Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 34)

— Старі Кути, — згадала Ніна. — Але ми не можемо туди піти з Хубертом. Якщо він припинить удавати хворого, із ним зроблять те, що й з усіма сиротами, а ми досі не знаємо…

— Мені все одно, — заявив хлопець із похмурою рішучістю. — Я йду з вами.

— Ти впевнений? — у голосі Ніни чулося вагання, але Тамара лише стенула плечима.

— Та досить. Якщо вже каже, що хоче йти, то нехай іде.

Ніна поклала на коліна зошит із біології (вирішила, що найкраще пожертвувати ним) і взяла олівець.

— Давайте подумаємо, що ми маємо зробити. По-перше, треба вибратися в село й розгадати загадку хати вугляра. По-друге, довідатися, що означає червона картка і як її отримують. По-третє, знайти те, що блокує наші магічні здібності, і якось їх розблокувати. І, по-четверте, вийти звідси так, аби всі ми були в безпеці — як і наші родини.

Вона закінчила писати й, відкопиливши губу, оглянула список. Усі пункти здавалися фантастичними — з тим самим успіхом вона могла б написати «полетіти на Місяць» або «оживити Карла Маркса».

— Вважаєш, що Лис допоможе нам втекти? — запитав Хуберт невпевнено.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Бо я не впевнена, що він не має наміру нам допомагати з доброї волі. Але… мабуть, він хоче обмінятися послугами.

— І якщо ти доведеш невинуватість його брата, він зробить так, що нас відпустять?

Ніна роздумувала, чи Лис насправді настільки сентиментальний, що за реабілітацію братового імені зрадить своїх товаришів. Що знала про цю людину! Але вона чогось не сподівалася, що все настільки просто.

Дещо невпевнено вона сказала про це іншим.

— Тоді допиши: «Довідатися, чого насправді хоче від нас Лис», — Хуберт кивнув на зошит.

Ніна послинила олівець.

— А ми не могли би просто його запитати? — запропонувала Тамара. — Чому ви так на мене дивитеся? Маю щось на носі? Деякі люди відповідають на запитання, якщо їх поставити.

— Але не ця людина, — заявила Ніна рішуче. — Він, ну, знаєте, підступний і хитрий, наче справжній лис. А якби хотів зі мною поговорити, то сам би мене знайшов.

— Що тобі заважає спробувати? — Хуберт підтримав Тамару. — Якось ти вже з ним розмовляла й нічого страшного не трапилося. Найбільше, що скаже тобі, — йти геть, або збреше, що це не він передав ті фото. У будь-якому разі ти маєш шанс про щось довідатися.

— Тільки тобі треба перехопити його десь на самоті, бо інакше він нічого не скаже, — додала Тамара. — І не треба такого переляканого обличчя, адже він тебе не вкусить.

«Легко вам казати», — думала Ніна похмуро, коли через десять хвилин пленталася нога за ногою коридором до кімнати, в якій востаннє зустріла Лиса і яку подумки називала «відпочинковою». Трохи сподівалася, що не знайде його там. Правду кажучи, навіть подумувала кілька хвилин почекати в коридорі, а потім повернутися до шпиталю і збрехати, що не змогла ніде знайти поручника. Вмовляла себе, що це була б навіть не брехня, бо ці дії від початку не мали сенсу. Збрехавши, вона просто звільнила б Тамару й Хуберта від недоречних сподівань, нічого більше.

Але насправді Ніна просто боялася. Лис досі не зробив їй нічого поганого і, якщо не рахувати Ласку, був, здається, найдобрішою до дівчини особою. Але якась із його рис будила якщо не страх, то тривогу.

Вона дісталася «кімнати відпочинку», обережно зазирнула у відчинені двері й побачила чотирьох молодих солдатів, які грали в карти, час від часу відпиваючи із фляжки, що стояла на столі. Дівчина полегшено зітхнула й відступила. Уже збиралася повертатися, коли її увагу привернули відчинені двері навпроти, які ніби запрошували ввійти. Ніна спробувала згадати, чи були вони замкнені, коли вона приходила сюди востаннє, шукаючи Сову. Так, майже точно були, хоча невідомо, чи на ключ, — це вона, зрозуміло, не перевіряла.

Ніна нервово сковтнула слину, а потім ще раз глянула на солдатів — їхні обличчя були червоні, як у людей, котрим алкоголь сильно вдарив у голови.

— Відкриваємося! — гарикнув один.

— Кольори на трефах! — кричав інший. — У сраку собі встроми ту трійку!

Жоден не зважав на дівчину, яка стояла в коридорі. Схоже, вони не помітили б її, навіть якби вона приїхала на слоні, побрязкуючи намистом із мушель.

Ніна зітхнула, а тоді ширше відчинила таємничі двері й прослизнула всередину. Опинилася у приміщенні, яке на перший погляд здавалося звичайним кабінетом: тут стояли солідний письмовий стіл, зручне крісло, попереду — крісло куди менш зручне, наче призначене для порушника, який повинен пітніти, коли шеф, сидячи за столом, із насолодою затягується сигарою. У кутку — м’яка червона канапа і скляний столик із двома відбитками від ніжок бокалів на поверхні. Хто тут міг відпочивати? Директор Інституту? Ніна усвідомила, що навіть не знає, хто він і чи взагалі існує.

