Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 21)
— Отже, ви не проти? Дякую! — виходячи, Ніна ще встигла помітити обличчя Лиса.
Здавалося, він дуже розвеселився.
До загальної зали вона встигла дійти саме тоді, коли в кімнату в’їхав візок із вечерею. Тамара та Яцек блискавично схопили свої порції і почали їсти хліб зі смальцем, а Хуберт із Ніною невпевнено поглянули спочатку на тарілки, а потім одне на одного.
— Я не голодний, — мужньо заявив Хуберт.
Ніна ж зголодніла. Навіть більше: була страшенно голодна. Її шлунок перетворився на малесеньку кульку й притиснувся до хребта, а кожна клітинка тіла відчайдушно кричала: «Їж!». Ніна сковтнула слину, дивлячись на смалець, прикрашений круглими коричневими шкварками. Вона майже відчувала на язику їхній смак.
«Я маю силу, але як я можу нею користуватися? — думала вона. — Досі мені вдавалося лише кривдити людей. Краще поставити на мислення, ним я хоча б нікого не пораню. Але ж важко думати, коли ти голодна».
Відпустивши собі таким чином цей гріх, вона вгризлася у скибку. Хуберт і надалі вагався. У його випадку ситуація здавалася інакшою, сила розведення вогню й справді могла придатися. Але хлопець заради тієї сили міг заморити себе голодом до смерті, а допускати цього було не можна.
— Їж, — заохотила його Ніна. — Якщо зомлієш, нікому краще не стане.
— Вона має рацію, — погодилася Тамара. — Якщо ми хочемо звідси вийти, то мусимо бути сильними. А проти блокади магії якийсь спосіб знайдемо.
Хуберт іще мить вагався, аж урешті взявся за свою порцію. Коли доїдав скибку, ззовні почулося гавкання. Усі завмерли, світловолосий хлопець відклав недоїдений хліб.
— Собаки, — ледь прошепотів Яцек. — Повертаються.
Вони підхопилися водночас із іншими підлітками. У дверях утворилася тіснява. Видра не мала наміру нікого втримувати в залі.
— Ідіть, — промовила, злостиво посміхаючись. — Побачите, як закінчують ті, хто виходить за огорожу.
На площі клубочився сріблястий туман. Лампочка, підвішена над дверима, виривала з темряви невеличке коло, а далі розлягалося море білої густої імли, наче Бог розлив сметану. Гавкіт собак у тій імлі звучав досить дивно, нереально, здавлено й віддалено. Ніна затремтіла від холоду. На повіках осідала волога, фігури в’язнів, які стояли трохи далі, зникали з очей, оповиті молочними опарами.
Гавкіт, хоча досі стлумлений, наближався. Через хвилину Ніна помітила в імлі першу тінь, вовчу й спритну, з палаючими очима. Потім з’явилися друга, третя і четверта. Собаки поверталися, а разом із ними й солдати. Ніна відчувала, як у натовпі зростає напруга, як усі стримують подих і вслухаються в неспокійний стукіт власних сердець. У коло світла вбігли вівчарки, тягнучи за собою поводирів. Двоє солдатів тримали натягнуті шворки, а ще двоє несли в руках темні фігури, що здавалися згортками одягу. Тоді стала помітна безвладна долоня, що вилізла зі згортку, кров на блідій шкірі, голова, закинута назад, і мертві очі, які відбивали світло. Хтось поряд із Ніною голосно застогнав, якийсь хлопець розплакався. Натовп розступився. Одна з утікачок ще жила, її губи рухалися, коли солдат, який її ніс, прямував до дверей. Ніна ледь упізнала Каську, яка приходила в кухню в рожевому светрику. Хуберт підійшов до пораненої дівчини, взяв її за руку й нахилився. Тільки тоді Видра смикнула його і відтягнула назад у натовп.
— Досить! — гарикнула. — Трохи розступіться!
— Вона щось сказала? — прошепотіла Тамара, коли хлопець опинився біля неї. — Чи знайшли вони вихід із лісу?
Хуберт похитав головою, збліднувши так сильно, що й сам здавався трупом.
— Не знаю. Каська… Каська сказала, що там щось є. Лише це. Що там щось є.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому Ніна отримує те, що не хотіла,
знаходить двері й бере участь у тестуванні
На її ковдрі щось лежало; Ніна побачила це одразу, ледве ввійшла до зали. Книжка й кілька чорно-білих прямокутників урозкидь. Раптовий наплив паніки мало не відібрав у неї дихання. Вона швидко кинулася до ліжка, схопила роман і фото й запхала їх під подушку. «Не хочу! — дзвеніло в її голові. — Не хочу, не хочу!». Тільки за мить дівчина ризикнула роззирнутися.
Із сусіднього ліжка на неї дивилася висока білявка. Ніна бачила її — якщо не враховувати ночей — лише зрідка, але, здається, знала, як її звуть. Галина? Гелена? Так, саме так вона назвалася першого дня, коли Ніна приїхала до Інституту. Не Геля, Галшка чи хоча б Геленка, а Гелена. Серйозне ім’я, саме для дівчини, якій на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять і яка поводилася дуже впевнено, наче людина, котра справедливо вважає себе дорослою.
— Ти бачила, хто це поклав? — запитала Ніна, зарум’янившись по самі вуха.
