Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 48)

Три з половиною хвилини.

— Доведи це.

— Як?

— Здивуй мене тим, що ти не повинна знати.

Тік-так, тік-так. У дівчини в голові була пустка.

Три хвилини.

— Ніно?

— Хелена з групи «D» має роман з одним із солдатів, — випалила вона раптом. — Не знаю, як його звуть, вони перемовляються за допомогою стукання по трубах…

Лис легко звів брови.

— А щось менш особисте?

Вона мовчала, час спливав, приголомшення і слабкість минали, а на їхнє місце приходив страх. Ніна стиснула вологі від поту долоні на стільці.

— А коли… коли я доведу, що я розумна, що тоді?

— Станеш працювати на нас.

Вона закліпала очима.

— На кого? На комуністів?

— Я потім тобі поясню. Залишилося дві хвилини.

Нога під столом підстрибувала, наче хтось прив’язав до неї мотузку, а потім шарпав задля розваги. Уверх, униз, уверх, униз.

Тік-так, тік-так.

— Що я матиму робити?

— Скажімо так, допомагати нам у справах, пов’язаних із магією.

Вона облизала сухі губи.

— Мені доведеться… кривдити людей?

— Навпаки, багатьом ти могла б допомогти.

Півтори хвилини. Тік-так, тік-так.

— Я вам не вірю! — вибухнула Ніна. — Ви обдурили Яцека, мало його не втопили, а потім сказали, що ні з ким із Маркотів нічого не станеться… Чому я маю вам довіряти?

— Бо з двох бід краще бути обманутою, ніж мертвою, — він нахилився до неї. — Я не хочу, щоб ти мені довіряла, у твоїй ситуації це буде нерозумно, а ти ж не дурепа, як я сподіваюся. Хочу лише, щоб ти зрозуміла, який у тебе вибір: піти в кімнату із червоною карткою й отримати укол отрути — або ж працювати на нас. І цей вибір ти матимеш завжди, якщо колись вирішиш, що смерть краща за те, що ми будемо від тебе вимагати, — ти будь-якої миті можеш на неї погодитися. До речі, залишилося тридцять секунд.

Тік-так.

— Ніно?

Може, ще був якийсь шанс. Невеликий, але все ж таки.

Двадцять п’ять.

— Ви пам’ятаєте випадок, коли хтось помилився і до костьолу забрали не ту особу? Того, хто не був сиротою?

Лис кивнув. Двадцять секунд.

— Ви знаєте, скільки той хтось витримав із привидами? Довше, ніж сироти? Коротше?

— Приблизно так само.

П’ятнадцять.

— Юзеф Козел, брат фотографа. Він справді щось написав?

— Так.

Десять.

— Коли б я могла побачити книжку…

— Вона в мене в кімнаті.

П’ять.

Лис дивився вичікувально. Ще одна секунда — і стрілка завершила коло.

— Я знаю, як зламати прокляття, — сказала Ніна.

Поручник Лис перехилився через стіл і відстібнув від Ніниної сукні червону картку.

— Лишайся тут, — наказав. — Незалежно від того, що буде, не виходь із цієї кімнати. Я прийду по тебе через якийсь час.

Дівчина почекала трохи, а потім ризикнула й підвелася — ноги і надалі здавалися дивно важкими й начебто чужими, але вона щасливо дійшла аж до дверей. І тільки там довелося присісти, бо трохи паморочилося в голові.

Ніна притиснула вухо до дерев’яної поверхні й прислухалася. У коридорі було чути важкі солдатські кроки — принаймні шестеро осіб, може більше, — потім хтось щось сказав, але дівчина ледь розрізняла слова. «Ми прийшли по червоні картки», — здається, сказали саме так. Той хтось додав ще фразу, яка закінчувалася: «…правильно?», потім певний час панувала тиша, а потім солдатські кроки пролунали знову, от тільки між ними тепер було чути суголосне шурхотіння, звук, який могло видавати взуття, що човгає по бетонній підлозі коридору.

Ніна повернулася на стілець і затулила вуха. Трохи подумавши, змінила місце — всілася на підлозі, спиною до стіни, зіщулена, із головою між руками. Не знала, скільки так просиділа. Їй здавалося — години, але насправді це могло тягнутися десь хвилин сорок.

Двері, скрипнувши, відчинилися.

— Ходімо, — сказав Лис.

У коридорі не було нікого, лише на підлозі виднілося кілька крапель крові. Ніна не мала бажання на це дивитися. Поручник відвів її на четвертий поверх, до невеличкої кімнати з маленькою кухонькою.

— Тут ти будеш у безпеці, — заявив, наповнюючи чайник водою.

Ніна мовчала. Хоч як дивно, вона не думала про Маріуша: урешті-решт, іще скількись часу тому вона вирішила, що її маркотівський приятель тепер мертвий, — і погодилася із цим. У ці хвилини важливішими для неї були ті, хто сидів із нею в кімнаті, яка скидалася на залу очікування. Ще годину тому вони всі жили, а зараз — уже ні, наче весь світ раптом став на голову. Ніна жалкувала, що пригадала ім’я блондина з ластовинням, зручніше було сприймати його кимось чужим, чия смерть її геть не стосується. Як у кіно, не насправді. І в її вухах весь час стояло оте шурхання черевиків по бетонній підлозі коридору. Але передусім вона відчувала полегшення — тому що не померла в кімнаті з червоною карткою, що хоча б отримала кілька годин, протягом яких могло трапитися що завгодно. І з цим полегшенням нічого неможливо було зробити.

— Я могла сказати будь-що, — відгукнулася вона, поки Лис заварював чай. — Наприклад, що Миша хоче всіх нас отруїти або щось подібне. І ви не могли б перевірити.

— Ні, але я наказав би тобі пояснити, звідки ти це взяла. Ти можеш бути розумною, але за кілька секунд не зуміла б вигадати весь ланцюг причин і наслідків.

Вона кивнула. Погодилася, що не вигадала б.

— А оце про порушення закляття я вже не мусила пояснювати, — тільки й нагадала.

Лис поставив перед нею металевий кухоль.

— Скажімо, у цьому разі я був схильний ризикнути.

— А якщо мені вдасться, що тоді? Я все одно отримаю укол?

Він проігнорував запитання і потягнувся по цукерницю.

— Два кубики?

Ніна стиснула губи. Повинна бути вдячною — і була, — але зараз переважали недовіра й відраза.

Поручник Даніель Лис зітхнув.

— Я не намагаюся бути ввічливим, розумієш? Я лише дбаю, щоби ти не зомліла через зневоднення. Я витягнув тебе з тієї кімнати, оскільки ти вмієш думати, а це важко робити, якщо ти спрагла й голодна. Випий. Пізніше принесу тобі щось поїсти.