Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 36)
— Шістка — це, ймовірніше, 6KR, дівчина з Кракова, яка вже поїхала додому. І це все, що я змогла довідатися. Ніхто не хоче нічого говорити, наче всі раптом оглухли й перестали чути, що саме я до них кажу.
— Ти й так отримала більше інформації, ніж я.
«Може, це й добре, що Хуберта забрали: принаймні, стане зрозуміло, що там із сиротами», — промайнула думка, яку одразу витіснили докори сумління. Дівчина думала про це після вечері й душу, коли лежала в темній залі, прислухаючись до знайомого потріскування вогню і звуку кроків вартового. «Я не така, для мене важливіші люди, а не необхідність про щось довідатися».
Проте якийсь тонкий паскудний голосок підказував: коли вона й справді стане детективом, то все дуже швидко зміниться.
Цієї ночі Ніна спала надто далеко від свого старого ліжка, аби почути таємничий стукіт, але це не мало значення — загадку вона вже розв’язала. «Хоча б одну», — подумала дівчина ще до того, як заплющила очі. Їй знову наснилося, що вона прямує темним коридором до сліпучо-білих дверей. «Не заважати, йде операція», — шкірилися чорні літери на тлі червоної картки.
Потім були залите сонцем село, сухе листя, що вкривало землю товстим шелестким килимом, і вітер, який пахнув зимою. Ніна сиділа на призьбі, чекаючи на крик за спиною, а потім на тихий скрип відчинених дверей. Чекала й знала, що цього разу вона також не матиме сміливості, аби озирнутися і побачити, хто вийде з хати.
Зі сну її вирвав звук горна, про який вона встигла забути під час перебування у шпиталі. Зі стогоном устала й сунула руку під ліжко по валізу. Поряд незграбно одягалася Тамара.
— Тобі допомогти? — запропонувала Ніна.
— Упораюся, — вперлася Тамара, але невдовзі їй довелося змінити рішення.
— У тебе й так непогано виходить, — похвалила Ніна, застібаючи подрузі кофту. — Я б нізащо не зуміла зробити все це лівою рукою.
— Бо я шульга, просто в школі мені постійно кажуть писати правою, тож я і звикла.
Разом зі ще однією дівчиною, Ольгою, їх відіслали на другий поверх, де містилися «ясла». Це були три кімнати з невеличкою кухнею: в одній була спальня, ще дві використовувалися для ігор. Ніна озирнулася, відзначивши полиці з книжками, складені в стоси під стінами настільні ігри, кольорові кубики, будиночок для ляльок, іграшкову залізницю, ведмедиків та інші іграшки. Група підопічних складалася із сімох дітей віком від шести до одинадцяти років — найстарша дівчинка була ненабагато молодшою від своїх няньок і, на думку Ніни, спокійно могла б працювати замість грати в ляльки. Цікаво, за яким принципом ВОНИ ділили в’язнів? Просто за роком народження, як у школі, чи якось інакше?
Головною тут була Ворона, присадкувата брюнетка з тінню вусиків над верхньою губою, майже — але тільки майже — так само мила, як Ласка. Зрештою, тут усе було більш-менш миле: розмальовані у веселі кольори стіни, м’який килим на підлозі, тепло від пічок і той факт, що на сніданок давали тістечка. Але попри все це діти здавалися вередливими, будь-що їх дратувало. При розподілі іграшок почалася сварка, а одна з наймолодших дівчаток навіть образилася і зачинилася у ванній. «Вони сумують за домом», — подумала Ніна. Спершу, стримуючи невдоволення, намагалася побавитися з малечею, але швидко зрозуміла, що вона тут не потрібна, — двоє інших дівчат чудово впораються. З легким відчуттям провини знайшла для себе книжку й залізла в куток. Читала «П’ятеро дітей і Щось», час від часу підводячи голову, щоби перевірити, чи Тамара й Ольга не потребують допомоги. Вона й далі не могла відійти від здивування, наскільки добре подруга домовляється з малятами. Заспокоювала тих, які були надто вередливі, і веселила сумних, а потім організувала для всіх гру у Відкриття.
— Ніна, пограєш із нами? — запитала. — Я дозволю тобі стати Колумбом, хочеш?
— Дякую, але мені не цікаво хапати рабів і красти золото.
Ніна повернулася до читання, з цього моменту ігноруючи крики (імовірно, індіанських воїнів) і різні предмети, що літали в повітрі (томагавки? інша зброя? навіть не намагалася здогадатися). Вона вже дійшла до середини книжки, коли хтось став поряд і засопів їй у вухо. Ніна неохоче підвела погляд.
— Привіт! — це сказала світловолоса дівчинка, яку намагався боронити Маріуш.
— Привіт, — буркнула Ніна, перетворюючись на один великий знак «Іди звідси».
— Я Марися, а ти?
— Ніна.
— Файна книжка?
— Нормальна.
— Про що?
— Про різні речі, — Ніна сподівалася, що, відповідаючи коротко, віджене дитину, але в тої, схоже, був імунітет до таких методів.
— Розповіси?
— Спершу скажи мені, який ти маєш код. Пам’ятаєш його?
— 81KA.
— А хто має 85? — Ніна сподівалася, що серед дітей літери, що означають місто, не мають великого значення і що вистачить просто цифр.
