Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 43)

Замішання, хаос, солдати, які бігають тудисюди, — хто у цій ситуації зверне увагу на двох підлітків, що опиняться там, де їх не має бути?

Вона схопила Тамару за руку.

— Я мушу йти, — прошепотіла.

— Куди? — ще один проблиск викресав з Тамариних очей здивування. — Зараз?

— Потім тобі розповім. Упораєшся з ними?

— Якщо треба… Але ти будеш винна мені пояснення.

— Авжеж.

Ніна відпустила руку подруги, а потім сповільнила кроки, аж поки не залишилася позаду. Ніхто на неї не обертався, ніхто не звернув уваги, що одна особа відстала. Дівчина почекала, поки зграйка, яку вела Ворона, зникне за рогом, а тоді бігом рушила до архіву. Металеві сходи гуділи від тупоту багатьох ніг, з нижніх поверхів чулися крики однієї з охоронниць, а коли Ніна виглянула за поручні, то помітила, як підіймається «прибиральна група». Ніхто не плакав, але підлітки здавалися настільки ж приголомшеними й наляканими, як і малята в дитячій групі.

Ніна звернула вбік, а потім почекала наближення голосів. Із протилежного боку йшла група «E». Чудово, краще й бути не могло. Ніна кинулася за найближчий ріг і пропустила опікуна, який вів свою зграйку. Щастя й надалі їй сприяло, бо Хуберт ішов останнім праворуч, за ним — тільки одна дівчина. Ніна простягнула руку й схопила хлопця за плече, а здивованій дівчині підморгнула, приклавши палець іншої руки до губів. Колежанка Хуберта зрозуміла, бо пішла далі, наче нічого не сталося.

— Що ти тут робиш? — запитав хлопець.

— Архіви зачинені? — Ніна без вступу перейшла до справи. — У кого ключі?

— У Мишолова, але навіщо…

— Лети до нього і скажи, що ти забув щось важливе й маєш повернутися туди на хвилинку.

— Але…

— Уперед!

Здивований Хуберт не мав, на щастя, наміру скандалити: просто побіг до опікуна групи й за мить повернувся із ключами.

— Я сказав, що залишив там чайник на плиті, — заявив хлопець.

— Дуже мудро, — похвалила Ніна, встромляючи ключ у замок.

Лампочки під стелею нарешті припинили блимати, сирена стихла — в Інституті запанувала тиша. Тільки знизу деякий час іще чулося дудніння металевих сходів, але все далі й далі, аж урешті стихло й воно. Ніна і Хуберт прослизнули до архіву. Всередині було темно, якщо не зважати на світло ліхтаря, що заглядало у вікно й кидало на підвіконня жовтявий відблиск.

— Увімкни світло, — прошепотіла Ніна.

— А не помітять, що ми тут?

— Ну, виходу в нас немає.

Люстра засяяла м’яким світлом, і дівчина голосно зітхнула. Вона ніколи не бувала в архівах (заглядання крізь шпарину не враховується), тому уявляла запилену й повну паперів кімнатку, проте Ніна опинилася у приміщенні розміром із гімнастичний зал, де посередині стояли три великі, завалені паперами столи, а вздовж стін від підлоги до стелі тягнулися ряди металевих шафок.

— Тут є ще одна кімнатка, трохи далі, — сказав Хуберт.

— І що там?

— Комп’ютер: ну та машина, в яку ми вкладаємо картки з дірками. І маленька комірчина з кухнею, де можна зробити чай, якщо хтось хоче.

— Зараз машини нас не цікавлять. Ми шукаємо інформацію про червоні картки й рапорти про забраних до костьолу сиріт. Знаєш, де вони?

— Гадки не маю.

«Легко не буде», — подумала Ніна, заплющивши очі.

— Добре, тоді інакше. Не заглядай у шафки, про які ти точно знаєш, що в них лежить, і покажи мені інші.

Хуберт мить розмірковував.

— Отам, — вказав на стіну навпроти вікна. — До тих ми ніколи не заглядаємо.

Шафки були зачинені, але, на щастя, один малий ключик на великому кільці відмикав усі. Усередині на металевих полицях громадилися стоси запилених актів, якісь рапорти, папери й шкіряні течки, коробки, повні кінострічок. Ніна подумки застогнала і мало не відмовилася від ідеї, але Хуберт уміло взявся усе перетрушувати, тож вона не хотіла пасти задніх. Якщо вони сюди потрапили, треба скористатися можливістю.

— Червоні картки й рапорти про сиріт, ага? — ще раз перепитав хлопець.

— Так. Тільки тихо!

