Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 50)

— Мабуть. Мені буде потрібна ця книжка й рапорти з костьолу.

— Добре.

— І Тамара з Хубертом, щоби вони мені допомогли. І та дівчина, Лена, не пам’ятаю, який у неї код…

— Знаю, про яку ти Лену.

— Щоби… щоби… — раптом Ніні забракло ідей.

— Награвала тобі на губній гармоніці, коли працюватимеш. Ясно, без проблем.

Ніна підійшла до вікна й визирнула. Ще дощило, вода на площі перед фабрикою сягала солдатам до середини литок. З цієї висоти вони здавалися маленькими, наче мурашки, але в їхніх рухах однаково відчувалася нервовість. Одна з машин стояла біля самих воріт, і група молодих людей у мундирах намагалася випхати її з глибокої калюжі. Інші бігали туди-назад, зносячи під огорожу мішки з піском, наче готувалися до облоги. Чи такі барикади стримають привидів? Ніна щиро сумнівалася, але ж краще робити хоча б щось.

Двері за її спиною відчинилися, і до кімнати увійшли Тамара й Хуберт. Дівчина несла тарілку бутербродів, а хлопець — купу течок і книжку.

— Лис нам про все розповів, — сказала Тамара, ставлячи канапки на стіл. — Боже, оце так номер!

Ніна не стала б так називати те, що сталося сьогодні, але кивнула.

— Справді шестеро отримали червоні картки? — запитав Хуберт.

— П’ятеро, — уточнила Ніна. — Я мала виявитися шостою.

Вона взяла бутерброд, виправдовуючи себе подумки аргументом, що повинна щось з’їсти, аби зберегти сили. Тамара й собі сунула скибку до рота.

— Ти не уявляєш, що там унизу, — сказала старша дівчина, перш ніж встигла проковтнути. — Усі бояться, що із сутінками привиди знову атакують і цього разу ми не захистимося.

— Може, до ранку ми ще позаздримо тим, із червоними картками, — доказав Хуберт. — У них була хоча би легка смерть.

Ніні інколи неймовірно хотілося дати йому чимось важким по голові.

Тамара кахикнула й уміло змінила тему:

— Лис казав, що ти на нього працюватимеш. І що ми також можемо, якщо захочемо. Начебто ми їм потрібні, бо тільки діти й підлітки мають магічні здібності, а дорослі — ні, а тому ніхто не може впоратися із цим янгольським балаганом.

— У тебе немає магічних здібностей, — перехопила слово Ніна.

Тамара відмахнулася.

— І не треба. Радше йдеться про те, що через Маркоти ми наче… чутливіші до магії. Наприклад, духи в селі. Ми всі їх бачили й могли з ними розмовляти, а Лис — ні. Крім того, ми впоралися із Бестією-у-Колі й успадкували певні риси від Обраного…

— Ви ж не погодитеся? — Ніна переводила погляд із Хуберта на Тамару й назад.

Хлопець знизав плечима.

— Я точно ні.

— А я ще думаю, — відповіла Тамара, засовуючи в рота наступний бутерброд. — Чому тільки вам розважатися?

— Це не пригода! — в розпачі крикнула Ніна, забувши, що треба зберігати тишу.

— А Лис і всі інші тут — убивці, — додав Хуберт. — Ти справді маєш намір працювати на людей, які хотіли вбити Ніну?

— Але ж саме Лис її врятував, чи не так? Та він і не хоче від нас нічого страшного, не треба перебільшувати. Мені здається, що це шанс на пригоду.

— Добре, давайте поки що це облишимо, — у Ніни починала боліти голова. — У вас є рапорти з костьолу?

— Осьо, — Хуберт підсунув їй стосик течок. Зверху лежала тоненька жовта книжечка з назвою «Лісові казки» автора — Юзефа Козела, рік видання — 1935-й.

Ніна взяла її і перегорнула сторінки. Папір був пожовклий, літери невиразні, а стиль і орфографія дивні, але прочитати було можна.

— Що саме ми шукаємо? — Тамара із цікавістю нахилилася до Ніни.

Цієї миті двері знову відчинилися і ввійшла Лена.

— Мені сказали, що я маю вам допомогти, — повідомила, із сумнівом дивлячись на завалений теками стіл.

