Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 39)

Він мовчав, не дивився на неї. Очі мав червоні, наче нещодавно плакав, на блідих щоках розквітли плями нездорового рум’янцю.

— Хуберте? — запитала Ніна.

Він стиснув губи і спитав:

— У тебе що, немає таємниць, які ти маєш розгадати?

— Таємниці можуть і почекати кілька хвилин…

Він неприязно глянув.

— …або й більше, якщо знадобиться, — закінчила вона просто.

— Ви справді хочете гаяти час на балачки?

— Ну, знаєш, зважаючи на обставини, це може бути остання можливість.

— Що відповідає твоїй схильності до драматизації, — додала Тамара, радісно шкірячи зуби. — То як, чи не час монологу перед обличчям смертельної небезпеки?

— Ви з мене кепкуєте.

Ніна зітхнула.

— Мабуть, трошечки. Але ми справді хотіли б допомогти.

Хлопець устав і встромив кулаки в кишені пальта, зіщулившись під холодним вітром.

— Усе нормально, вам не треба за мене хвилюватися, — заявив рішуче. — Але із цим селом щось не так. Щось тут не сходиться, тільки я не можу зрозуміти, що саме.

— Знаю, — підтвердила Тамара. — Я теж це відчуваю.

Ніна тільки кивнула, водночас оцінивши, як спритно хлопець змінив тему.

— Нам треба йти, — сказала вона. — Уже темніє.

Немов за командою, вони глянули на небо, яке вже сіріло. І втрьох майже одночасно зрозуміли, що саме не так.

З одного з коминів підіймалася тоненька смужка диму. Ще нещодавно її колір майже ідеально зливався з барвою неба, тому вони побачили її лише зараз, коли трохи стемніло, — білість стала помітна на тлі вечірньої сірості.

— Прокляття, — сказала Тамара. — Там хтось є.

Ніхто не наважився на сарказм типу: «Та невже?» чи «Яка блискуча дедукція!». Друзі просто непевно перезирнулися. Навіть Тамара здавалася якщо не переляканою, то принаймні занепокоєною.

— Ходімо перевіримо? — запропонував Хуберт, а Тамара просто мовчки пішла до хати, із труби якої підіймався дим.

Хлопець попрямував слідом. Ніна тягнула ноги останньою, бо інстинкт підказував, що треба йти у протилежний бік — а може, навіть бігти. Дуже швидко.

«Це тільки дим, — повторювала вона подумки. — Хтось затопив пічку, то що з того? Якась людина, що загубилася в лісі, могла ж переночувати в одній із цих хат, чому ні?».

Усі аргументи здавалися дуже розсудливими, але ноги Ніни інстинктивно хотіли бігти до Інституту.

Друзі дійшли до хати. Тамара завагалася, потім штовхнула двері, які відчинилися із тихим скрипінням. З одвірка посипалися дробинки спорохнілого дерева, на порозі лежав пил. Вони увійшли всередину — Хуберт і Тамара відважно, а Ніна тільки тому, що не хотіла залишатися надворі сама. На контрасті до денного світла напівморок хати першої миті здався густою темрявою. Ніна заблимала, намагаючись призвичаїти очі, але раніше, ніж вона щось побачила, Тамара заявила:

— Тут нікого немає.

Вони роззирнулися. Пічка в найбільшій кімнаті досі лишалася гарячою, у ній догасало пурпурне вугілля, на столі лежало кілька крихт хліба, а під вікном були залишки болота, ніби там на мить затримався хтось у брудних чоботах. Але, окрім цього, ніщо не свідчило, що хтось тут ночував.

— Мотаймо звідси, — сказала Тамара. — З мене досить.

Вони мовчки погодилися з нею і рушили до дверей. Тамара вийшла першою — точніше, мала намір вийти, бо раптом стала на порозі, а Ніна наштовхнулася на її спину.

— Там хтось є, — сказала Тамара.

— Хто? — голос Хуберта був хрипким, сповненим напруги, в очах з’явилася раптова, шалена надія.

— Якась дитина.

Хлопець опустив руки, надія згасла в його очах.

Вони вийшли надвір.

— Я бачила маленьку дівчинку, — впиралася Тамара. — Вона визирнула з-за рогу отієї хати, а потім сховалася.

