Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 49)

Ніна, повагавшись, потягнулася по кухоль.

— Вони всі думають, що я мертва, правда? Але якби виявилося, що я не отримала червону картку, ви мали б проблеми?

— Не радій передчасно, — Лис кинув у свій чай два кубики цукру. — Мої проблеми точно були би більшими за твої. Що тобі треба, аби знищити закляття? Якщо ти й насправді зумієш його знищити.

Дівчина похитала головою. Боялася, але точно знала, що виходу немає. Це була остання можливість показати Лисові, що з нею треба рахуватися. Якщо вона не зробить цього зараз, потім буде пізно.

— Спершу я хочу отримати відповіді на кілька запитань.

Очікувала на протести, пояснення на кшталт «не маю часу» тощо. Замість цього Лис відхилився на стільці й лаконічно промовив:

— Запитуй.

— У чому проблема із цими «червоними картками»? Мають магічну силу, але не вміють її контролювати?

Він кивнув.

— Або вміють, але використовують її для того, щоб кривдити інших. У газетах останнім часом чимало пишуть про такі справи. Батьки, що раптом якимось дивом випарувалися, таємнича смерть вимогливих учительок чи школярів, що ображали своїх однокласників. Я знаю випадок, коли розлютований десятиліток здійняв у повітря половину житлового будинку. Начебто батько відмовився купувати йому нові ковзани. Усім цим трагедіям ми могли б запобігти, якби знайшли тих дітей раніше.

Ніна подумала про Міхала з Любомежа, про Берту з Катовіце і хлопців, які померли на шкільному стадіоні в Ґолдапі, — але це геть не зменшувало несправедливості всього цього.

— Ви вбиваєте невинних ще до того, як вони встигнуть зробити щось погане.

— А ти знаєш інший вихід? Якщо так — то я охоче послухаю. Справді. Ці діти — бомби на двох ногах: коли вони вибухають, уже пізно когось рятувати.

— Але ж у вас є те, що блокує магічні здібності…

— Є, — визнав Лис. — Дуже спритний винахід, ми додаємо його в усю їжу. Проблема в тому, що це діє не більше ніж тиждень. Потім організм звикає, і людина з таким самим ефектом може щодня випивати склянку води.

— Ви можете… можете замкнути десь тих, хто по-справжньому небезпечний…

— Ага, замикання чудово діє на тебе, наприклад.

Ніна стиснула пальці на вушку кухля, а тоді пожбурила його у стіну. Рештки чаю стекли по бридкій масляній фарбі.

Лис терпляче чекав.

— Це найогидніше й найжахливіше виправдання насильства, яке я колись чула, — заявила Ніна. — Ніколи в житті я не вбила б когось так… про всяк випадок!

— Може, тому не ти й повинна це робити. І не кричи. Ми, правда, далеко, але хтось може нас почути.

— Я також небезпечна, еге ж? — їй вистачило розуму стишити голос. — І я також повинна вмерти, бо можу когось скривдити?

— Так, хоча у твоєму випадку є кілька полегшувальних обставин. По-перше, маркотська магія діє лише у специфічних умовах, а по-друге, якось я не бачу тебе в ролі дівчини, котра підриває батьків, бо вони відмовилися витрачати гроші на нову сукню. Проблема тільки в тому, що в тебе клаустрофобія.

— Клаустрофобія?

— Ага. Ти повинна перевірити в тій своїй книжці. Я готовий битися об заклад, що ти ще не дочитала до кінця.

Вона мусила визнати, що не дочитала, — і навіть не питала, звідки Лис знає про «Психіатрію».

— Це якась хвороба?

Він кивнув.

— Страх перед тісними приміщеннями. Впадаєш у паніку, бракує повітря, і ти задихаєшся, хоча насправді навколо досить кисню, щоб нічого не відчувати.

— Я справді не можу дихати.

— Ні, просто мозок тебе обдурює.

Ніна завжди вважала, що нелюбов до перебування в тісних приміщеннях — звичайне дивацтво. Навіть ніколи не подумала б, що це може виявитися хворобою, до того ж такою, яка має назву.

