Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 35)

Лікар зітхнув.

— Ну добре, здається, ніщо не стоїть на заваді, аби ти повернулася до великої зали. Тепер перейдемо до тебе, — кивнув на Тамару.

Дівчина відповіла на ідентичну серію запитань, після чого обидві пацієнтки отримали від лікаря папірці з нашкрябаними таємничими фразами.

— Сержант Сова дасть вам нове призначення, — сказав на прощання Ведмідь.

— А що з Хубертом? — відважилася запитати Ніна, коли вони вже стояли в дверях.

— Поки що залишиться. А тепер ідіть, не хочу більше вас тут бачити.

— Зможеш це прочитати? — запитала Тамара, коли вони йшли коридором.

Ніна взяла в неї аркуш, а потім порівняла його зі своїм. Здавалося, що на обох було написано те саме, хоча, зважаючи на жахливий почерк, дівчина не могла бути впевненою.

— …ове… оме… оне… Рекомендоване? Рекомендована? Далі не розумію, — сподівалася, що подальші фрази звучать: «Рекомендована легка праця», а не, наприклад, «Рекомендовано послідовний контроль, бо пацієнтки щось крутять».

Вони дісталися до зачинених дверей «кімнати відпочинку», і Ніна приклала вухо.

Зсередини не долинало жодних гучних звуків, лише шелест, наче там гортали сторінки книжки, і ще монотонне скрипіння пера, що совалося по паперу.

— Стукаємо? — Ніна глянула на подругу.

— Ти перша.

Ніна вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду, і постукала, а коли почула жорстке «прошу», увійшла всередину.

У кімнаті сиділа Сова, яка, побачивши дівчат, підвела голову з-над списаного аркуша.

Трохи далі, біля вікна, влаштувався поручник Лис, занурений у читання.

— Ми за дорученням лікаря Ведмедя, — сказала Тамара, підсовуючи жінці свій аркуш. Ніна зробила те саме, а потім кинула зацікавлений погляд на назву книжки Лиса — цього разу це була «Анна Кареніна».

Сова роздивилася аркуші й щось пробурмотіла над ними, а Тамара непомітно копнула подругу в кісточку, кивнувши на поручника.

«Запитай його», — її губи склалися у беззвучні слова.

«Зараз?» — подумала Ніна, але в очах подруги було стільки прохання, що вона підійшла до Лиса, який тільки тепер на неї глянув.

— Вона помре, — почала дівчина трохи нахабно.

— Пробач?

— Ну, Анна. У кінці кинеться під потяг. Якщо чесно, це єдиний класний момент у книжці.

— Прикро.

Дівчина не зрозуміла, чи Лис говорить про трагічний кінець героїні, чи, може, про її власні літературні смаки.

— Я думала, що ви любите детективи.

— Я читаю все, що потрапляє мені в руки. Тобі щось треба?

Дивився на неї настільки байдуже, що в Ніни вперше прокинулися сумніви, чи насправді Лис передав їй ті фото й інструкції. А якщо не він — то хто?

— Ні, я тільки-но закінчила «Ніч у бібліотеці» й подумала, що міс Марпл, яка розв’язала справу, абсолютно нічого від цього не отримала: уся слава дісталася нерозумному інспекторові поліції. Це несправедливо. Детектив повинен отримувати нагороду, якщо вирішує загадки, правильно?

— А може, для міс Марпл нагородою було саме провадження слідства? Я колись знав бідного хлопця, який мріяв грати на скрипці. Звали його…

— Янко Музика[17]?

В очах чоловіка вона побачила знайомий уже блиск сміху, який міг виявитися й оманою, — але Ніна мала впевненість, що був справжнім. Їй удруге вдалося розсмішити поручника Лиса, і вона так само не розуміла, це добре чи погано.

— Франек. Ян — це було його друге ім’я. Це я до того, що для Франека нагорода не мала значення: важливим було лише те, що він міг користуватися своїм талантом. Інакше був би дуже нещасливим.

«От і маєш», — подумала дівчина похмуро. Саме таких хитрих банальностей вона від Лиса й очікувала. Чи це означало, що вона має зайнятися таємницею хати вугляра з чистої цікавості? Ні на що не розраховуючи натомість?

Тамара вже стояла біля дверей, киваючи подрузі, тож Ніна ґречно попрощалася і вийшла.

