Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 51)
Дівчина рефлекторно зіщулилася, коли в коридорі пролунали кроки, але одразу заспокоїлася, бо впізнала Лиса. Поручник увійшов, струшуючи з мундира краплі вологи.
— І як, щось знайшли? — запитав.
— Так, — відгукнулася Ніна за всіх. — У «Лісових казках» з’являються три сироти: онука чаклунки, Ясь Хромоніжка й мала Добруся. Якщо оминути їхні пригоди, якісь чародійські предмети, зачарованих тварин тощо, то залишиться одинадцять сцен, у яких автор розказує про ці постаті щось конкретне. Ну от: які вони, про що думають, чого їм бракує тощо. Скажімо, онука чаклунки сидить на пеньку, мерзне, бо на ній лише дуже тонка сукня, і згадує вареники, які мати завжди робила на Святвечір. До речі, я не знала, що чаклунки святкують Святвечір, це ж трохи дивно, вам не здається? А отут, приміром, Ясь нарікає, бо вода ллється йому в черевики, і мріє мати добрі шкіряні чоботи, як у князя, котрого він колись бачив у лісі.
— Добре, але що це має спільного з прокляттям?
— Ми порівняли ці фрагменти з рапортами, і виявилося, що довше за всіх протрималися ті коди, які певним чином нагадували сиріт із цієї книжки. Наприклад, тринадцятирічна дівчинка думала про Святвечір, а семирічній було ще й холодно, і вона намочила ноги…
— Ви справді вважаєте, що вистачить піти до костьолу й поводитися, наче сирота з книжки, щоби прокляття було знято?
— Не просто поводитися, а й думати. І по змозі мати такий самий вигляд. Принаймні ВОНА так стверджує, — Тамара вказала на подругу.
Лис не здавався переконаним, але взяв «Лісові казки» й погортав. Ніна кахикнула.
— Ми зробили олівцем на сторінках нотатки, сподіваюся, вони не заважатимуть вам. Зрештою, це не дуже гарна книжка, страшенна графоманія, як на мене. Янголи в Маркотах хоча б мали добрий смак.
— Я досі не розумію, яким чином творчість Юзефа Козела має щось спільне з привидами й прокляттям.
— Так ви нічого не знаєте? — завагалася Ніна. Мабуть, не треба було про це розповідати, але Тамара встигла першою.
— Янголи створюють магічні зони, використовуючи уяву різних митців. У Маркотах — Хубертової матері, тут — Юзефа Козела. Ви допитували стількох, і ніхто вам цього не сказав?
Поручник похитав головою.
— Може, ми просто не здогадалися поставити правильні запитання. Чи це означає, що привиди є в «Лісових казках»?
— У «Жасминовому проклятті», — поспішив сказати Хуберт. — З’являються у сцені, де Добруся йде на цвинтар провідати могилу матері. Ви що, не читали книжку?
— Читав кілька років тому, але пам’ятаю небагато. Менше з тим, я отримав сьогодні наказ забрати опівночі до костьолу Лукаша. Я так розумію, що хтось із вас хотів би піти замість нього?
— Хуберт, — Ніна кивнула на приятеля. — Сам зголосився.
— Я хороший актор, — сказав хлопець. — І вмію вдавати сироту. А окрім того, я вже раз вижив, тож не боюся.
Лис похитав головою.
— Це не можеш бути ти, — перевів погляд із Хуберта на Тамару й Ніну. — Цього немає в рапортах, але ми якось спробували привести в костьол того самого сироту вдруге. Закінчилося погано, бо привиди кинулися на хлопця одразу, наче запам’ятали його й упізнали. Нам ледве вдалося їх відігнати. Так, знаю, я повинен був сказати вам раніше. Не подумав, що це може мати значення.
— І що тепер? — Ніна глянула на Тамару. — Підеш замість Хуберта? Ти смілива, зможеш.
Але подруга, на Нінин розпач, поволі похитала головою.
— Не зможу. Вибачте, але — справді ні. Це не питання відваги: якби треба було просто піти до тих привидів і віддухопелити їх, то жодних проблем. Але сидіти від опівночі до світанку в холодному костьолі й пильнувати, щоб весь час думалося про Святвечір, або чоботи князя, або інші дурощі… У житті такого не зумію. Мені не вистачить терплячки, одразу все переплутається, і буде біда. Вибачте.
— Тоді залишаєшся тільки ти, — Хуберт дивився на Ніну з легкою заздрістю, наче шість годин у холоді й у товаристві привидів були захопливою пригодою.
— Тобі не треба погоджуватися одразу, — озвався Лис. — До опівночі ще є час, тож можеш…
— Усе добре, — сказала Ніна. — Я це зроблю.
Стрілки настінного годинника проминули восьму. Хуберт і Тамара повернулися вниз (було б підозріло, якби ущільнення вікон тривало до півночі), і Ніна залишилася сама. Лис наказав, щоб вона про всяк випадок не вмикала верхнє світло, тож дівчина сиділа біля настільної лампи й намагалася читати «Лісові казки». Фрагментів, які вона позначила олівцем, могло не вистачити, тому Ніна мала знати всі.
Проблема полягала в тому, що постійно доводилося повертатися до вже прочитаних сторінок: книжка була справді кепська, а дівчина — зморена і перелякана.