На одній зі стін висіла картина з лебедями, що пливли під мостом, на другій — портрет сонної дівчинки. Перша була більше кичувата, ніж імпресіоністська, а друга точно не вийшла з-під пензля Виспянського[16], але обидві вони, хоч як не крути, виявилися милою несподіванкою там, де Ніна думала знайти лише соцреалізм. Вона придивилася до картин, а потім перевела погляд на третю стіну — ту, що була за столом: там висіла карта Польщі. Спочатку дівчина подумала, що це звичайна карта, така, яку на уроках географії висіла у класі пані Грубєш. І тільки за мить вона помітила, що деякі території позначено червоними цятками розміром із монету в п’ять грошів. Підійшла ближче. Одна з цяток оточувала місце, де вони перебували, і була підписана «Зона 0». Інші, розкидані по всій Польщі, було позначено номерами аж до шістнадцяти. Ніна помітила, що в центрі четвірки Маркоти, і їй стало гаряче. Найпевніше, це означало, що в Польщі є шістнадцять зон, де янголи за допомогою магії змінювали реальність, а діти отримували силу. Вона знайшла на столі аркуш і олівець, а тоді почала незграбно перемальовувати карту. Коли дійшла до половини, з-за дверей долинули кроки і відгомін розмови — хтось ішов коридором, прямуючи до кабінету (або до «кімнати відпочинку», але Ніна не могла ризикувати). Вона перелякано роззирнулася: єдиним непевним укриттям був письмовий стіл. Тож Ніна пірнула під нього і стримала дихання.

Незнайомці зупинилися біля дверей, ручка легенько ворухнулася. За мить до кабінету ввійшли двоє. Ніна бачила тільки їхні черевики: одні чоловічі, інші — жіночі.

— У нас усе менше часу, — сказала жінка. — Залишилося кілька днів…

— Знаю, — у голосі чоловіка чулося роздратування. — Але що я можу зробити? Шістка підвела, у нас лишилося два коди.

— Проблема в тому, що вісімнадцятка хвора, а вісімдесят п’ять — це мала дитина, — жінка наблизилася до столу.

Серце Ніни калатало так, що вона боялася, чи не почують цей стукіт. На щастя, невідома тільки висунула шухлядку, хвилинку порпалася у ній, а потім знову пішла до дверей.

— Тоді візьмемо хворого, — рішуче промовив чоловік. — Дитина може ще трохи почекати.

— Сьогодні ввечері? — обоє уже виходили з кабінету.

Відповіді Ніна не почула, бо її заглушив тріумфальний рик молодого солдата із сусідньої кімнати.

«Я мушу попередити Хуберта», — подумала вона, але мала достатньо розуму, щоби спочатку перемалювати карту.

— Я не боюся, — заявив Хуберт, позираючи вдалечінь похмурим поглядом, який у будь-якого романтичного художника викликав би захват. — Вони можуть мене мучити й катувати, але я не боятимуся.

— Ще недавно ти удавав хворого, аби цього уникнути, — нагадала Ніна.

— Знаю, але, якщо немає іншого виходу, я мушу постати проти призначення, — він важко зітхнув, а його чубчик злетів під різким подихом, відкривши блакитні очі.

— Ти міг би вдати, що ще більше занедужав, — запропонувала Тамара. — Адже вони не заберуть тебе, якщо ти зомлієш або блюватимеш.

— Ні, — Хуберт був переконаний. — Досить із мене вдавання.

«Може, — подумала Ніна. — А може, з якоїсь незрозумілої причині ти хочеш повернутися у село». Але поки що вона це полишила й вийняла з кишені кофти аркуш.

— Навіщо ти намалювала товсту качку? — зацікавилася Тамара.

— Це не качка, це карта Польщі, — обурилася Ніна.

— А мені здається, наче качка. Отуточки її дзьоб…

— Це Хель.

— Навіщо тобі карта Польщі? — втрутився Хуберт.

— Бо на ній позначені такі місця, як Маркоти.

— З магією? — Тамара полишила ідентифікувати «качку» і з цікавістю схилилася над картою. — Боже, аж шістнадцять?

— Точно. А це, де ми зараз, має номер нуль, дивіться.

— Цікаво, чи вони нумерували в тому порядку, як місця з’являлися? — задумався Хуберт.

— Мабуть, так, але не в цьому річ. Дивний саме «нуль». Наче це означає щось особливе, відмінне від інших. Ви так не думаєте?

— Може, просто його створили першим? — у голосі Тамари прозвучав сумнів.

— Тоді, думаю, йому дали б номер один, — Ніна поклала аркуш назад у кишеню. — Досить про це, ми маємо подумати, що скажемо ввечері лікарю.

— У тебе болить голова? — запитав Ведмідь, світячи їй в очі ліхтариком, який тримав величезною, як батон хліба, рукою.

— Ні.

— Відчуваєш часом слабкість? Нудоту?

— Ні.

— У тебе паскудна рана на лобі. Ти зомліла?

— Просто перечепилася.

Він підозріло глянув на дівчину, морщачи зрощені чорні брови.

— Хочеш повернутися до роботи?

— Якщо робитиму щось легке, то я згодна. Тут страшно нудно, — це була щира правда. Ув’язнена в мініатюрному шпиталі, Ніна аж шаліла від самої думки, що могла б зробити, якби мала трохи більше свободи.