— А ти впевнена, що це була маленька дівчинка? — допитувався Хуберт, і на мить здалося, наче він хоче додати «…а не…» — і промовити ім’я того, кого сподівався побачити у вимерлому селі.

— Я впевнена. Їй десь шість чи сім років, на голові світлі кіски. Напевно, це вона загубила ту ляльку.

— Яку ляльку? — запитав Хуберт, але Ніна, яка не дуже вірила в маленьку дівчинку, вже енергійно підганяла друзів:

— Розповімо тобі по дорозі. Тепер ми мусимо йти.

Вони попрямували до Інституту. Йшли швидко, їх гнали близька темрява і страх. Утім, біля хати вугляра Ніна сповільнилася, а потім і зупинилася. Щось тягнуло її, наче магніт, до цього місця. Вона дивилася на явір, що ріс перед хатою, на знайоме подвір’я і на криницю зі зламаним журавлем, який уже не скрипів на вітрі.

— Ніно? — Тамара й Хуберт зупинилися поряд.

— Прошу, дайте мені хвилинку.

Їй здалося, що ось-ось розгадає загадку. Не вбивства, тут вона досі блукала в сутінках, а ту, що стосувалася таємничого гостя вугляра.

Зона «нуль». Не «один», а «нуль».

Обличчя сфотографованої родини, коли вони дивилися в бік криниці, — ця дивна суміш абсолютного жаху й такого самого абсолютного захвату.

Красиве різьблене ліжко й гаптовані подушки для бідного вугляра ледь можливі. А вона вже бачила людей, які купували дорогі, не потрібні їм самим меблі тільки для того, аби справити враження на гостя. От лишень це було значно пізніше, і не в селі, а в місті. В її рідному Вроцлаві.

— Я знаю, на що вони дивилися, — сказала вона повільно.

— Щось дійсно вилізло з криниці? — Тамарині очі блиснули.

— Навпаки, щось туди приземлилося. Вони побачили янгола.

— Це не має сенсу, — запротестував Хуберт. — Адже всі знають, що янголи прилетіли після війни.

— Більшість із них, — Ніна не дала збити себе з пантелику. — Але подумайте самі: якби через щось людям довелося раптом тікати із Землі й шукати для життя інше місце, абсолютно новий світ, то чи не вислали б вони спочатку розвідку, аби впевнитися, що цей світ дійсно придатний для проживання? Чи вони не відвідали б спершу навіть кілька різних світів, щоб обрати найкращий?

— Ти вважаєш, що цей янгол був розвідником? — Тамара насупилася. — Ну, це розумно, особливо якщо спочатку янголи не хотіли показуватися людям. Таке забите село у глибині лісу ідеально підходило для криївки.

— Але ж важко зберегти щось подібне в таємниці, — сумнівався Хуберт.

— Дівуля має рацію, — почувся за їхніми спинами старечий голос. — Двадцять років тому в цьому селі був янгол. І ніхто про нього не довідався.

Друзі різко озирнулися. Позаду стояв сивоволосий, але ще міцний чоловік із густою бородою, в якій заплуталися крихти хліба. Він мав кошлаті брови й червоний ніс, який свідчив про любов до міцних напоїв, а вбрання складалося з багатьох прошарків старої, брудної і місцями подертої одежини. «На вигляд він наче жебрак», — подумала Ніна.

— Хто ви? — запитала Тамара. — І що тут робите?

— Живу. А от що ви тут робите? — незнайомець кліпав маленькими очками, і це надавало йому на диво хитрий вигляд, наче він був гномом-переростком.

Ніна зауважила також, що чоловік мав сільський акцент, але не настільки сильний, як можна було сподіватися від того, хто все життя провів у Старих Кутах. Той, хто трохи потинявся світом, нахапався міської мови, а на старість повернувся до рідного села?

— Ми… просто так прийшли, — сказала Ніна. — Ми не знали, що хтось тут мешкає.

— Та дівчинка — це ваша онука? — поцікавилася Тамара.

Старець знову закліпав, а його водянисті оченята блиснули під кошлатими бровами.

— Яка дівчинка?

Він говорив правду, бо ніякої дівчинки дійсно не існувало, — чи, може, брехав, бажаючи захистити дитину від чужинців? Ніна вирішила, що тут немає різниці, — не дівчинка зараз була найважливішою.