Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 45)
«Параноїдна шизофренія», — прочитала дівчина, а тоді ковзнула поглядом по аркуші, затримавшись на словах «зорові й слухові галюцинації».
Ніна відклала товстий том і пішла до виходу.
— Мені треба в туалет, — заявила.
Видра неохоче кивнула.
— Тільки швиденько.
Замість піти до душової Ніна завернула на сходи. Хуберта знайшла на другому поверсі. Він сидів на найвищій сходинці, підтягнувши коліна до підборіддя і сховавши голову між руками.
— Ти не збожеволів, — сказала. — Повинен цьому радіти. Вона ж мертва.
— Я здогадався, — простогнав він.
— Дай вгадаю: була красива? Світловолоса? — Хуберт мав слабкість до білявок. — Покажеш мені її на фото?
Він підвів голову й сунув руку в кишеню. Там було фото, на якому плечистий чоловік виводив Антека з хати. А збоку, наче відокремлюючи себе від гніву натовпу, стояла молода жінка. Ніна придивилася уважніше: так, це точно був типаж Хуберта. Невеличка солоденька білявочка із волоссям, скрученим у кільця над чолом і з чарівно задертим носиком. Могла мати двадцять-скількісь-там років. Досить багато, щоби виявитися матір’ю малої дівчинки.
— Ти вперше зустрів її, коли ми разом пішли в село, так? Тоді, коли зник у нас з очей?
Хлопець кивнув.
— Сказала, що вона там ховається, і просила, щоб я нікому не говорив. А потім… Потім побачив Лиса й сховався, щоб він мене не побачив, а він… він пройшов поряд, начебто її не бачив. Начебто її там зовсім не було, розумієш? Я не знав, що про це думати, а потім почав читати твою книжку, а там був розділ про шизофренію, і… моя мати…
Ніна кивнула. Мати Хуберта була психічно хворою.
— Я боявся, що це спадкове і я теж божеволію, — поскаржився хлопець.
— Ти не збожеволів, — повторила дівчина. — Це духи. Той старший чоловік, твоя жінка й дівчинка, яку бачила Тамара… Вони всі давно мертві. Ми розмовляли з мертвими. Я могла б здогадатися і раніше. — Вона роздратовано струснула головою. — Часом ми натикалися на різні сліди життя в тому селі: тепла піч, крихти на столі й подібне, але це було… хаотично й нелогічно. Наприклад, у тій хаті, де з комина здіймався дим, я бачила багнюку, наче під вікном стояв хтось у брудних чоботах, але на порозі в куряві не було відбитків ніг. Але ж це неможливо, бо той, хто заходив би в хату, мусив перейти через поріг.
— Вважаєш, що вони всі померли? — запитав Хуберт. — Усе село?
— Може, й так. Коли ми спали в машині, я і Яцек чули в лісі плач, наче дитини. Я готова закластися, що це також були духи, ну, знаєш, отих утікачів. Привиди, мабуть, їх дістали й… — вона урвала себе, бо не могла вже думати про людей, які продираються в темряві, уночі крізь ліс, із дітьми на руках, зі скромним майном на спині, про переляк, який стискає їм горлянки, і про паніку, коли їх раптом оточує туман, а в ньому запалюються червоні очі привидів. Про кров, яка всотується в холодну землю, і про мертві тіла, що гниють серед різнобарвного осіннього листя. Вона мимохіть подумала, яким дивом зі звичайної тринадцятирічної дівчини, котрій подобається читати пригодницькі книжки й ходити з подругами в кіно, вона раптом стала тринадцятирічною дівчинкою, для якої нормально думати про подібні речі й яка отримує в подарунок знімки місця злочину, а тоді роздумує, чи її ровесник не забив, бува, сокирою своїх батьків. Вона, мабуть, проґавила момент, коли щось пішло не так.
Хуберт знову засмучено глянув на фото.
— Її звати Кароліна, — сказав він.
Ніна вийняла фото з його руки.
— Її
— Ти знову з мене кепкуєш.
— А на що ти сподівався? — Ніна вирішила, що краще задавити похмурість у зародку. Врешті-решт, вона вже досить непогано навчилася розпізнавати настрої хлопця і знала, що Хуберт зовсім не такий нещасливий, як могло здатися. Він просто марудився, бо це здавалося йому відповідним до обставин, цілком романтичним і драматичним. — Ти залицявся до привида у вимерлому селі — як на мене, це цілком слушний привід для кепкування. А тепер ходімо, повернемося, перш ніж Тамара запідозрить, що ми щось приховуємо.
— Що їй скажемо?
— І гадки не маю. Скажи, що захочеш.
Хуберт наважився сказати Тамарі правду, напевне, розраховуючи, що його духовно-платонічний роман викличе відповідну реакцію, але старша дівчина не дуже цим перейнялася:
— Ну, якщо вже цю проблему прояснили, то ходімо провідаємо Яцека.
