Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 33)
— Не знаю…
Зуміла, хоча ноги досі були м’якими, наче з тіста. Підтримуючи її, Тамара вийшла в коридор. Посадила Ніну під стіною, зачинила двері, а потім поволокла приятельку сходами на другий поверх, до палати.
— Зробімо так, — сказала Ніна, коли вже сиділа на ліжку, притискаючи просякнуту кров’ю хусточку до лоба. У голові досі паморочилося, але дівчина вже могла більш-менш тверезо мислити. — Скажемо Ласці, що я встала, бо хотіла чогось напитися, перечепилася в темряві через валізку, що стирчала з-під ліжка, й ударилася головою в нічний столик, добре? Треба лише зняти взуття і светри. І віднести ключі, і сховати ліхтарик…
— Ага. Дай мені хвилинку. Не ворушися, бо скрізь капає кров!
Коли Тамара вийшла, Ніна нахилилася ще й вимазала кров’ю край столика. Чи залишилися сліди в підвалі? А на сходах? Їй здалося, що ні, більшість крові всоталася в нічну сорочку. А навіть якщо й ні, то що ж, тепер уже нічого не можна було зробити.
Ласка дала Ніні знеболювальне, а потім зашила лоба. «Напевне, залишиться шрам, — похмуро думала дівчина, коли санітарка знову вклала її у перестелене ліжко. — Яка ж має бути невдача, щоби вийти цілою з автомобільної аварії й одразу після цього розвалити собі голову об краєчок столу? І що з мене за детектив, який зомліває, побачивши труп? Із Шерлоком Голмсом таке точно ніколи не траплялося».
Вона подумала про Лідку, яка через неї в Маркотах отримала дуже схожий шрам. Була в цьому свого роду справедливість.
— Ти спиш? — запитала із сусіднього ліжка Тамара.
— Ні.
— Ти щось дізналася у тому підвалі?
— Так.
— І що?
— Кася померла не тому, що на неї напали собаки. Ти мала рацію: вони видресирувані так, щоб валити жертву й пильнувати, але не заподіювати їй шкоду. Та рана… ти сама бачила, там не було слідів зубів, тільки рівний розріз, наче хтось скористався ножем. Або довгими гострими щипцями.
— Як у тих потвор у лісі? У тих, що з’являються разом із туманом?
— Еге.
— І що тепер?
— Засвіти ліхтарик, — сказала Ніна, сідаючи на ліжку. — Обережно. І ходи сюди.
Дівчина вийняла з-під подушки фотографію, яку отримала разом із запискою від Лиса, і пильно до неї придивилася.
— Ти знайшла щось цікаве? — нетерпляче допитувалася Тамара.
— Не знаю… — Ніна завагалася. — Сама подивися. Що бачиш?
— Ну, звичайна родина: батько, мати, двійко дітей… Що в цьому дивного?
Дівчина поволі похитала головою. Це фото відрізнялося від інших, на яких були господарчі роботи чи дитячі ігри. На цьому знімку члени родини не робили нічого, просто стояли в саду: жінка поряд із чоловіком, двоє хлопчаків трохи далі. Й усі, здавалося, вдивлялися в одну точку поза кадром. Їхні обличчя мали дивний вираз: щось середнє між здивуванням і переляком.
— На що вони дивляться? — звела брови Тамара.
— Не знаю, але я впевнена, що там щось було. Або хтось.
Ніна встромила фото назад під подушку. Лис виказав кмітливість, коли з усіх знімків обрав саме той, який просто повинен був розбудити в глядачеві цікавість — адже саме ця риса була найбільшою слабкістю будь-якого справжнього детектива.
— Я вважаю, що нам треба туди повернутися, — сказала Ніна.
— У село? Навіщо?
— Бо Лис хоче, щоб ми розв’язали загадку. Може, це ціна за те, аби він нам допоміг.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,
в якому Ніна знову змінює роботу,
а Хуберта забирають до костьолу
Ніна йшла довгим темним коридором, минаючи шеренгу дверей. Світло падало лише на одні з них: ті, що були наприкінці, до яких вона й прямувала. У напівтемряві світилася білість свіжої фарби, на якій було добре помітно криваву червінь картки з написом: «Не заважати, йде операція».