Клаустрофобія. Звучало чудернацько, наче ім’я волохатого павука, але вона відчула втіху від факту, що вона не єдина особа, яка так реагує на відсутність простору. Хоча дівчина також і занепокоїлася. Чи не означає це, що вона божевільна, як мати Хуберта чи Офелія з «Гамлета»?

Лис, напевне, здогадався, про що дівчина думає, бо посміхнувся заспокійливо.

— Це фобія, а не психічна хвороба. Ти не божевільна.

— А є проти фобії ліки? Якісь таблетки?

— Наскільки мені відомо — ні.

— І що тепер?

— Тепер я щиро й глибоко сподіваюся, що ніхто не зачинить тебе в комірці під час дощу. Якби я був вірянином, то поставив би свічку в костьолі.

Ніна згадала заслане уламками шкільне подвір’я і світловолосу дівчину, яку заносили в машину «швидкої допомоги».

— А ви не боїтеся, що я колись справді заподію комусь кривду? Наприклад вам? — не зуміла відмовити собі у краплі злостивості.

— Боюся, — визнав він із дивовижною щирістю. — Але я вирішив, що варто ризикнути. Ти маєш іще якісь запитання?

— Ці тести з картинками… Чи й справді можна розпізнати, хто не керує всією силою, лише з того, що він обрав знімок кота, а не пса?

— Ах, це… — Лис устав, підняв кухоль і відставив на плиту. — Не має значення, що ти обираєш. Я підкинув тобі кілька відповідей, бо розраховував, що коли ти зосередишся на них, повіриш, що вони правильні, й менше боятимешся.

— Ці тести мають викликати страх?

Він кивнув.

— Страх, злість, безпорадність — усі примітивні відчуття, які найчастіше відповідають за визволення сили. Щось іще?

— Так. Хто ви насправді? І для кого працюєте?

— Про це потім. У нас дійсно немає часу. Скоро привиди почнуть атаку.

— Чому ви нас звідси не заберете? Я щось чула про евакуацію…

Він ледь помітно скривився.

— Дороги залиті, джипи проїхали б, а вантажівки — точно ні. Ми приречені сидіти тут, аж поки дощ ущухне й рівень води знизиться.

— То навіщо ви так довго чекали?

— Бо начальник Інституту — ідіот! — поручник скривився трохи більше. — Маєш іще якісь запитання?

— Так. Наприклад, я хотіла б знати, що з тією загадкою про хату вугляра й фото. Це мав бути тест, щоби з’ясувати, чи я справді розумна, чи що?

— Ти сама собі відповіла.

— Тільки це?

Лис трохи помовчав.

— Мій брат нікого не вбивав, — сказав він нарешті. — А я трохи сподівався, що мені вдасться натрапити на те, що я всі ці роки не помічав. Але це вже не важливо…

— Стривайте, а звідки ви знаєте, що Антек нікого не вбив? Бо він був вашим братом?

— Ти дійсно вважаєш, що я настільки наївний? Антек не вбивав наших батьків, бо, коли вони помирали, він бавився зі мною в іншій кімнаті — це перший чіткий спогад мого дитинства. Але як я і сказав, це не важливо, тепер нам треба зосередитися на проклятті. Я можу принести тобі книжку Юзефа Козела, якщо вона тобі потрібна.

— А звідки вона у вас? І ці фото?

— Довга історія.

— А якщо коротко?

— Коли селяни повісили Антека, Козели вирішили, що час тікати. Виїжджаючи, вони взяли й мене, бо про це попрохала їх одна з жінок, начебто сказавши, що в селі все одно ніхто не бажатиме виховувати жиденя і брата вбивці. Таким ось чином троє осіб зі Старих Кутів вижили, а всі інші згинули наступної ночі. Мені пощастило: коли брати залишали мене в бяловському сирітському будинку, Ян Козел назвав при оформленні свої ім’я, прізвище і навіть професію. Тому я через роки зміг його знайти. Виявилося, що Юзеф помер у 1941 році, а Ян досі живий. Я отримав від нього фото й книжку Юзефа. Це все?