Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 22)

Повіки в Ніни також опускалися, але спокуса знову глянути на фото виявилася сильнішою. Великого сенсу в цьому не було, а в неї самої залишалися і важливіші проблеми, ніж роздуми про вбивство, що сталося двадцять років тому. Але вона не могла втриматися, як інколи неможливо втриматися, аби не торкатися язиком хворого зуба. У цих старих фото було щось, що привертало її увагу. Вона підвелася на ліктях і вдивлялася у сцени родинного життя. Батько, який працює, і мати, яка порається в будинку. Малий, який плутається під ногами. А ще, зрозуміло, старший хлопчик (як там його звали?) із обличчям симпатичного бридулі, із викликом у погляді, що було помітно навіть при слабкому світлі. Ніна вирішила, що він міг би їй сподобатися. Якби він, звісно, був живий. І якби він не був убивцею.

Але думала вона не про хлопця. Було щось іще, що її зачіпало, — і тільки через мить зрозуміла, що саме.

Хто, най би йому грець, зробив ці фото?

До війни селяни фотографувалися на свята, найчастіше на весіллях або на похоронах, і тоді вони позували біля будинку або в студії усі разом: жінки у своїх найкращих накрохмалених сукнях, до смерті поважні чоловіки в сорочках із високими комірцями, що підпирали підборіддя, а ще нерухомі, наче кілки, діти з руками, рівно покладеними на коліна. Ніна бачила в альбомах родичів чимало таких фото, але там не було жодного схожого на оці — що показувало би буденну працю і звичайне життя.

Може, туди приїхав фотограф, якийсь завзятий майстер, що мріяв зафіксувати сіру повсякденність убогого села. Може, це він спав на різьбленому ліжку в хаті вугляра.

Знову почувся стукіт; оскільки Ніна не лежала головою до стіни — звук був притлумлений і невиразний. Дівчина обережно визирнула, потягнулася під ліжко, а тоді намацала в рюкзаку пенал. Зуміла його дістати й витягнула олівець.

Перевернула знімок — і помітила, що навскоси по білому картону йде напис. Забувши про стукіт, вона підсунулася ближче до пічки і прочитала:

«Запам’ятай та обери: пса, який з’їдає троянду, що росте на болоті, яке має колір синього неба, наче дитяча сорочка».

Колір чорнил був чорним, свіжим, геть не збляклим, почерк — рівним, круглим і гладеньким, як і вся особистість Лиса, бо, найпевніше, він і написав ці слова. Ніні здалося, що вона, сама того не бажаючи, бере участь у грі, правил якої не знає і, що гірше, яка її лякає. Може, перша думка була слушною і вона має кинути все це у вогонь?

Натомість дівчина ще раз придивилася до знімків, але на жодному не побачила ні пса, ні троянду, ні тим паче болото чи синю сорочку, бо ж фото були чорно-білі. Дивилася на них, наче очікуючи, що от-от котрась із постатей на фотографії ворухнеться і відповість їй, у чому тут узагалі річ. Авжеж, нічого подібного не трапилося; стара світлина лишилася тільки старою світлиною, трохи пожовклою скраю, потертою там, де хтось — напевне Лис — її згинав. Але більше — нічого.

Ніна нарешті набралася сміливості, почекала, поки Жук перейде на інший край зали, а потім вихилилася з ліжка, крізь тканину нічної сорочки взялася за дверцята пічки, відчинила їх і кинула фото у вогонь. Майже тієї ж миті вона усвідомила, що знищила важливу сімейну пам’ять, але ж Лис, най йому, даючи їй ці знімки, сам на таке напросився. Ніна не мала наміру жаліти комуніста.

Вона все ще відчувала на щоках жар від пічки, коли лежала, вдивляючись у темряву й удаючи, що спить.

Її розбудив знайомий — і такий ненависний — звук горна. Дівчина виповзла з-під ковдри невиспана, з важкою головою і запухлими очима. Вона навіть темними зимовими ранками вставала до школи сповненою веселощів та енергії, а зараз сиділа на ліжку, наче п’яний нічний метелик. Так, вона точно ненавиділа це місце.

Одяглася біля пічки, щоб отримати хоча б трохи тепла, а потім із дівчатами з групи «D» стала біля виходу. Хлопці приєдналися до них за хвилину. Їх було мало, ледве четверо на дванадцятьох дівчат (пізно ввечері прибула ще одна), і всі мали такий вигляд, наче у «групі прибирання» опинилися тільки тому, що нічого більше не вміли робити. Але Ніна знала, що це може бути помилкове враження: товстун Яцек також на перший погляд здавався тюхтієм.

Контролером у групі «D» був Кіт. Цей гнучкий, наче варена макаронина, юнак ходив м’яким кроком і мав невеличкі вусики а-ля Еррол Флінн[9]. Ще в нього було зачесане назад волосся; судячи з усього, він хотів бути схожим на зірку довоєнного кіно.

— То що, доброго вам дня і за роботу? — він із широкою посмішкою потер руки.

День був геть не добрий — дощовий і похмурий, а окрім того, навіть не почався: за вікнами досі висіла холодна мокра темрява, голі лампочки над головами підлітків підморгували, згущаючи й без того гнітючу атмосферу. Ніні хотілося плакати від самої думки, що попереду десять годин роботи.

