Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 41)

Коваль хотів вигнати Козелів і взяти на їхнє місце крилатого, але той відмовився — поселюся, сказав, у найбіднішої людини, яку ви найменше поважаєте. Чи то в жида Квітня. Навіть якщо селяни як добрі католики й відчули певну зневагу, ніхто не посмів протестувати. Тож крилатий увійшов у хату Кароля, спав на спеціально принесеному для нього різьбленому ліжку, а сяючу голову клав на гаптовані подушки. Дні проводив у костьолі: зачинявся на ключ і нікому не дозволяв заходити — навіть ксьондзу. Ходили різні чутки, але всі вони були далекі від правди, бо скоро крилатий почав запрошувати до костьолу місцевих сиріт, хлопців і дівчат віком від восьми до шістнадцяти років. Ті візити завжди відбувалися однаково: янгол зачиняв за тими, хто заходив, двері, а через годину чи дві сирота виходив, білий зі страху, наче полотно. Діти, опитані дорослими, казали, що янгол показував їм диявола, ув’язненого в шпарині під олтарем, і пояснював, що начебто сирота, якого погань не наважиться атакувати, має виявитися кимось особливим, героєм, призначеним для кращої долі. Про почесті, які чекають на сироту, янгол розповідав так яскраво, що місцеві дітлахи, не зважаючи на переляк ровесників, і собі пхалися до костьолу. Одним із тих, хто неодмінно хотів помірятися силами з дияволом, виявився Антек. Хлопець кілька разів на день з’являвся у церкві й умовляв, аби крилатий дозволив йому пройти випробування — але завжди отримував ту саму відповідь: ти не підходиш, бо маєш обох батьків. Урешті якогось дня коваль і ксьондз вирішили піти до Квітнів і поговорити з упертим Антеком.

Подальшу частину цієї історії Ніна знала: двоє чоловіків прийшли до хати вугляра, сіли на призьбі, чекаючи, поки батько розбудить сина. Потім був крик, закривавлена сокира й тринадцятирічний підліток, який не міг пояснити, чому його батьки мертві. Для місцевих усе було зрозуміло: хлопець так палко прагнув виявитися тим самим сиротою, що скоїв найтяжчий з усіх можливих гріхів, убивши власних матір і батька. Селяни чекали на янгола, який порадив би, що треба зробити в цій ситуації, але він зник, наче камінь у воді. Усі вирішили, що крилатий, наляканий жорстокістю вчинку, відвернувся від села й полетів шукати більш богобоязних господарів. Тож місцеві взялися самі роздавати справедливість і повісили Антека на гілці, стиха розраховуючи, що після смерті винного юнака янгол повернеться.

Але той не повернувся, і, що гірше, тієї самої ночі костьол тріснув навпіл, а шпарина під олтарем — доти невеличка, дрібна помилка в конструкції, яку просто не доходили руки залатати, — раптом розрослася до великої щілини. Щілини, з якої вилилася срібляста імла й виповзли дияволи, уже не один, а кільканадцять постатей з очима, що палали в пітьмі червоним. Перелякані селяни втекли, кинувши увесь скарб, залишивши в сараях худобу, а у дворах прив’язаних собак, чий гавкіт міг їх виказати. Пішли майже всі, за винятком однієї родини, яка не мала наміру кидати землю предків і сховалася від привидів у криниці…

У цей момент Тамара рішуче шарпнула подругу за рукав і зажадала, щоби вони повернулися до Інституту, а Хуберт її підтримав, тож Ніна не встигла запитати, як їм вдалося пережити й хто ще — окрім старого — до тієї родини належав. Це вже не мало великого значення, вона й так дізналася про найважливіше.

Дівчина вийняла з-під подушки фото Антека і якийсь час розглядала його. Хлопець із викликом дивився в об’єктив, а в його очах видніли неспокійні іскорки. «У нього диявол під шкірою», — мабуть, сказала б Нінина мати, але навіть вона не заперечила б, що Антек на фото здавався симпатичним і що в ньому було чимало похмурої чарівності. Дівчина намагалася уявити, як це: зростати у практично відрізаному від світу селі, де всі ставляться до тебе погордливо. Адже те «потепління» стосунків після зарази, імовірно, означало, що в родину Квітнів уже ніхто не кидав каміння, а не те, що селяни раптом стали з ними сердечними друзями. Ніна зрозуміла, що на всіх фото Антек був або ж сам, або з батьками чи молодшим братом — і ніколи з друзями. Самотній тринадцятирічний хлопець, який, схоже, завзято мріяв отримати нарешті свій шанс і вирватися зі Старих Кутів. Стати кимось, героєм, а не зненавидженим сільським парубком, якого всі обзивають пархатим жидом. Тоді з’явився янгол, котрий обіцяв золоті гори саме сироті. Антек, наче на зло, сиротою не був, йому бракувало всього, але — не батьків…

Це підходило? Страшенно підходило.

Ніна з люттю роздерла фото. Тамара глянула здивовано, але раніше, ніж устигла запитати, прийшла Видра й загнала дівчат у душову. Ніна під душем розплакалася, сльози змішувалися з гарячими струменями, що били її скалічене тіло.