Вона підійшла до мікроскопічної кухоньки й поставила чайник. Чай скінчився, тож Ніна потягнулася до банки з написом «Арабіка». Ніколи раніше вона не пила справжню каву, лише ячмінну.
Виявилося, що чорний напій страшенно гіркий, але, коли додати молока й цукру, раптом стає цілком смачним. П’ючи, Ніна роздумувала, хто користувався кімнатою, в якій вона перебувала, — хтось таки мав користуватися, бо на полиці стояло свіже молоко. Може, це просто чийсь кабінет? Правда, тут не було жодної друкарської машинки чи шафок, куди можна покласти акти, — лише стіл із шухлядами, стільці й кухонна ніша. Трохи подумавши, дівчина дійшла висновку, що, мабуть, тут час від часу відбувалися зібрання — біля столу розмістилося б десь п’ять чи шість осіб із керівництва Інституту. Це також пояснило б, чому Лис був упевнений, що Ніну тут ніхто не знайде.
Дівчина допила каву й обережно визирнула в коридор. Нічого, тиша, весь четвертий поверх, здавалося, вимер. Вона швиденько сходила до туалету, а потім повернулася.
Пів на дев’яту.
Певний час Ніна намагалася зайняти думки, уявляючи, якою могла бути фабрика десять років тому: великі зали, а в них машини ріжуть і плющать метал, щоби зробити з нього автомати, гранати й бомби. Вище — приміщення для працівників: їдальня, кімнати для машиністок і кабінети. У коридорах чути стрекіт друкарських машинок, тут і там метушаться зігнуті чиновники зі стосами паперів під пахвами, на ходу поправляючи на носі дротяні окуляри…
Правдоподібна картинка, якщо, зрозуміло, фабрика працювала, — бо могло бути й так, що німці побудували її наприкінці війни й не встигли запустити.
За чверть дев’ята.
Ніна жалкувала, що нікого немає поряд, хоча б і Лиса. Навіть його присутність була б кращою за нервову самотність — і за думки про привидів, які чекають у костьолі.
Дівчина заварила ще один кухоль кави і вилила туди рештки молока. Втому наче рукою зняло, Ніна тепер була така збуджена, що не могла всидіти на стільці, тож кружляла по кімнаті туди-сюди.
Пів на десяту.
Дівчина змусила себе трохи почитати. Продерлася ще крізь п’ять казок, пройшовши в такий спосіб чверть збірки, а потім, наче заданий урок, почала повторювати фрагменти, що описували сиріт, хоча вже знала їх напам’ять. Пізніше, для впевненості, ще раз зазирнула в рапорти. А якщо збіги між ними й книжкою випадкові? Якщо Ніна підтягувала факти, бо ХОТІЛА ці збіги побачити? Тут і там намоклі черевики, тут і там думки про переддень Святвечора. Це могло нічого й не означати…
Або навпаки — дівчина не побачила щось важливе, якусь деталь, і, зрештою, привиди не повірять у її сирітство й нападуть.
Пів на одинадцяту.
З книжкою в руці вона підійшла до вікна. Туман виповзав із лісу й колисався десь за півметра до огорожі, наче не впевнений, чи посуватися далі. Знайомі червоноокі фігури, що з нього визирали, рухалися неприродно. Точно так, як у книжці:
Ніна знала, що, якби була нижче — наприклад, на площі, де чекали озброєні солдати, — також чула б звук клешень, які розкриваються і змикаються.
Близько одинадцятої туман перейшов огорожу, не звертаючи увагу на барикади, і в повітрі пролунали перші постріли. Ніна повернулася до столу, намагаючись зосередитися на «Лісових казках». Прочитала три останні, затикаючи вуха і здригаючись від кожного пострілу за вікном. Канонада тривала, може, хвилин двадцять, а потім раптом стихла. Дівчина знову підійшла до вікна — туман відступав до лісу, але, схоже, не мав наміру йти; досі лежав там, неспокійно коливаючись. З висоти четвертого поверху здавалося, наче під деревами згромадилася армія духів.
О пів на дванадцяту по Ніну прийшов поручник Лис.
— Нам треба поспішати, — заявив він. — Привиди от-от повернуться.
Ніна вдягнула пальто й вийшла за Лисом у коридор. Четвертий поверх досі залишався порожнім, знизу долинав шурхіт неспокійних розмов, тупіт ніг, стукотіння дверей. І плач: високий дитячий плач на межі крику, який безперешкодно пробивався крізь кам’яні мури.
Поручник повів дівчину до металевих сходів, що звивалися, наче мушля равлика. Вони збігли ними вниз, а тоді вийшли крізь бічні двері. Ніна не мала гадки, що такі існують. Перед входом стояв джип. Усередині хтось сидів, за склом виднілася хлоп’яча постать із розкуйовдженою чуприною.
Лукаш.
— Він їде з нами? — непевно запитала Ніна.
— Я ж не міг сказати, що беру в костьол тебе. Сховайся ззаду й не показуйся, поки ми не минемо ворота.
Вона слухняно прослизнула на заднє сидіння і лягла. Машина рушила. Дівчина чула торохтіння мотору, плюскіт води під колесами, а потім недовгу розмову з охоронцем. Солдат лише запитав Лиса, куди той зібрався, а потім зверхньо заявив: «Їдьте, а ми тут надаємо їм під сраку».