Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 42)
Як її звали? Де вона тепер? Де її батьки? Що трапилося з родиною Лучевських?
Ніна закрила книжку й підійшла до вікна. Дощ, що падав усю ніч, перетворив площу перед входом на велику багнисту калюжу, в якій загрузали колеса машин, а молоді солдати бігали вперед-назад, по кісточки в каламутній воді. Щось кричали, але з цієї відстані, дивлячись крізь скло, дівчина не чула жодного слова. Лише бачила, як відкриваються і закриваються роти, як руки креслять у повітрі складні знаки, а ще помічала неспокій, написаний на обличчях.
«Евакуація, — подумала Ніна. — Чи це означає, що нас звідси заберуть? Може, тому всі так сильно нервують — бо треба зачинити Інститут і вивезти в’язнів? А коли так, то що потім? Заберуть нас до іншого Інституту? Відпустять?». Вона уявила, як повертається додому, хоча в глибині душі не вірила, що це виявиться настільки просто. Ніщо не буває простим, цьому вона вже встигла навчитися. Потім дівчина ще якийсь час фантазувала про втечу (поки що обходячи питання, що робити з Яцеком, якому, напевно, потрібен ще тривалий час для одужання). Під час евакуації, мабуть, буде чимало хаосу, тож вистачить і хвилинки неуважності, щоб утекти…
Ніна стояла біля вікна, спостерігаючи, як з лісу наповзає туман. Густі сріблясті клуби наблизилися до огорожі, а потім затрималися перед нею і наче… завагалися? Дівчина стримала дихання, дивлячись на солдатів, що бігали з автоматами. Раптом вона підстрибнула, коли в неї за спиною зарепетувала дитина. Дівчина озирнулася — посеред кімнати світловолоса Марися верещала, червона від злості, а з її носа текла тоненька цівка крові. Ворона вже бігла до білявки, але Тамара виявилася швидшою.
— З нею нічого не сталося! — кричала. — Вона просто впала, я бачила! Нічого з нею не сталося!
Вийняла хусточку, витерла Марисі ніс, а дівчинка втиснулася їй в обійми й заплакала, схлипуючи щоразу частіше.
— Нічого з нею не сталося, — повторила Тамара. — Це не воно…
— Не що? — очі Ворони небезпечно звузилися.
— Не те, що ви подумали.
Жінка стисла уста.
— Ти уявлення не маєш, про що я думаю.
— Прошу, — прошепотіла Тамара, а Ніна усвідомила, що вперше бачить, як подруга про щось просить таким-от тоном. — Будьте людиною.
Якусь мить вони мірялися поглядами, і дівчина несподівано виграла, бо Ворона відвернулася. На жаль, її погляд упав на Ніну, яка стояла біля вікна.
— А ти що там робиш? — запитала. — Чому не займаєшся дітьми? І що це за книжка?
Дівчина глянула на роман, який досі тримала в руці.
— «Монах», — відповіла, розумно вирішивши, що вистачить і того, що відповість тільки на останнє запитання.
— Якась релігійна? — на обличчі Ворони з’явився вираз огиди.
— Навпаки, це смілива критика католицького кліру, показує, який він зіпсований, на прикладі одного монаха, котрий зґвалтував власну сестру, а потім…
— Досить, — кахикнула Ворона. — Можеш читати після роботи. А зараз займися дітьми. Розкажи їм якусь історію, безсумнівно, вони тебе охоче послухають. Тільки без усіляких непристойностей, зрозуміла?
— Але…
— Жодних «але». Відклади книжку й берися до роботи, — Ворона повернулася на кухню, найімовірніше, щоб заварити собі ще одну чашку чаю.
Ніна неохоче присіла біля Тамари, яка трохи посунулася на килимі. Чотирнадцять пар очей із цікавістю вдивлялися в неї — дівчина аж відчула себе ніяково. Не любила говорити, коли на неї витріщалися (винятком була школа, там вона охоче відповідала). Але ж на неї дивилися не дорослі й навіть не ровесники, а група дітлахів, а хто переймається дитячою увагою? Крім того, улітку, коли вона їхала потягом до Маркотів, переповіла Славеку всього «Графа Монте-Крісто», тож може і з цим упоратися.
Шукала в голові якусь відповідну історію, де було би багато пригод і мало небіжчиків, але на думку спадали лише моторошні книжки: «Собака Баскервілів», «Дракула», «Привид опери»… Нарешті дівчина здалася і почала:
— Одного похмурого осіннього вечора наш герой, назвемо його, може… — вона замовкла, бо забракло ідей.
— Як ми його назвемо? — запитала Тамара, і звідусіль посипалися пропозиції:
— Здишек!
— Артур!
— Стефан!
— Панкратій!
— Кайтек!
— Хай буде Стефан, — вирішила Ніна. — Тож Стефан приїхав до свого приятеля, Родеріка Ашера, який мешкав у великому похмурому замку…
Ніна говорила, її голос змішувався із шумом дрібного дощу, який знову забарабанив у скло. Знадвору почувся звук пострілу, і всі в кімнаті нервово здригнулися, а Марися знову захлипала.
— У Родеріка була сестра, леді Мадлен, дуже красива…
— Дивне ім’я, — висловила претензію дівчинка з темними кісками. Зося? Зузя? Ніна не пам’ятала.