«Я не вірю, що це правда, — повторювала вона подумки, — не вірю, не вірю, не вірю». Хотіла затулити вуха й кричати так, аби заглушити голос у своїй голові, який говорив їй, що це паскудний світ, де тринадцятирічні діти вбивають батьків, і що одним з цих дітей був Антек Квітень із села Старі Кути.

Цієї ночі уві сні Ніна знову сиділа на призьбі хати, чула крик, потім скрип дверей, що поволі відчинялися. Цього разу вона майже знала, хто з них вийде, майже була впевнена, але не озирнулася, аби перевірити, поки що — ні. Надто сильно боялася.

— Ти знову кричала крізь сон, — сказала Тамара вранці, коли Ніна допомагала їй надягати светр.

— Справді?

— Ага. Тобі снилися жахи?

— Мабуть, — Ніна забула, кого думала побачити, але пам’ятала все інше, кожну хвилину цього проклятого сну, хоча й не хотіла про це говорити.

— Я мало спала, — скривилася Тамара. — Цей ненависний дощ постійно мене будив.

— Який дощ?

— Усю ніч дощило. Ти справді не чула?

— Ні.

Тепер у вікно били краплі настільки малі, що їхній одноманітний шерех радше заколисував, ніж будив.

Тамара насправді здавалася невиспаною, але, коли вони йшли до «ясел» (Ольгу відіслали додому, і дівчата залишилися самі), явно пожвавилася і навіть застрибала по плитках коридору, наче грала у «класики».

— Ти, здається, дійсно любиш дітей, — сказала Ніна, яка, на противагу подрузі, була в жахливому настрої.

— Я завжди хотіла мати брата, — зізналася Тамара. — Я могла б розповідати йому історії про потвор.

— Лякати?

— Ну а для чого ще потрібні молодші? — дівчина радісно вишкірилася.

Ніна подумала про Шимека, але вирішила не підтримувати цієї теми.

У «яслах» панувала похмура атмосфера: Ворона була явно на нервах, підопічні — вередливі й осовілі. У кількох була гарячка, а Бася і Марися вночі блювали.

— Якийсь вірус, — сказала Ворона. — Нічого серйозного, лікар Ведмідь уже тут був. Обережніше, дівчата, щоб не заразитися.

Ніна мала намір бути обережною і в межах цього наміру широкою дугою оминула дітлашню, скупчену посеред кімнати, а потім пірнула між полицями з книжками. Взяла «Два роки канікул» Верна (уже читала), трохи роздумувала над «Робінзоном Крузо», але врешті-решт відклала. І тут її зацікавив запилений томик, устромлений поміж пригодницькими романами. Цю книжку вона також раніше читала, але не мала нічого проти того, щоб освіжити пам’ять. Ніхто на неї не зважав, тож Ніна могла спокійно зануритися в читання. З місця, де сиділа, дівчина чула звуки кухонного життя з-за стіни: шум води, дзенькання склянок, а потім свист поставленого на вогонь чайника. За мить вона почула стукіт у двері й шелест розмови. Поспішно підхопила чашку, що стояла на полиці, допила рештки холодного чаю, а чашку приклала до стіни — тепер уже чула окремі фрази з дискусії, яка велася приглушеними голосами. Ворона говорила про евакуацію і що «наближається річниця». Потім хтось промовив ім’я Лукаша, а Ворона заявила:

— Малий хворий, якийсь вірус…

Хлопець був серед тих, хто почувався непогано, а тому Ніна подумки подякувала Вороні за невелику брехню. Пізніше таємничий хтось (здається, чоловік, хоча говорив він так тихо, що важко було розрізнити слова) сказав щось про вечір, дівчина не розчула.

«Прийдемо по нього ввечері»?

Якщо так, це означало, що брехня Ворони не допомогла й у хлопця залишилося якихось дванадцять годин, а потім — хворий чи здоровий — він буде змушений протистояти привидам у костьолі.

Ніна намагалася читати, але не могла зосередитися. Лише бездумно гортала сторінки роману, аж доки знайшла на останній напис: «Власність Агнешки Лучевської». Їй стало холодно, вона вперше усвідомила, що всі ці книжки — а найімовірніше, й іграшки також — колись комусь належали. Раніше уявляла Ворону чи якусь іншу жінку в мундирі, як вона ходить по магазинах й обирає речі для дитячої кімнати. У цій картинці було щось симпатичне, що робило ЇХ майже нормальними людьми. Тепер дівчина думала, що все, що її оточує, було не куплено, а вкрадено. Вона уявила Агнешку Лучевську та її чоловіка, яких рано-вранці виводять із будинку, їхню малу донечку (чомусь вона думала, що це була дівчинка), яка з розпачем дивиться на людей у мундирах, що виносять усе з дитячої кімнати, пакують у ящики іграшки й книжки, після чого вивозять десь далеко.

Ким була дитина, яка колись цим усім бавилася? Вона повинна бути (Ніна досі думала про дівчину) доволі дорослою, аби тягати книжки з батьківської бібліотеки і ховати поміж пригодницькими романами. Одинадцять років? Дванадцять?