Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 40)
— Де поділися інші мешканці? — Хуберт поставив найважливіше запитання.
Старий харкнув і сплюнув.
— Пішли, давно.
— А ви залишилися? Чому?
— Це земля моїх батьків.
— А ви розповісте нам про янгола? — Ніна глянула благально. — І про те, чому пішли інші? Це важливо! Просимо.
— Чому ні? Як хочете послухати, то розповім. Рідко маю можливість із кимось побалакати.
Тамара відтягнула Ніну й Хуберта вбік.
— Ми запізнимося на вечерю, — прошепотіла.
— Устигнемо, — заспокоїла Ніна, хоча й не була впевнена. — Тільки й того, що доведеться повертатися в темряві. Маєш ліхтарика?
— Авжеж.
— А Яцек? — запитав Хуберт. — Коли помітять, що нас немає…
— Але ж ми одразу повернемося, — перебила Ніна. — Навіть коли зрозуміють, що ми зникли, до нашого повернення ВОНИ не встигнуть йому нічого зробити, правда.
Дівчина знову не мала впевненості, але воліла в це вірити — бо так було простіше, бо шанс отримати відповіді спокушав. Тож Ніна заштовхала вглиб свідомості картинку непритомного Яцека й розлюченої Лени (адже обіцяли їй, що будуть до вечері), а також думку про Видру, яка викликає один із їхніх кодів на допит. Ризикували, так, але інколи просто треба ризикувати.
Ніна поглянула на старого, який терпляче чекав, спостерігаючи за нарадою їхньої групки.
— То як, ви нам розповісте?
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна дізнається історію вугляра,
а привиди з’являються знову
Їм пощастило: коли заходили до великої зали, до вечері залишалося десь п’ять хвилин. Лена зі свого ліжка незадоволено зиркнула, а потім повернулася до перерваної розмови з Міхалом. Ніна зняла пальто, кинула його на ліжко — і саме цієї миті до неї підійшов Жук.
— Я вас шукав, — сказав, переводячи очі з Ніни на Тамару й навпаки. Це був погляд, що викликав неспокій, бо очі Жук мав дуже темні, вони вирізнялися на блідому вузькому обличчі. Його волосся було чорне й гладенько зачесане назад, із темно-синім відлиском, справді трохи нагадувало панцир жука. — Де ви були?
— У ванній, Ніна робила мені макіяж, — відповіла легковажно Тамара. — Це трохи затягнулося, розмалювала мене в такий жахливий зелений колір, що ми потім не могли всього змити…
— І для макіяжу вам довелося вдягати пальта?
— Тут усюди холодно, — поскаржилася Ніна. Це була правда, багато хто із в’язнів надягав пальта, навіть якщо йшов у туалет. Ніна й Тамара — ні, але Жук не міг про це знати.
— А ваш товариш? Той худий, із дуже світлим волоссям? Його також ніде не було.
Ніна стенула плечима.
— Певно, пішов із кимось розмовляти. А зрештою, можете самі його запитати, — вона не хвилювалася за Хуберта, бо була впевнена, що хлопець збреше переконливіше, ніж будь-хто з них.
Жук стиснув губи.
— Запитаю, можеш бути впевнена. А шукав я вас, бо ваш приятель прийшов до тями.
— Яцек? — Тамара пожвавилася. — Ми можемо його побачити?
— Не сьогодні. Він спить, лікар Ведмідь сказав, що поговорити з ним можна буде завтра. Я хотів сказати вам, бо мені здавалося, що ви через нього непокоїтеся…
— Непокоїмося, — запевнила Тамара.
— І ми дуже вдячні, що ви нам про це сказали. Дякуємо, — поспіхом додала Ніна.
Жук, приймаючи подяку, не посміхнувся, не кивнув. І далі дивився на обох дівчат, а його темні очі були холодні, наче арктична ніч.
— Я намагався бути ввічливим, але, щиро кажучи, не впевнений, чи це доречно у вашому випадку. Може, ви й справді займалися у ванній бабськими дурощами, а може, і ні — не знаю. Але тепер — кінець зі зникненнями, зрозуміли? Ви й ваш друг будете доповідати щогодини мені чи товаришці Видрі. Щойно запізнитеся на п’ять хвилин, ми зрозуміємо, що ви знову втекли, і тоді зробимо висновки щодо коду 23GD. Це зрозуміло?
— Так, — сказала Ніна, втуплюючи погляд у підлогу. Поряд почула трохи голосніше й менш покірне «так» Тамари.
— Це все. Завтра після роботи можете сходити до шпиталю.
— Дякуємо.
Жук пішов, Тамара схопила з візка, що проїжджав повз них, тарілку й кухоль. Ніна зробила те саме. Не була голодна, але заштовхнула в себе скибку хліба з ковбасою і запила гарячим солодким чаєм. «Треба мати сили», — думала вона, прожовуючи твердий хліб. А взагалі, хоч як подивися, майбутнє вимальовувалося в дедалі темніших відтінках.
Після вечері Ніна вийняла з ранця зошит із біології і записала найважливіші факти, які запам’ятала з розповіді зустрінутого в селі дідугана. Історія ця, позбавлена нетерплячих запитань підлітків і покашлювань незнайомця, але доповнена Ніниною романтичною уявою, мала приблизно такий вигляд.