— Мабуть, польською вона звалася б Магдалена.
— То й кажи «Магдалена», — відгукнувся Лукаш. — А не якась там Мадлен.
— Добре, тож Магда була дуже красива, але й дуже хвора. Страждала на каталепсію: час від часу її тіло застигало в одній позі, холодне й нерухоме. Ця хвороба щодня ставала сильнішою, і дівчина скоро мала померти…
— І ніхто не міг їй допомогти? — голосно запитала Зося-чи-Зузя. — Не було лікаря?
— Ні, — відповіла, дратуючись, Ніна. — Замок стояв на відлюдді, за багато кілометрів від найближчого міста, а Родерік і Магда були останніми в роду. Не мали грошей, їхня садиба з кожним сірим похмурим днем дедалі більше перетворювалася на руїну…
— Слуг вони також не мали? — це знову був Лукаш.
— Колись мали, але тепер грошей на них не вистачало, останній слуга втік у паніці, побачивши жахливий стан будинку.
— Так їм і треба, буржуям, — заявив хлопець. — Мій тато говорить…
— Годі про те, що говорить твій тато, — прийшла на допомогу подрузі Тамара. — Слухайте, а то наступного разу станете жертвами індіанських воїнів і будете спечені над багаттям, зрозуміло?
— Ми не можемо всі бути жертвами, — запротестувала Зося-чи-Зузя, але замовкла під грізним поглядом Тамари.
— Ніно? — старша дівчина глянула на подругу. Надворі знову пролунав постріл, у кімнаті стало темно, туман, що обліплював шиби, ледь пропускав сонячне світло.
— Однієї грозової ночі Магда померла. Блискавки роздирали небо. Стефан і Родерік були змушені самі поховати у крипті її красиве, біле, наче сніг, і холодне, наче крига, тіло. Завалили мавзолей кам’яною плитою і повернулися нагору, аби в теплі каміну вгамувати розпач. Стефан читав оповідання про лицаря, який намагався увірватися до хати пустельника, аж раптом почув звук, наче хтось молотив у двері…
Геп! Геп! — долинуло звідкись знизу. Всі підстрибнули, дощову імлисту тишу роздер іще один постріл. Тепер уже плакало кілька дітей, а Ворона вийшла з кухні й обійняла Марисю та хлопця, який саме захлипав. Тамара ткнула подругу ліктем.
— Кажи далі.
— Але ж…
— Вони не боятимуться, якщо ми їх чимось захопимо.
Ворона кивнула Ніні, і дівчина продовжила розповідь, хоча здавалося, що її слухає дедалі менше дітей. Тепер вона говорила більше для того, аби чимось зайняти саму себе, а не їх.
— Коли Стефан читав про битву лицаря із драконом, то почув протяглий скрегіт, який звучав точнісінько як гарчання дракона…
Із коридору долинув стогін дверей, що оце зараз відчинилися, — він не нагадував гарчання дракона, але діти все одно зблідли й затрусилися.
— А коли лицар в оповіданні впустив металевий щит, до вух Стефана долинув…
Раптовий дзвін скла був гучнішим за будь-який постріл. Ніна тепер чула голоси солдатів, які бігли коридором, і слова, якими вони обмінювалися:
— Вони в лівому крилі! Прикрити тили! Швидше! Швидше!
Ще одне скло розбилося десь на першому поверсі, уламки посипалися на підлогу із брязкотом, який міг видати кинутий на камінь металевий щит. І цього разу не було вже жодних одиночних пострілів — були черги, одна за одною, вони злилися в рев, що ранив вуха. Коли галас і торохтіння автоматів замовкли, Ніна якусь мить чула їхнє відлуння у себе в черепі.
А потім згасло світло й завила сирена.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна обшукує архів і розкриває секрет Хуберта
— Нічого не сталося, — Ворона стояла, а світло над її головою то загоралося, то згасало. Сирена все вила, стогнучи, що нагадувало Ніні сигнал «швидкої допомоги». — Зберігайте спокій! Спокійно, я сказала! Зараз ми спустимося у сховище в підвалі, якомога тихіше й без паніки. Жодного тупотіння, криків чи розмов. Якщо слухатимете мене, нічого ні з ким не трапиться. Беріть пальта. Я йду першою, Тамара й Ніна — останні, пильнують, щоб ніхто не загубився, зрозуміло?
Перелякані діти незграбно вдягалися і товклися у дверях. Ворона пропхалася між ними.
— Я перша, ви за мною, — повторила. — Ми порозумілися? Станьте парами, Лукаше, хапай мене за руку. Ходімо!
Вони йшли коридором у примарному миготливому світлі. Діти замовкли більше зі страху, ніж тому, що послухалися Ворону. Але принаймні було тихо. Навіть Марися припинила хлипати. Різкі проблиски ламп, що звисали під стелею, підкреслювали блідість облич і великі перелякані очі. З нижніх поверхів долинали крики солдатів, тепер далекі й стишені товстими стінами.
— Що відбувається? — Тамара наблизила губи до вуха приятельки. — Привиди атакують?
Ніна кивнула. Паралізуючий страх ще не зовсім відпустив її, вона ще не була в змозі тверезо мислити, але вже знала, що це, схоже, єдина для неї оказія.