Вони забрали з кухні приготовану для них їжу, а ще відра з гарячою водою і ганчірки. Кіт повів їх у залу, де зі стелі звисали великі залізні гаки, а попід стінами стояло іржаве обладнання, призначення якого Ніна не могла вгадати. Різати метал? Гнути його й розтягувати? Якщо вона правильно розуміла й цю фабрику під час війни збудували німці, тут мали виготовляти зброю — бомби або автомати, а може, й те, й інше.

Вони з’їли по шматку хліба, напилися чаю з термоса й заходилися мити підлогу — звісно, Кіт, попри використану ним у фразі множину, не працював разом із ними, а тільки ходив залою із цигаркою, а потім і зовсім десь гайнув, сказавши на прощання:

— Мені треба вийти. Гелена вас попильнує.

Білявка задоволено посміхнулася, підвелася з колін і продовжила обхід з того місця, де свою прогулянку закінчив Кіт, наче тепер вона стала охоронницею. Їй не вистачало лише цигарки, смердючий дим якої змішувався б із затхлою курявою.

Ніна чхала й терла, терла й чхала. Очі сльозилися, волосся вилазило з-під хустки, пов’язаної на голову, і липнуло до лоба; коліна й руки боліли. На підлозі лежав прошарок бруду настільки товстий, що за півгодини вода в усіх відрах стала не просто сірою, а майже чорною. Тоді Гелена оголосила перерву.

— Відпочиньмо, а Ніна поки що принесе свіжу воду, — сказала дівчина, дивлячись злостиво.

— Чому я? — вихопилося у Ніни. Їй саме це й було потрібно: вийти із зали і роздивитися Інститут, але відчуття справедливості було сильнішим, ніж розсудливість. — Має піти кілька людей, я за раз можу взяти лише два відра…

— То сходиш чотири рази й таким чином принесеш вісім.

— Це безглуздо, чому я повинна бігати, коли ви відпочиватимете?

— Бо я так кажу, — Гелена стала перед Ніною, дивлячись на неї згори. — А коли Кота немає, тут головна я. Чи вважаєш, що ти за нас краща?

— Вважаю, що я не гірша. Якщо хтось тут і вважає себе за кращу, то це ти, яка гуляє, поки ми миємо кляту підлогу.

Білявка стиснула губи. Хоча й мала надто різкі риси, була цілком симпатичною, але коли дивилася отак — ставала геть бридкою.

— Бо через таких, як ти, дурних кіз ми отримали сьогодні дві додаткові години праці, — просичала. — Вважаєш, я не в курсі, що ти там крутиш зі своєю подругою і приятелями?

Ніна почервоніла. Чи міг хтось чути, про що вона розмовляла з Тамарою, Яцеком і Хубертом? Радше ні, бо вони намагалися залишатися обережними, говорили пошепки й завжди пильнували, аби поблизу нікого не виявилося. Але Гелена мала рацію: така поведінка мала здаватися підозрілою. Ще одна річ, про яку Ніна не подумала. Може, вона й не була настільки спритною, як їй здавалося?

— Я нічого не кручу, — сказала вона, намагаючись, аби це прозвучало переконливо. — Ми просто розмовляємо. А тобі ніколи не доводилося розмовляти із друзями? Спробуй: це дуже приємно. Ну, якщо знайдеться якийсь приятель… а з твоїм характером це буде непросто.

Гелена ще сильніше стиснула губи, а Ніна зрозуміла, що оце зараз надбала ворога. Проте таке ставлення світловолосої дівчини могло виявитися цілком корисним.

Вона розмірковувала над цим, коли виливала брудну воду на площі перед фабрикою, а тоді несла свіжу й гарячу з кухні. Із двома першими відрами вона обернулася досить швидко, із наступними трохи сповільнилася, поставила їх, повні, між поверхами, а сама використала можливість трохи покрутитися по фабриці.

— Чому так довго? — зустріла її Гелена, коли Ніна затягнула в залу два останні відра. — Берися до роботи.

Але в голосі старшої дівчини не було задоволення, з чого Ніна дійшла висновку: вона впоралася на диво швидко.

Відтоді щоразу, коли треба було щось принести або винести, Гелена посилала саме її. Ніна ж вигадала непоганий метод: частину дороги бігла, а потім використовувала зекономлену хвилинку, аби розвідати коридор або ще одні круті сходи, що вели в невідомість. У такий спосіб вона знайшла кабінети, де сиділи військові старших рангів (біля одного довелося пояснювати, що вона загубила дорогу), кілька кімнат для допитів, а також приміщення, яке мало виявитися архівом, бо в замковій шпарині вона помітила Хуберта й людей із його групи.

Також вона знайшла довгий, погано освітлений коридор із дверима наприкінці. Начебто абсолютно звичайними, свіжопофарбованими в білий колір, які на контрасті із сірим тиньком наче світилися в напівтемряві. На дверях була відполірована ручка і шпарина для ключа, а ще вони здавалися оманливо нормальними, наче вели до кабінету лікаря або директора школи. За одним винятком: на дверях висів папірець із написом «Не заходити, йде операція».