Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 46)
— Я не хотів цього робити, але той поміст зламався, і я упав у воду. Вона дійсно була жахливо холодною, хвилі заливали мені обличчя, а Лис тримав за комір сорочки й не дозволяв рухатися. Я і не знав, що він такий сильний, він геть не здається таким… Я і справді боявся потонути, тож закричав, обіцяючи розказати все, що пам’ятаю. Лис мене витягнув і раптом став страшенно милий, дав ковдру й гарячого чаю, і взагалі. Сказав, що я добре зробив, а він обіцяє, що нікому з Маркотів нічого не станеться, що вони не бажають нас кривдити… Я потім захворів і кілька днів пролежав у лікарні, це правда.
— Перш ніж ми втекли на машині, ти розмовляв з Лисом, еге ж? — упевнилася Ніна. — Ти сказав йому, що ми маємо намір зробити, а він попередив тебе про привидів у лісі?
Яцек кивнув. По його обличчю текли сльози, а потім він розревівся. Ніна почувалася жахливо: з одного боку, вона була сповнена співчуття, з другого — збентежена: хлопці її віку рідко плакали перед дівчатами, а коли вже котрийсь і починав, то йому було по-справжньому погано.
Тамара й Хуберт теж мали невпевнені обличчя, але досить швидко отямилися.
— Не хвилюйся так, — сказала Тамара, плескаючи Яцека по спині. — Я насправді не маю претензій. Завдяки тобі тиждень не бачу мачуху, а це вже щось.
— Крім того, якби ти їм не сказав, це зробив би хтось інший, а нас усе одно знайшли б, — додав Хуберт. — Мені здається, ці проблеми стали неминучими ще в Маркотах.
— Якщо тебе це втішить, — сказала Ніна, — то я зламалася б набагато швидше. Лисові навіть не довелося би тримати мене у воді.
Вона завжди уявляла, що в подібній ситуації буде сміливою, що стерпить будь-який біль і будь-яке страждання, наче персонаж із книжок. І тільки тепер усвідомила, що реальність, імовірно, була би зовсім іншою. Ніна не була героїнею. Авжеж, могла час від часу піти на відчайдушний крок — як тоді, коли вистрибнула з потяга, але довготривалий опір — не її сильна сторона.
— Серйозно?
— Серйозно, — Ніна подумала, що, схоже, каже правду, і їй стало сумно, наче вона саме прощалася зі своїм образом героїні.
Яцек шморгнув носом. І далі не дивився їм в очі, але принаймні припинив плакати.
— Тамара й Хуберт витримали б, — буркнув він, наче з легким викликом.
— Тамара — поганий приклад, бо вона отримала від Славека відповідну рису і це аж ніяк не її заслуга, що вона тепер до дурості відважна…
— Дякую, — сказала старша дівчина, але Ніна не звернула уваги.
— …а Хуберт начитався романтичних книжок, і йому здається, наче він герой звідти. Я і ти — ми нормальні, тому повинні триматися разом, зрозумів?
Хлопець іще раз шморгнув носом і кивнув.
— Вибачте. Я… справді прошу вибачення.
— Усе нормально, — сказала Тамара, а Ніна повторила за нею:
— Усе нормально, — хоча геть так не думала.
Якби Яцек не мав поранень і не був у такому розпачі, усі точно розсердилися б, але ніхто не наважився пащекувати. От тільки це все одно не змінювало того факту, що вони опинилися в Інституті, з перспективою протистояти привидам і мінімальними шансами пережити найближчу ніч. І хоча Тамара й жартувала, таке навряд чи комусь сподобалося б.
Цієї миті Ласка всунула голову в палату й рішуче сказала:
— Кінець візиту на сьогодні. Пацієнт повинен відпочивати.
Тамара сердечно обійняла хлопця, Хуберт подав йому руку — що було трохи смішно, але дивно офіційно. Ніна ж після короткого вагання повторила жест подруги й обережно обійняла Яцека.
— Тримайся, — сказала.
— Нічого зі мною не станеться. Завтра я до вас приєднаюся.
«Якщо „завтра“ взагалі настане», — подумала Ніна, але не промовила вголос.
Вона не встигла зняти пальто чи навіть вийняти з-під нього кінострічку, яку досі притримувала руками.
Не встигла зробити нічого, бо, коли вони увійшли до спільної зали, посередині стояла група з кільканадцяти в’язнів, а Жук читав наступні коди:
— 57TA, 4BR, 11AM. І 77WR. Прошу стати шеренгою. А тепер підете із солдатами, які проводять вас до кімнат для допитів.
Ніна глянула на Тамару й Хуберта, але побачила на їхніх обличчях ті самі безпорадність і переляк. Потім обвела поглядом в’язнів, яких вона ледве знала. Усі відводили очі від групки, що стояла посередині, наче її члени були зачумлені, наче їхню долю вже вирішено й ніхто не хотів заразитися червоною карткою. Тільки Лена дивилася Ніні в очі. На мить здалося, що симпатична брюнетка хоче щось сказати, але вона не стала цього робити.