Дівчина натиснула клямку, двері з легким рипінням відчинилися. За ними виявилося село. Сонце клало плями слабкого світла на порослі мохом дахи, криві тини й листя, що встеляло землю: таке сухе, що лопалося із тихим тріском на кожному кроці. У цьому світлі не було справжнього тепла, тільки холод близької зими: він відчувався уже в запаху вітру, що віяв від лісу. Ніна всілася на призьбі. Заплющила очі, під повіками досі бачила образ дерева, яке росло під будинком: розчепіреного й неприродно чорного на тлі плям сонячного світла — наче біблейська неопалима купина[15]. Хтось за її спиною кричав, але вона не озиралася, щоб побачити, хто саме. А потім раптом запала тиша, а хатні двері стали поволі відчинятися, щоби випустити у світ згромаджену всередині темряву…
— Ніно!
— Що сталося? — вона розплющила очі, каламутне світло дощового ранку вигнало із закамарків розуму залишки сну.
— Ти кричала, — сказала Тамара.
— Справді?
— Авжеж. Тобі наснився якийсь кошмар?
— Мабуть, — Ніна вже не могла згадати, що саме їй наснилося. Лише пам’ятала протяжний крик, який може видати тільки смертельно налякана людська істота, а потім скрипіння дверей, що почали прочинятися, — і ту страшну, паралізуючу впевненість: те, що з них вийде, буде гіршим за все, що вона досі бачила.
— Посунься, — буркнула Тамара, лягла поруч і обійняла подругу здоровою рукою. — Боїшся? — запитала тихо.
— Так.
— А я — ні. Але інколи майже боюся того, що не боюся, якщо це має якийсь сенс.
— Має, — пробурмотіла Ніна, заколисана заспокійливим Тамариним теплом.
Коли вона знову прокинулася, подруга вже сиділа на своєму ліжку, а Ласка ставила на нічному столику сніданок: чотири скибки зі сливовим повидлом, добре намазані маслом, два яйця і глечик із ячмінною кавою з молоком. Дівчата схрумали свої порції до останньої крихти.
— Бачу, що апетит до вас повертається, — весело сказала санітарка. — Якщо ввечері буде так само добре, може, доктор Ведмідь дозволить вам повернутися до легкої роботи.
Тамара почекала, поки Ласка відійде, а тоді зі стогоном упала на ліжко.
— Прокляття, от ми й ускочили в халепу. Що тепер? Відмовлятися від обіду?
— Вважаю, що обід ми з’їмо, а потім ще й продемонструємо, які ми здорові й радісні. — Ніна із тихим сичанням — бо боліло — нахилилася за капцями.
— Ти що, справді хочеш повернутися до роботи? Тут ми хоча б отримуємо добру їжу й можемо нарешті виспатися…
— Знаю, але якщо нам треба йти у село, то ми мусимо працювати з іншими. Із загальної зали можемо вийти на дві-три години, а звідси — ні. Тут завжди хтось є.
Тамара скривилася.
— Добре, нехай так. То що, чудесно одужуємо до вечора?
— Спершу ми маємо поговорити з Хубертом.
Світловолосий хлопець теж не спав: читав у ліжку «Клінічну психіатрію». Побачивши дівчат, підвів голову з-над книжки й глянув на них гарячковими неспокійними очима.
— Як ти почуваєшся? — запитала Ніна.
— Чудово, — запевнив він. — Справді. Просто чудово.
У його запалі було щось, що їй не сподобалося.
— У тебе ж начебто струс мозку.
— Та де там, — посміхнувся він, і цього разу здавався більше схожим на себе. — Я удавав, бо боявся, що, як буду здоровий, мене заберуть на допит, чи до костьолу, чи куди там вони хотіли мене взяти.
— Справді? Ти здаєшся… — Ніна завагалася. Хотіла сказати «переляканим», але ж вони всі боялися, тож, очевидно, у цьому не було нічого дивного.
— Справді.
— А Яцек? — запитала Тамара, глянувши в бік хлопця, який лежав на сусідньому ліжку: важко дихав, голова була замотана бинтами.
— Без змін, — похмуро відповів Хуберт. — Але Ведмідь каже, що він має отямитися сьогодні або завтра, і тоді стане зрозуміло.
— Стане зрозуміло що?
— Ну, наскільки серйозні пошкодження.
Вони певний час мовчали, уникаючи дивитися одне одному в очі, а передусім — на непритомного приятеля. Першою ожила Тамара.
— Треба вирішити, що далі, — сказала. — Ніна стверджує, що ми повинні знову піти в село… як там воно зветься? Криві Кути?