яцек і Хуберт не погодяться працювати на вас, то що з ними станеться?
— Нічого, повернуться додому.
— У Хуберта немає дому.
— Тоді підкинемо його під будинок сиріт.
— Отак просто, під перший-ліпший?
— А на що ти сподівалася? Якщо він погодиться працювати для нас, ми знайдемо йому хорошу школу з інтернатом, а як ні — доведеться задовольнитися звичайним дитячим будинком. Там не найкращі умови, як я чув, навіть бувають випадки знущання з вихованців, але з чого вимагати від нас непокоїтися за кожну чужу дитину, правильно?
— Я вас ненавиджу! — крикнула Ніна, вистрибуючи з машини. Одразу опинилася по кісточки в чорній воді, але не переймалася. — Ненавиджу!
Лис також вийшов.
— Тому що я сказав тобі те, що ти й сама знала? До речі, уже за п’ять хвилин дванадцята. Я не маю наміру змушувати тебе заходити в костьол…
— Але?
— Немає жодного «але». Привиди стануть найсильнішими лише завтра, у річницю смерті мого брата. Якщо вдасться пережити ніч — а шанси на це чималі, — вранці ми зможемо всіх евакуювати. Звісно, якщо рівень води зменшиться.
— А якщо ні?
— Тоді наступної ночі ми загинемо, — спокійно заявив Лис.
— І це що — «не змушувати»? — Ніна відступила, йдучи по холодній і брудній воді.
Вона вже не відчувала стопи — так вони заледеніли, але ж знала, що далі буде гірше.
— Я намагаюся лишатися чесним, — відповів поручник, виймаючи з кишені пачку цигарок і запалюючи. Вогник відбився на чорній поверхні озерця навколо них. — Я ніколи не довіряв до кінця цій ідеї про сиріт і костьол, бо єдине, що ми поки отримали, — це купу замерзлих і переляканих дітлахів. Може, тепер буде інакше, а може, ти просто дарма ризикуватимеш. Або отримаєш запалення легенів — і це буде на моєму сумлінні.
— Наче це має якесь значення, — пирхнула Ніна, думаючи про Яцека, який борсався у крижаному морі.
Лис продовжив, наче не почувши:
— Здається, ми й без твоєї допомоги маємо шанс вижити. Десь п’ятдесят відсотків — може, трохи менше чи більше. Ти сама мусиш вирішити, це багато чи мало.
«Я не хочу», — у відчаї подумала Ніна. Вона бажала, аби Лис вийняв зброю і наказав увійти в костьол. Принаймні тоді вона не мусила б вирішувати.
— Зрозуміло, ми можемо послати туди малого, — додав поручник. — Адже хлопець — сирота, можливо той самий.
Ця думка спокушала Ніну. Чому вона мала вдавати дитину без батьків, якщо вже є СПРАВЖНІЙ сирота? У цьому немає сенсу. Чому ризикувати й мучитися повинна вона — нехай це робить хлопець: раптом для нього перебування в костьолі минеться нормально, а привиди його не чіпатимуть.
А може, й ні.
Крім того, Лукашу було лише вісім, і Ніна у глибині душі розуміла: якщо вони змусять його провести ніч у компанії привидів, то хлопець до кінця життя не позбудеться страху.
Лис палив і навіть не дивився на годинник, наче в них скільки завгодно часу, хоча вже була майже дванадцята.