Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 20)

— Я, — заявив Яцек. — Після тієї історії в Маркотах я попрохав маму, аби вона мене навчила, тож я зараз це вмію.

— Добре, принаймні одну проблему ми вирішили. Узагалі-то, як мені здається, Яцек або я маємо проникнути й у групу «D».

— Навіщо? — насупилася Тамара.

— Бо це єдина можливість дослідити Інститут. Крім того, у нас були б свої люди у чотирьох найважливіших групах: у тій, що працює назовні, аби мати можливість у разі проблем вийти за огорожу; у кухні, щоби шукати те, що нам додають у їжу; в архіві, щоб порівняти матеріали допитів; ну й у групі прибиральників, яка краще за інших орієнтується в усій споруді Інституту. От тільки я не знаю, чи вдасться перевестися до іншої групи…

— Один з вас може з кимось помінятися: у нас в архівах одна дівчина так зробила, — сказав Хуберт.

— То що, тягнутимемо сірники? — Яцек глянув на Ніну.

Сірників вони не мали, але Тамара вийняла монету в два злотих.

— Решка — Ніна, орел — Яцек, — заявила, а обоє зацікавлених кивнули.

Випала решка, і Яцек полегшено зітхнув: Ніна підозрювала, що він від початку прагнув залишитися на кухні, але не хотів у цьому зізнаватися, аби його не звинуватили в пристосуванстві й бажанні урвати кращий шматок. Дівчина також не приховувала задоволення. Робота в групі прибиральників точно була важчою, але давала більше можливостей.

Ніна вирішила, що нема на що чекати, тому встала й пішла шукати того, хто схотів би з нею помінятися. Це не тривало довго — першою погодилася Ганя, міцненька дівчинка, яка говорила із сільським акцентом і, схоже, ледь зуміла повірити, що хтось хоче мити підлоги в холодних залах замість готувати в теплій кухні. Ніна й сама відчула сумніви, але намагалася тримати їх подалі від себе.

— Це тре’ із Совою говорити, — сказала Ганя. — Вона має погодитися.

Сова, подумала Ніна. Оце не пощастило.

Пішла до виходу, де сиділа на стільці Видра. Часом у залі пильнувала вона, часом — опікун хлопців. Ніна хотіла, аби наглядачем був Жук, тоді було б легше потихеньку завіятися.

— А ти куди? — як Ніна й припускала, жінка зупинила її у дверях.

— Я мушу поговорити із сержантом Совою.

— Третій поверх, остання кімната ліворуч. Хочу бачити тебе тут за чверть години, бо інакше прийду за тобою сама й тоді ти пожалкуєш. Зрозуміла?

Дівчина кивнула. Скандалити чи згадувати, що в неї немає годинника, не мало сенсу.

Остання кімната ліворуч — це була саме та кімната, де першого ж дня Ніна бачила солдатів, які грали в карти. А тепер там сиділа лише одна особа — поручник Лис, який читав «Ніч у бібліотеці» Агати Крісті. Не мав зброї, бо старші за званням із тих, хто представлявся іменами тварин, рідко її носили й часто вдягалися в цивільне. Але саме їх Ніна боялася — більше за тих хлопчаків, не набагато за неї старших, які бігали Інститутом, побрязкуючи автоматами.

— Ти когось шукаєш? — запитав поручник, побачивши дівчину, яка невпевнено зупинилася на порозі.

— Так, сержанта Сову. Я хотіла б приєднатися до групи «D».

— Сержант буде тут за кілька хвилин, можеш почекати. Що, набридла робота на кухні?

— Ні, просто я познайомилася із класною дівчиною і хотіла б працювати з нею, — Ніна наперед вирішила, що, аби допомогти собі, використає саме цю брехню. — Сподіваюся, пані Сова погодиться, хоча вона мене не дуже полюбляє.

— «Не полюбляє» — це досить м’яко сказано.

— А чому, власне, вона мене терпіти не може? — Ніну це інтригувало від самого початку. Зазвичай дорослі її любили.

В очах Лиса з’явилися веселі вогники.

— Це через твою сукню, в яку ти була вдягнена, коли ми забирали тебе зі школи. Сержант трохи… скажімо так, занадто правильна.

— Вважає, що дівчата не повинні носити суконь?

— Вважає, що дівчатам треба вдягатися скромно, як личить порядним комуністкам. Мережива і стрічки — ознака декадентства й буржуазної зіпсованості. Сержант вважає, що такий одяг — це антисистемна демонстрація.