Хуберт був розчарований, але це не зашкодило йому давати цілком практичні поради.
— Візьми із собою стрічку, — наказав він Ніні.
— Навіщо?
— На шляху до шпиталю розташовані кімнати для допитів, а в них є проектори.
Ніна напружила пам’ять.
— Там, де мене допитували, жодного проектора не було. Тільки апарат для слайдів.
— А я проектор пам’ятаю, — Тамара підтримала Хуберта. — Я навіть спочатку думала, там показуватимуть фільм, і була розчарована, коли виявилося, що вони лише говорять.
— Ну нехай, — Ніна сунула кінострічку під пальто, хоча щиро сумнівалася, чи вдасться знайти місце, де вони зможуть спокійно її подивитися.
Друзі разом підійшли до Видри, яка сиділа біля дверей.
— А ви куди? — грізно запитала жінка.
— Товариш Жук обіцяв, що після роботи ми зможемо відвідати приятеля в шпиталі, — сказав Хуберт, а Тамара додала:
— А робота вже скінчилася.
Видра якусь хвилину дивилася на них, шукаючи, схоже, аргументи, щоби відмовити, але несподівано втрутився Жук, який саме проходив повз:
— Нехай ідуть. Пошлю з ними когось, щоб мав їх на оці.
«Тобто знайти кабінет із проектором не вийде», — подумала Ніна, коли вони йшли коридором у товаристві молодого солдата із похмурим поглядом.
Яцек сидів на лікарняному ліжку, спершись на подушки. Він був настільки блідий, що обличчя майже зливалося з білизною, з-під пов’язки на голові видніли брудно-бурі фрагменти виголеної і нашмарованої йодином шкіри, до лівої руки було підключено крапельницю. Вигляд мав дійсно поганенький, але хоча би був притомний. Коли Яцек побачив друзів, його очі засяяли радістю.
— Почуваюся чудово, — заявив попри очевидні факти. — Ведмідь стверджує, що завтра зможу встати. Знаєте, що відбувається? Я чув сирену, а потім хтось бігав коридорами. І всі здаються геть знервованими, але не хочуть мені нічого говорити, лише повторюють, що все нормально…
— Привиди атакували Інститут, але солдатам вдалося їх відігнати, — пояснила Тамара, а Хуберт додав:
— Поки що, бо невдовзі вони повернуться. Невідомо, чи переживемо ми ніч.
— Нас усіх зібрали у великій залі, напевне, щоб ми в разі чого були в одному місці, — додала Ніна, а Яцек насупився.
— У разі чого? Ще одного випадку атаки привидів?
— Наприклад. Або як треба буде нас вивезти. Ворона щось згадувала про евакуацію.
Яцек пожвавився.
— Є шанс, що нас звідси заберуть?
— Шанс є завжди, — уникнула відповіді Ніна, хоча саме цієї миті подумала, що, якби їх і справді мали евакуювати, вона вже бачила б підготовку до від’їзду. За вікном поволі наставали дощові сутінки, а неправдоподібно, щоби солдати мали намір їхати лісом у темряві.
Друзі замовкли на мить, пригнічені думками про те, що принесе ніч. «У Маркотах також бувало жахливо, але ж ми якось упоралися, — подумала Ніна. — Так, але в Маркотах проти нас була лише одна потвора, а тут ще й ВОНИ», — підказував розум.
Яцек неспокійно ворухнувся на ліжку, а радість у його очах згасла.
— Я повинен вам дещо розповісти… — почав він невпевнено.
— Ми знаємо, що це ти на нас доніс, — буркнула Тамара. — Якщо ти про це.
— Так, але… але… я можу пояснити…
— Почни спочатку, — запропонувала Ніна.
Яцек шморгнув носом.
— Початок був таким, як я і сказав: до моєї школи прийшли Чайка та Яструб і забрали мене просто з уроку. Але потім… Мене не повезли сюди, а віддали одному з них, тому, з яким приїхала Ніна…
— Лисові? — дівчина мала передчуття, що історія їй мало сподобається.
— Лисові, ага. І він узяв мене до моря, на такий порожній пляж, і наказав зійти на старий поміст. Лис стояв на початку, а я на кінці й весь тремтів, бо не надів куртку, а було дуже холодно, знаєте, такий паскудний вітряний листопадовий день із дрібним дощиком. Хвилі весь час заливали мені ноги, прогнилі дошки рипіли, й… ну, я дійсно боявся. А Лис почав говорити: що я важкий, а ті дошки довго не витримають, що за такої температури у воді дуже швидко настає охолодження і людина помирає. Навіть давав чіткі цифри й рівняння таким спокійним голосом, наче ми були в школі. Я просив, аби він дозволив мені спуститися, а він сказав…
— Що спочатку ти повинен видати всіх, хто був у Маркотах, — закінчив Хуберт, бо це був очевидний висновок.
Яцек кивнув.