Ніна не була здивована, бо могла на це сподіватися. Рефлекторно спробувала згадати, що Лис написав на фото. «Пожежа, камінь, міст, вежа, дівчина»…
А потім, коли їх виводили із зали, зрозуміла в раптовому, майже болісному нападі паніки, що це не має значення, бо вона вже не може довіряти Лисові.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна довідується, що означає червона картка,
й отримує пропозицію, від якої неможливо відмовитися
— Зніми пальто, — сказала Метелик.
Ніна навіть не ворухнулася. Здавалося, що кінострічка, притиснута до живота, палить її вогнем. Що тепер? Вона залюбки позбулася б небезпечного предмета ще в коридорі, кудись його застромивши, хоч би за одну з труб, але, як на зло, солдат, котрий вів дівчину, ні на мить не зводив із неї очей.
— Що ти чекаєш? — підігнала Метелик.
— Мені холодно, я воліла б не знімати пальто.
— Дурня, тут тепло.
— Я не сказала, що тут холодно, я сказала, що холодно мені. Є різниця.
Метелик подивилася на неї, і в блакитних очах з’явився сталевий блиск — Ніна вирішила, що із жінкою годі жартувати. Хоча насправді дівчині це було відомо від початку, а тому її слова були лише жалюгідною спробою отримати кілька цінних додаткових секунд.
— Зніми пальто, — повторила Метелик, наче й не почувши відповіді. Не підвищила тон, але в її голосі було щось таке, що допомогло Ніні відразу зрозуміти: опір недоречний.
Дівчина стала біля невеликого скляного столика, спиною розвернулася до біловолосої жінки (та саме щось робила біля машини, що зчитувала мозкові хвилі), а тоді почала поволі розстібати ґудзики. На четвертому вийняла кінострічку з-під одягу, поклала на столик і швиденько прикрила. Тепер тільки боялася, що Метелик накаже їй повісити одяг на вішак, і тоді в Ніни, говорячи словами янгола, виникнуть проблеми.
Але жінка навіть не глянула на столик, тільки кивнула на крісло. Ніна завагалася. Мала жахливе передчуття, що це останній допит, що зараз має вирішитися її доля. Що б вона не сказала в цьому приміщенні, вороття вже не буде.
— Сідай, — суворість у погляді Метелика була наче просто звичкою, у ній надто відчувалася байдужість, ніби жінка перебувала думками де завгодно, тільки не тут.
Ніна подумала, що для жінки вона, схоже, лише один із кодів; у цій кімнаті дівчина важила для когось не більше, ніж машина на конвеєрі для працівника заводу. Коли вона звідси вийде, Метелик навіть не пам’ятатиме її обличчя.
— Прошу, — прошепотіла Ніна, сама не дуже розуміючи, про що, власне, просить. Щоби Метелик змилувалася і пропустила допит? Щоби підказала відповіді? А може, щоби просто виявилася людиною — як Тамара просила Ворону, аби та не доносила на Марисю?
Але біловолосій жінці, схоже, до людяності було дуже далеко.
— Сідай, — знову той самий тон, ніби звичайний, але із виразною ноткою «бо-не-стану-тобі-більше-повторювати». Ніна насправді хотіла б крику: це принаймні означало б, що вона хоч трохи важлива.
Дівчина незграбно залізла на крісло. Метелик наділа їй на голову металевий чепець, а потім, викликавши у Ніни переляк, шкіряними пасками прив’язала до поручнів.
— Що ви робите? — крикнула дівчина. — Відпустіть мене!
— Нічого з тобою не станеться, — сказала Метелик байдужим голосом людини, яка повторювала цю фразу стільки, що вже не звертає уваги на її зміст. Могла заспокоювати Ніну й паралельно думати про найновіший фільм, який подивилася нещодавно в кіно, або складати в голові список покупок, або… та не важливо, що саме.
Біловолоса жінка підійшла до заскленої шафки (Ніна боялася, що вона йде до столика, який стояв неподалік), вийняла невелику баночку і шприц.
— На допомогу! — завила Ніна, хоча чудово розуміла, що це безглуздо.
— Не кричи, — Метелик трохи скривилася. — Я ж казала, нічого з тобою не станеться.
— На допомогу! — горлала дівчина.
Жінка наповнила шприц, а тоді увіткнула голку в нерухому руку Ніни.
Світ танув і відпливав. Ніна знала, що повинна боятися, але раптом стало на диво байдуже. Наче хтось кричав їй з іншого боку кімнати, а вона думала: «Спокійно, у мене є час, це не нагально, зараз піду й побачу, що там відбувається». Це «зараз» ставало секундами, а ті — довгими хвилинами. Над дівчиною висіло обличчя, світле, наче місяць у повні, із крижаними блакитними очима. Ці очі дратували сильніше, ніж перелякані крики, які намагалися пробитися до її свідомості.
— Пам’ятаєш правила?
Метелику довелося повторити запитання двічі, перш ніж вона отримала відповідь.
На екрані висвітилися картинки. Похмурий ліс, у ньому перелякана дівчинка, палаючий дім і жінка у вікні із заплаканою дитиною на руках. Батько, який б’є ременем сина, мати, яка на мосту шарпає доньку за волосся. Закатовані й заморені голодом діти, кров, смерть і вибалушені з переляку очі. На тлі цих картинок фото місця злочину, які розглядала недавно, видалися Ніні дитячими малюнками.