— Я отримала направлення до групи «A», — сказала Тамара.

— Чудово, тоді довідайся, яка дитина має в коді номер вісімдесят п’ять.

— Не радій так, — захихотіла Тамара. — Ти працюєш разом зі мною.

— Інакше кажучи, ми й далі не знаємо, чи можна довіряти Лису, — сказав Хуберт, коли дівчата розповіли йому, що сталося.

— Не можна, — Ніна була рішучою. Чоловік, якому все одно, що він читає, повинен мати жахливий характер.

— А з тобою що? — запитала Хуберта Тамара. — Ти ж начебто залишаєшся в лікарні? Це добре? Отже, поки…

— Ведмідь сказав, що близько опівночі по мене все одно прийдуть, тож немає сенсу переводити. Як повернуся, зробить іще одне обстеження, і залежно від результату я або ще тут посиджу, або приєднаюся до вас.

— Ох… — Ніна не змогла сказати нічого іншого.

— Та нормально, — Хуберт відгорнув волосся з лоба. — Не хвилюйтеся, я впораюся.

Ласка зазирнула в палату.

— Дівчата, збирайтеся, — сказала. — Щоб вас тут не було, нумо, нумо!

Тамара сердечно обійняла Хуберта. Ніна з легким ваганням і куди незграбніше зробила те саме. Вони підхопили валізки й рушили до великої зали.

— Як думаєш, із Хубертом нічого не станеться? — запитала Тамара, коли вони знайшли два вільні ліжка, що стояли поряд. — Коли лікар сказав, що знову його огляне, то, значить, він повернеться з того костьолу живий-здоровий?

Ніна кивнула, хоча в неї з’явилася нехороша думка: може, Ведмідь сказав так лише для того, щоби хлопець не пручався, коли його забиратимуть… Вона якомога швидше викинула цю думку з голови, запхала валізку під ліжко й глянула на Тамару.

— Ми маємо щось дізнатися про шістку, — сказала подрузі.

— Це про ту, що не зуміла?

— Так. Тільки обережно, аби ВОНИ не довідалися, що ми про щось розпитуємо. Після нашої втечі за нами точно стежитимуть.

— Добре, намагатимуся бути обережною.

Наближався час вечері, більшість в’язнів уже сиділи на своїх ліжках, із нетерпінням чекаючи на возик із їжею. Дівчата розділилися, Ніна рушила праворуч, а Тамара — ліворуч.

Ніна одразу переконалася, що будь-яка обережність зайва, — усе одно ніхто не хотів із нею говорити. Усюди було однаково: спочатку в’язні, побачивши її, замовкали, а потім демонстративно відверталися і далі теревенили із сусідами, дивилися у стелю, порпалися у валізках чи робили будь-що, аби тільки ігнорувати Ніну. Наче вона стала невидимкою.

Заговорила з нею тільки Лена, дівчина Обраного.

— Дивуєшся, що ніхто тобі не радий? Коли ви втекли, нам дали додаткові години роботи, та ще й без сніданку. У «D» двоє зомліли, а у «B» дівчина впала в істерику й плакала так довго, що їй довелося колоти заспокійливе.

— Я не знала, — прошепотіла Ніна.

— Авжеж, не знала, — пирхнула симпатична шатенка. — Але наступного разу, прошу, трохи подумай, добре? Я знаю, що ви це не спеціально зробили, — її голос полагіднішав. — Але більшість тут хоче тільки дотягнути до того, як нас відправлять назад, от і все. Тут і так важко, тож нам не потрібні ті, хто все погіршує.

— Не боїшся, що отримаєш червону картку? А твій хлопець? Він…

— Він не є кимось особливим, я знаю його з перших класів, і якби він був героєм чи як ти там це називаєш, то, запевняю тебе, я б цього не пропустила.

Ніна уважно глянула на неї. Лена брехала? Або просто неспостережлива? Чи дійсно можна не помітити, що Обраний — він… ну, якийсь особливий?

Звичайно, існувала ще й третя можливість: що Ніна просто помилилася, але на це вона не хотіла зважати.

Вона повернулася до свого ліжка й застала на сусідньому сумну Тамару.

— І що? — запитала, хоча не мала великої надії. Обличчя подруги сказало їй про все.