— Ох… — Ніні не спадало на думку, що синя сукня може щось демонструвати, але їй це дуже сподобалася.

— Тому не думаю, що сержант буде схильна хоча б чимось полегшити тобі життя. Хочеш іще про щось запитати?

— Так, хочу. Якщо пані Сова має тут обов’язки, то навіщо вона поїхала з вами до Вроцлава?

Лис якусь мить із цікавістю дивився на Ніну, аж поки та не зніяковіла. Може, не треба було про це питати, може, це та сама надмірна цікавість, що могла її занапастити?

— Бо я її про це просив, — відповів він коротко, а в Ніни вистачило розуму не продовжувати тему.

Лис згорнув книжку, встромивши всередину чорно-біле фото, і відклав на столик.

— Ти любиш детективні романи? — запитав спокійно, наче вони розмовляли на сімейному пікніку.

У голові Ніни дзенькнув тривожний дзвіночок.

— Більше люблю пригодницькі, — відповіла обережно.

— Але ж детективи також читаєш?

— Інколи.

— Я можу позичити тобі оцей, якщо хочеш.

Ніна віддала б усі кишенькові гроші за книжку, що не була б шкільним підручником (вона вже встигла пожалкувати, що позичила «Психіатрію» Хубертові). Але не хотіла нічого брати від НИХ, бо це було наче брати цукерки від гітлерівців під час війни. Хоча спокуса була великою: це ж лише роман, і вона хотіла просто позичити його…

— Ви ж іще не дочитали, — сказала дівчина, уникаючи рішення.

— Я все одно вже здогадався, хто вбивця. Тобі ж доводилося розгадувати загадки?

— У книжках? — бовкнула вона, раніше ніж устигла прикусити язика.

— Ну, в житті, думаю, тобі таких можливостей не траплялося… хоча, може, я помиляюся? — він потягнувся за романом, вийняв фото, що правило за закладку, і простягнув дівчині. — Ти знаєш, що це?

— Фотографія.

— Так, але що на ній? Придивися.

Ніна молилася, аби вже прийшла Сова, накричала на неї, нехай би навіть штовхнула. Усе краще, ніж ця розмова, в якій будь-яка фраза була пасткою. «Поводься нормально, — нагадала вона собі. — Як звичайна дівчина».

Звичайна дівчина взяла б фото й придивилась до нього, тож Ніна й собі простягнула руку. На старій світлині було зображено сільську хату, а перед нею двох хлопчаків. Один із них здавався приблизно ровесником Ніни й мав негарне, але неочікувано симпатичне обличчя, укрите ластовинням. Другий був кількарічним карапузом, що сидів, широко роззявивши рота, на призьбі.

— Як вважаєш, хто це?

Вона хотіла похитати головою, але підліток був настільки схожий на Лиса, що лише ідіот не здогадався б, що це брати. А Ніна не хотіла вдавати з себе ідіотку — це було б нерозумно.

— Отой малий — напевне, це ви десь із двадцять років тому. А поряд стоїть ваш старший брат.

Він кивнув.

— А хата?

Дівчина стенула плечима.

— Може, та, про яку ви розповідали тоді в класі? Я й гадки про це не маю.

— А ти не хотіла б довідатися, що там трапилося? Знаєш, бути наче справжній детектив, який розв’язує загадку.

— Детективу потрібно більше даних, — вона одразу пожалкувала, що сказала про це, тож швидко додала: — Так буває у книжках.

— У книжках, ага.

Цієї миті до кімнати увійшла Сова, а Лис їй кивнув.

— Дівчина має до вас справу, товаришко.

— Слухаю, — сухо проказала сержант.

«Не думаю, щоби сержант була схильна хоча б чимось полегшити тобі життя», — згадала Ніна. Дивний добір слів, бо хто в подібній ситуації говорив би про полегшення? Під впливом раптового імпульсу вона взялася за краєчок сукні — на жаль, звичайної, з бурої вовни, — і присіла в кніксені в усій його довоєнній красі, на яку її тільки вистачило. По обличчю Сови промайнула тінь огиди.

— Я хотіла би помінятися із Ганею з групи «D», — сказала Ніна. — Я не звикла до важкої роботи на кухні, а дівчата з групи прибиральників говорили мені, що в них легше. Я можу витирати пилюку, я вмію це робити.

— Витирати пилюку, ага? — буркнула жінка, хижо дивлячись на неї, наче справжня сова на товсту мишу. — Ох, думаю, що знайдеться чимало пилюки, щоби ти її витирала.