— Що поклав? Те, що ти тільки-но заховала? Гадки не маю, я щойно прийшла, — білявка уважно придивлялася до Ніни. — Знаєш, що ми будемо в одній групі?
— У «D»?
— Ага, у «D», мені Ганка сказала. І що тебе підбило отак помінятися? — Гелена розсміялася, схоже, не очікуючи на відповідь. — Ти дурненька, знаєш про це?
Відвернулась і витягнула щось із валізки, яка лежала під ліжком. Потім пішла в інший кінець зали, а Ніна, повагавшись, сунула руку під подушку й вийняла «Ніч у бібліотеці» й фотокартки.
Сказала, що детективу потрібно більше даних, — і, прошу, отримала більше даних.
Мить вона боролася зі спокусою відчинити дверцята найближчої пічки й кинути туди всі фото, а може, й книжку. Але це не було б розумним. Що зробила б на її місці звичайна дівчина? Найімовірніше, зраділа б, що має що почитати, а потім подивилася б на ті знімки й відклала б їх, нічого не зрозумівши. Була б занепокоєна, може, трохи перелякана і дуже збита з пантелику, але не стала б реагувати — навіть під впливом паніки — так, як мало не відреагувала Ніна.
Тож вона відклала книжку й узяла до рук світлини. Як і очікувала, на них була родина вугляра. Мати, яка місила в діжі тісто на хліб, вішала прання і скубала курей. Батько, який випалював вугілля, увесь чорний від сажі, наче диявол, що тільки-но вистрибнув з пекельної брами. І двоє дітей: старший хлопець, негарний, але із хвацькими вогниками в очах, і ще малий, який крутився десь поблизу брата.
— Що це? — запитала Тамара, раптом з’явившись коло ліжка.
— Нічого, — відповіла Ніна, ледь опанувавши величезне бажання знову сховати фото під подушку. — Я цього не хотіла!
Пояснювала свої дії, наче була винна; ба й гірше — здавалася винною.
— Що ти не хотіла?
— Цих знімків. І книжку. Взагалі — нічого не хотіла.
— Може, почнеш спочатку?
Ніна зітхнула, а потім розповіла про зустріч із Лисом. Коли закінчила, Тамара взяла одне фото й насупилася.
— Що йому треба? — запитала. — Він розраховує на те, що ти розгадаєш загадку?
— Мабуть, що так. Або що я принаймні намагатимуся і таким чином викажу свій талант, отриманий від Славка. От тільки насправді немає ніякої загадки.
— Як це — немає?
Ніна стенула плечима.
— Якщо коваль і ксьондз не брехали, — а навіщо б їм брехати? — вбивцею має бути старший хлопець. Лис стверджує, що ні, але ж це його брат, тож нічого дивного, що Лис не вважає його винним.
Лише промовивши вголос, вона зрозуміла, наскільки ця думка правдива — поручник Даніель Лис, якого вона так боялася, був звичайною людиною, двадцять років тому він ходив усюди за улюбленим старшим братом, а тепер захищав його попри все, що підказував здоровий глузд. Ніна поки не розуміла, чи придасться це знання, але їй стало трохи краще.
— І що тепер? — запитала Тамара.
— Книжку я прочитаю, а знімки нехай тут і лежать. Може, Лис їх забере.
— Як хочеш, — Тамара завагалася. — Слухай, я можу тобі дещо сказати?
— Звісно.
— Сьогодні в лісі, коли ми почули гавкіт, а Яцек сказав лізти на дерево, ну, знаєш…
— Знаю. І що?
— Я стояла там і дивилася на кущі, з яких от-от мали вибігти люті собаки, і геть не боялася. Анітрохи. І тільки потім я трохи здивувалася — не перелякалася. Аж тут наче промайнуло: нас зараз зжеруть, треба тікати. Знаєш, максимально холодно. Ви стали б діяти рефлекторно, а мені довелося самій собі пояснювати. Розумієш?
Ніна кивнула.
— У тебе немає інстинкту самозбереження, — сказала. — Або ж його в тебе куди менше, ніж треба. Прокляття.
— Саме так: прокляття, — погодилася Тамара.
Досі Ніна завжди думала, що відвага подруги має лише сильні сторони, а тепер зрозуміла, що через неї можуть бути й проблеми. Страх — це паскудно, так, але він може й знадобитися, бо інформує про небезпеку і дозволяє її уникнути.
А раніше, ніж вона встигла хоча б щось відповісти, Видра закричала:
— Дівчата беруть рушники й ідуть за мною!
Через півгодини Ніна знову тремтіла, закутавшись у ковдру до кінчика носа. У темряві зали чувся стукіт чобіт Жука, який ходив туди-сюди: сьогодні була його черга. Дівчина обережно підвелася, неохоче залишивши вже трохи нагріте місце, і перекрутилася в ліжку на сто вісімдесят градусів, лігши головою до замкнених залізних дверцят пічки. Завдяки цьому в неї тепер було джерело світла: щоправда, поганеньке, але хоча б якесь. У світлі жовто-червоних відблисків, які танцювали на простирадлі, Ніна розклала вийняті з-під подушки знімки. Могла не боятися Жука, чоловік був куди лагіднішим, аніж Видра, і після того, як гасло світло, навіть дозволяв в’язням розмовляти. Ніна й зараз чула приглушений шепіт. Правду кажучи, чула небагато: більшість підлітків були надто змореними, аби проводити нічні дискусії.