У давні часи, чи то одразу після закінчення Першої світової війни, коли Польща отримала незалежність, у Біловіжжі жив молодий єврей, Хаїм Абрамович. Народився він третім сином убогого власника лавки й майже нічим не вирізнявся з-поміж інших, за винятком однієї риси: Хаїм був бридким, але дуже принадливим для жінок — настільки, що коли він стояв за прилавком у батьковому магазині, і єврейки, і християнки приходили туди лише для того, аби пожартувати з ним при закупівлях. Він міг би мати багато дівчат, але, на своє нещастя, обрав Дануту Хризек, панну з рудими кісками, родом із села Старі Кути. Це мала бути велика любов (Ніна дуже хотіла в це вірити), бо Хаїм заради Данки порвав із родиною, охрестився й оселився в убогій хаті тестя, який був вуглярем, а через два роки, коли старий Хризек помер, успадкував його справу.
Ця історія могла закінчитися словами «жили довго й щасливо», але насправді це був початок цілої низки трагедій. По-перше, Хаїм, вихований у місті — а тепер його звали Кароль Квітень, за тією місцевістю, де хрестили, — не міг бути добрим вуглярем, тож у селі, де половина мешканців працювала в цій галузі, він щоразу ставав посміховиськом. До того ж сусіди досі вважали його євреєм — ще гіршим, ніж звичайні, підступним, таким, що тільки вдає з себе чесного християнина. Кароль із запальністю неофіта бігав на кожне свято до костьолу, дотримувався постів і слухав ксьондза, але це не мало жодного значення, бо для більшості мешканців Старих Кутів він так і залишався пархатим жидом. Жидками були і його діти, а їх він мав із Данкою чимало: дві доньки і троє синів, народжені протягом десяти років. Звичайно, їх усіх похрестили в місцевому костьолі й вони отримали християнські імена. Проте це теж не допомогло, бо, як говорили місцеві, єврей залишиться євреєм і навіть у сьомому коліні погана кров своє візьме.
Село, між тим, щодалі біднішало, випалення вугілля перестало бути вигідним, частина молоді втекла до міста, а старі із завзятістю, гідною кращого застосування, трималися звичного життя. Й от прийшла зараза — «зле повітря», як говорили селяни — тільки якась дивна, бо зазвичай хвороба забирала найслабших, дітей і старців, а ця вподобала чоловіків і жінок у розквіті сил. За два тижні цвинтар біля костьолу збільшився втричі, а половина дітей у селі втратили батьків. Винятком була родина Кароля, в якій чомусь — наче зла доля хотіла виокремити родину Квітнів і тут, — сталося навпаки: вижили батьки й найстарший син, а померли четверо найменших. Через кілька місяців Данка народила шосту, останню дитину, хлопчика, якому батько дав єврейське ім’я Даніель. Ніні здавалося, що це була ознака бунту, адже Кароль зрозумів, що ані його самого, ані його родину селяни ніколи не сприйматимуть як справжніх поляків, і наче остаточно визнавав своє єврейство. І хоч як дивно, відтоді стосунки між родиною Квітнів і сусідами трохи потеплішали, наче люди вважали, що смерть чотирьох дітей — достатня кара за нечисту кров. Уцілілі хлопці, старший Антек і молодший Даніель, могли зростати доволі спокійно.
Кілька років здавалося, що у Квітнів усе якщо не добре, то принаймні краще, аж поки в рік великої засухи (Ніна здогадувалася, що був то, ймовірно, 1932-й) життя села сколихнули дві події.
Першою, менш серйозною, було прибуття братів Козелів, Яна та Юзефа. Ян називав себе фотографом й увіковічував ті сільські професії, які щезали, — наприклад вуглярство. Юзеф же начебто щось писав, вірші чи прозу (місцеві не дуже відрізняли одне від іншого). Брати винайняли кімнату в коваля і вешталися селом: Ян із великим апаратом на штативі, Юзеф здебільшого в пошуках партнерів, аби розпити келишок чи два. Селяни спочатку ставилися до них недовірливо, навіть ходили плітки, начебто ніякі вони не митці, а бандити, які переховуються в лісі від поліції. Проте із часом присутність Козелів стала для села звичною, особливо з огляду на те, що Юзеф, начебто хворий на сухоти, щоразу рідше потрапляв людям на очі, а Ян нікому не заважав, бо був мовчазний і не цікавився нічим, окрім свого любого апарату, — навіть рум’яними сільськими дівчатами, які ходили за ним і просили, аби він їх сфотографував.
Другою, значно важливішою подією, було прибуття янгола, який одного жовтневого дня впав з неба у криницю Квітнів. За десять хвилин навколо, охаючи й ахаючи, зібралася чимала юрма. Баби притискали дітлахів до широких спідниць, хлопи прикидали, чи впасти перед дивом на коліна, чи, може, краще схопитися за вила. Урешті-решт зробили перше, бо янгол був геть справжній, із крилами, у сяючих шатах — точнісінько як зі святої ікони. Представився ґречно Божим посланцем і заявив, що на якийсь час залишиться у Старих Кутах, після чого попрохав мешканців, аби ті зберігали таємницю.