— Оно! — Марися пальцем вказала на восьмилітку, який із запалом розмахував пістолетом, зробленим із конструктора. — 85WR.
WR — це Вроцлав. Номером 85 був Лукаш, з яким вона їхала вантажівкою і який боявся так сильно, що намочив штани, а Ніна навіть не намагалася його заспокоїти чи втішити. Побачивши його, знову відчула докори сумління. Якби вона тоді поговорила із хлопцем, могла б ще раніше дізнатися, чи не сирота він, бува. Але що б це змінило? Усе одно вона не мала можливості його захистити.
Знадвору почулося гудіння мотору, тож вона встала й підійшла до вікна. У дворі зупинилася вантажівка. З неї вийшли двоє солдат, які за мить витягли Хуберта, котрий ледве стояв на ногах. Ніна міцніше притиснула до грудей «П’ятеро дітей і Щось», цю дурнувату дитячу книжку, яку вона мить тому ще вважала дуже непоганою (а не просто «нормальною») і за читанням якої непогано розважалася, поки ВОНИ кривдили її друга. Дівчина обперлася лобом на холодне скло. Хуберт увесь тремтів, очі на блідому обличчі запали, а сам він здавався напівпритомним. А на його пальті… чи це, бува, не сліди порізів? І не кров?
Що ВОНИ з ним зробили?
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому друзі довідуються про таємницю вимерлого села —
принаймні одну з таємниць
— Узагалі-то було не так уже й погано, — радісно заявив Хуберт, коли вдень вони побачили його в загальній залі. — Мене Ведмідь перевірив і сказав, що я можу повертатися до роботи.
— А твій струс мозку? — запитала Тамара.
— Я зізнався, що вдавав його, — сказав хлопець із виразом каяття на обличчі. — А точніше, дозволив, аби мене впіймали на тому, як я суну термометр у кухоль із чаєм, ну а потім я все визнав. Я був справді переконливим, сповненим почуття провини і страшенно засоромленим.
— А костьол? — нетерпляче допитувалася Ніна. — Навіщо тебе туди забирали?
— Ох, нічого такого. Спершу мені довелося стирчати там на самоті в холоді, а потім зі щілини наповз туман і з’явилися привиди. Начебто є така легенда, що вони не торкнуться потрібного сироти…
— Але тебе, схоже, збиралися торкнутися? — запитала Ніна лиховісним тоном.
— Ага. Як думаєте, це означає, що мій батько живий?
— Слухай, дамо поки що батькові спокій. Краще скажи, що там відбувалося.
— Нічого такого, я ж кажу. Вони хотіли на мене напасти, але солдати почали стріляти. Це привидів не вбиває, але на якийсь час затримує — вистачило, аби витягнути мене з костьолу й посадити в машину. І все це тривало десь хвилин десять, а до того було просто нудно.
Тамара вдарила Хуберта кулаком у плече.
— Ми непокоїлися за тебе, ідіоте!
Ніна уважно дивилася на нього.
— Добре, це прозвучало доволі переконливо. А тепер кажи правду.
— Я кажу правду, — обурився хлопець.
Дівчина зітхнула.
— Тоді давай так: спробуй додати до цієї історії трохи більше напруги й відчуття жаху, добре?
Хуберт хвилинку крутився на ліжку, а потім почав розповідати — цього разу низьким похмурим голосом.
— Спочатку тобі кажуть, що чекатимеш привидів, сам-один, бо солдати залишаться біля костьолу. Погрожують зброєю на випадок, якщо намагатимешся утекти, і залишають біля олтаря при світлі місяця, яке тече у вікна й заливає все несамовитим сяйвом. Тож ти сидиш, мерзнеш і молишся, щоби з тієї щілини нічого не вилізло, щоби цієї ночі не було туману. Минають години, місяць заходить, темнішає. А потім… Туман починає куритися над щілиною, спершу легенько, ти навіть думаєш, що це лише омана, але ні, він чимдалі більшає, клубочиться і розповзається костьолом. А в ньому з’являються фігури. Не бачиш їх повністю, але це навіть гірше, бо весь час уявляєш, наскільки вони страшні. І ти чуєш той жахливий звук клешень, які розкриваються й змикаються. Наближаються, а ти знаєш, що ці клешні — це їхні долоні, вони хочуть стиснути їх на твоєму горлі. Вони на відстані простягнутої руки, і тільки тоді, коли здається, що все скінчилося й що ти за кілька секунд стікатимеш кров’ю на холодній підлозі, до костьолу вриваються солдати й стріляють. Ну, як тепер? Краще?
— Краще, — визнала Ніна, замислившись, у яку версію повірити.
Хуберт був природженим артистом; імовірно, будь-яка його розповідь трохи не збігалася з правдою, залежно від того, в якому саме настрої він зараз перебував. Цього разу похмурий драматизм був цілком переконливим, бо ж уранці Хуберт і справді здавався переляканим.
— Тебе поранили? — запитала дівчина.
— Трохи подряпали, — зізнався він. — Нічого серйозного, якщо чесно.
Ніна повірила — якби хлопця було важко поранено, Ведмідь не випустив би його зі шпиталю. Проте це не змінювало того факту, що Хуберт, відважний підліток чотирнадцяти років, набрався страху й мало не загинув.