Хуберт кивнув і якусь хвилинку працював мовчки, пильно прислухаючись. Раз у раз долинали далекий постріл, тупотіння ніг у другому крилі будинку, віддалене бамкання дверей — десь ішов бій, розігрувалася драма, але в архіві панував спокій. «Поки що», — подумала Ніна. А якщо солдатам не вдасться затримати привидів? Якщо ті прийдуть сюди разом із туманом? Дівчина сподівалася, що достатньо буде сховатися і сидіти тихо — вони ж саме так вижили в лісі, але надії іноді бувають марними. Вона лише здивувалася, наскільки змінило її проведене в Маркотах літо. Колишня Ніна в такій ситуації завмерла б із переляку й не зробила б нічого розумного, а тут — прошу: авжеж, боялася, важко було заперечити, — підстрибувала ледь не від кожного звуку, але це не заважало їй діяти й думати.

Ну, скажімо, заважало трохи менше, ніж колись. Ніна й надалі рішуче віддала би перевагу спокійним міркуванням у кріслі або на зручному дивані.

— Знаєш, що відбувається? — прошепотів Хуберт. — Я думав, що привиди не можуть заходити до будинку…

— Вони стають сильнішими, бо наближається річниця, — тихо відповіла Ніна.

— Антекової смерті?

Вона кивнула.

— Їхня сила зростає і зменшується в десятилітньому циклі, так мені здається. Ну, через той німецький загін, який зник у лісі десять років тому.

— То навіщо вони створили Інститут у такому місці?

— Може, не знали, що сила привидів зростатиме? Фабрика стоїть тут з війни, але я готова закластися, що Інститут Тотенвальд постав не більше ніж кілька місяців тому. Або й навіть тижнів. Наприклад, наприкінці вересня.

— Чому саме тоді?

— Бо тут є документи, дивися, — вона вийняла із шафки течку з написом «Планування Інституту дослідження паранормальних явищ — опис території», а вгорі стояла дата, 23 вересня. Дівчина відкрила течку й побіжно проглянула вміст. Карта фабрики й околиць могла придатися, але, окрім цього, тут не було нічого цікавого.

Хуберт спочатку заглядав їй через плече, але швидко припинив і повернувся до пошуків у своїй шафці. Ніна перегорнула ще один аркуш і знайшла надрукований на машинці рапорт. «Село Старі Кути розташоване на відстані трьох кілометрів на півн. — сх. від планованої садиби Інституту, — прочитала вона. — Воно покинуте, є сліди магічної активності, зокрема нетипова тріщина в дерев’яному костьолі. На подвір’ях численні кістки свійських тварин, але жодної людської. За єдиним винятком: у криниці біля хати, що стоїть найдальше на південь, ми знайшли скелети трьох осіб: зважаючи на розміри й рештки зотлілого одягу, вони належать старому чоловікові, жінці й дитині жіночого роду. Товариш Щур запропонував влаштувати достойний похорон, але ми вирішили, що за відсутності часу досить і того, що ми засиплемо кістки землею».

«Криниця біля хати, що стоїть найдальше на південь», — подумала Ніна. Та сама, біля якої вона розмовляла з Тамарою, а потім гойдалася на криничному журавлі. Та сама, в яку Тамара так легко могла впасти, якби перечепилася об зруб. Вони були так близько від трьох тіл, але жодна з них нічого не відчула.

— Ніно? Гей, Ніно! — тільки тепер вона почула, що Хуберт щось каже.

Сховала рапорт до течки і засунула її на місце. Глянула на хлопця, який, збуджений, порпався у великій коробці, повній кінострічок. Вони не мали назв чи описів, тільки дати й коди, багато кодів.

А картки, на яких коди було записано, були червоними.

Хуберт і Ніна перезирнулися.

— Вважаєш, що це воно? — прошепотів хлопець.

— Не знаю, — відповіла дівчина, зауваживши, що цих бобін щонайменше тридцять. Навіть якщо кожна відповідала одній червоній картці, вони траплялися геть не «дуже рідко». — Але в будь-якому разі в нас немає де проглянути ці фільми… Хіба що тут є проектор?

— Може, у тих кімнатах, де…

— Тихо!

Хуберт завмер із розкритим ротом. Ніна вказала рукою на двері, з-за яких чувся звук кроків; вони наближалися. Діти перезирнулися розширеними від страху очима, не в змозі зробити жодного руху, не маючи жодної конструктивної думки. Тільки за мить дівчина опритомніла достатньо, аби зрозуміти, що це не могли бути кроки привидів — звучали надто по-людськи, а крім того, ніде не було видно туману. Також це не був характерний тупіт важких військових чобіт. Коридором ішов той, хто носив звичайне взуття, хто ходив легким, майже танцюючим кроком.

— Там є хтось? — долинув з-за дверей дівочий голос.

Лена.

— Вилазьте, поки я не почала нервувати!

Хуберт закліпав, поглядом питаючи в Ніни, чи відповідати, але дівчина безпорадно похитала головою.

— Рахую до п’яти — і маєте бути в коридорі, зрозуміло?

Ніна раптом наважилася, виловила з коробки бобіну з датою, коли ВОНИ забрали Маріуша, і запхнула під пальто. Сховала коробку й замкнула шафку. Хуберт зробив те саме з іншою шафкою.

— …чотири, п’ять!

— Ми вже виходимо.