— Так, — Ніна вказала їй на стілець. — Сідай, зараз я все поясню. Ідеться про те, що янголи будують свої магічні райони з уявлень різних митців, наприклад у Маркотах вони використали Хубертову матір, а тут, здається, Юзефа Козела, бо він виявився єдиним митцем у Старих Кутах. Колись дехто, не сирота, витримав у костьолі приблизно стільки, скільки й справжні сироти. Тож я подумала, що, може, відсутність батьків не має значення. Може, просто… у якийсь спосіб можна підлаштуватися до Юзефового способу мислення.

— Нічого не розумію, — Лена підвелася. — І головне — яким чином я до цього причетна?

— Ти ж Обрана.

Хуберт і Тамара витріщилися.

— Вона — Обрана?

— Так! — Ніна трохи розсердилася. — Добре, раніше я трохи помилилися, ага?

— Ну добре, я Обрана, — погодилася Лена. — Але й надалі не розумію, чому маю через це сидіти над якимись паперами.

— Бо ти розумна і завдяки цьому…

— Але я аж геть не розумна.

Ніна закліпала.

— Як це — ні?

— Звичайно, — Лена стенула плечима. — Я змінилася якийсь час тому, сама помітила. Тепер люди мене слухають, я відважна й таке інше. Але я не стала мудрішою.

— Обраний має бути розумним, — упиралася Ніна.

— Може, є різні види Обраних? Не знаю. І мене це не обходить. Повертаюся вниз, там я придамся значно більше, ніж тут. Якщо ми не хочемо всю ніч просидіти в підвалі, то повинні укріпити двері до спільної зали й забарикадувати вікна.

Вона підійшла до дверей і, вже поклавши руку на клямку, озирнулася.

— Я допомогла б вам, але не можу. Так чи інакше, бажаю успіху, хоч би що ви там мали зробити. Напевне, успіх вам знадобиться, еге ж?

Коли симпатична шатенка зачинила двері, Тамара неспокійно ворухнулася.

— Ти серйозно говориш, що вона — Обрана? Не її хлопець, як там його…

— Міхал. Спочатку я думала, що це він, бо… — «Бо він такий красивий», — так і не зуміла вона промовити. — Ну, «Обраний» — чоловічого роду, і я вирішила, що це має бути хлопець, але ж у Маркотах нам постійно говорили, що Обраним може виявитися і дівчина. Та й нехай, зробимо все втрьох.

— А що ми маємо робити? — запитав Хуберт.

— Ти читай «Лісові казки» й шукай згадки про сиріт. Ми з Тамарою переглядатимемо рапорти, щоби побачити, що поєднує тих, хто протримався довше за інших. Коли щось знайдемо й це збігатиметься з написаним Юзефом, то я маю рацію — тобто не важливо, сирота ти чи ні.

— І що тоді? — Тамара насупилася.

— Тоді один із нас зможе піти до костьолу й зняти закляття. Мабуть, — додала вона правдиво, бо раптом усвідомила, на які хисткі засади спирається вся її теорія.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

в якому Ніна проводить ніч у товаристві привидів

Наближалася шоста, з тарілки зник останній бутерброд, за вікнами висіла листопадова темрява. Злива змінилася мжичкою, настільки дрібною, що її було видно тільки проти світла. «Ідеально для туману», — подумала Ніна, а тоді глянула на Хуберта й Тамару.

— Видра і Жук не розлютяться, як зауважать, що вас немає?

Обоє трусонули головами.

— Лис забрав зі спільної зали десь із десяток людей, — пояснив Хуберт. — Сказав, що будемо допомагати з ущільненням вікон на першому поверсі. Ми всі отримали бутерброди й інші речі.

— А потім решта дійсно пішли ущільнювати вікна, а ми — сюди, — Тамара радісно вишкірилася. — Тобі допомогти, бо що б ти без нас робила?

— Дякую.

Ніна й справді була вдячна. Без допомоги вона точно не впоралася б — а навіть якби зуміла, це тривало б значно довше. Дівчина вперше замислилася, як буде, коли друзі повернуться додому (Хуберт, щоправда, свого не мав, але ж напевне хтось ним опікуватиметься), а вона «працюватиме на комуністів», хоч би що це означало. На самоті. Подумала, що, можливо, була б рада, якби Тамара й дійсно погодилася на пропозицію Лиса. Удвох завжди веселіше, навіть якщо мотиви іншої особи максимально ідіотські.