Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 19)

— Ти любиш усе ускладнювати, еге ж?

— Не люблю. Але життя і саме по собі складне.

— А ти розумієш, що той, хто нас зрадив, може й далі співпрацювати з ними і про все доносити?

— Вважаю, що тоді нам ніхто не дозволив би піти до села — нас би одразу схопили, щойно ми вийшли б за огорожу. Хіба що в них є щодо нас якісь інші плани, — Ніна раптом відчула бажання по-старосвітському обхопити голову. — Прокляття, це справді складно. Може, дійсно проговорився Маріуш. Я ж могла згадати в розмові, що живу у Вроцлаві…

— Ага, вмовляй себе, якщо хочеш.

«Тамара має рацію, я ховаю голову в пісок», — думала Ніна, йдучи вздовж ряду ліжок. Швидко знайшла те, на якому сидів Міхал. Поряд зайняла місце гарненька Лена, на сусідньому примостився чорноволосий хлопець, який саме тасував старезну колоду карт.

— Зіграймо? — сказав так, наче хвилину тому нічого не сталося.

Ніна кахикнула, і тільки тоді вони звернули на неї увагу.

— Я хочу з тобою поговорити, — сказала вона Міхалу.

Одного погляду на хлопця вистачило, аби дівчина відчула, що її шлунок скрутився, а ноги стали геть ватними. Міхал був надто симпатичний, ба й більше: майже несамовито вродливий. Очі мав кольору найчистішої блакиті, довгі темні вії, золоте волосся, ніс, наче вирізьблений Мікеланджело…

Вона розуміла, що витріщається на нього, але, попри найщиріше бажання, не могла припинити це робити. Хай йому грець, це був аж надто поганий момент, аби зрозуміти, що в неї слабкість до блондинів певного типу.

— Так? — спитав хлопець.

— Я знаю, що це ти підпалив сьогодні гараж, — видушила вона із себе. — Не питай, як саме я про це довідалася, я просто знаю. І не заперечуй: ти Обраний.

— Хто? — звів він брову.

Здивування його було настільки щирим, що Ніна подумала: «Боже, він що, справді й гадки про це не має?».

— Обраний. Янголи створили Обраних, щоб вони захищали їх від Бестій. Але менше з тим. Це тому ти такий сильний, спритний, розумний і… — вона мало не додала «красивий». — …умієш швидко ухвалювати рішення.

— Ця мала намагається до тебе залицятися, — захихотів хлопець із картами. — І, треба визнати, вона вміє говорити компліменти.

Ніна зарум’янилася по вуха.

— Я хочу тільки…

— Те, що ти говориш, дуже мило, — серйозним тоном почав Міхал, — але я і справді не зацікавлений. У мене вже є дівчина, — жестом власника він обійняв Лену, яка поклала голову йому на плече. Разом вони були ідеальними, наче якийсь новий вид людини, який може з’явитися виключно в книжках і на картинах. — Окрім того, ти для мене замолода. Знайди собі когось свого віку.

Ніна відчувала, що от-от згорить від сорому. Міхал дивився співчутливо, чорноволосий хихотів.

— А може, все ж даси себе переконати? — запитала Лена. — Така молода — це непогана ідея, можна її виховати, як захочеш…

— Авжеж, у твоєму випадку виховувати вже пізно! — проричала Ніна, а тоді глянула на Міхала, намагаючись ігнорувати його приятеля і дівчину. — Я тільки хочу сказати, що коли вже ти отримав від янголів усі ці вміння, то маєш їх якось використовувати.

— Наприклад — як саме?

Уява підсунула їй картину Обраного в поплямованій кров’ю сорочці, який веде народ на барикади. Вона із зусиллям відсунула від себе цю картинку.

— Ну, ти, наприклад, міг би організувати нашу втечу. Таку, що закінчилася б успішно. Або ж ми могли б підпалити цей їхній архів, знищити всі матеріали щодо допитів і…

— Ти, здається, і справді вважаєш мене кимось іншим.

— Але метод для загравання непоганий, — знову похвалив чорноволосий, відклав карти й заголосив пискляво: — Допоможи нам, про-о-ошу, ти такий м’яке-е-енький…

— Та досить тобі, це ж лише дитина, — поблажливо втрутилася Лена.

Ніна почервоніла ще більше, хоча, здавалося, це неможливо. У її очах стояли сльози. Вона різко розвернулася: красива дівчина ще щось говорила, намагалася, здається, утішати й вибачатися. Але Ніні не було потрібне її милосердя.

«Ну й нехай, — думала вона, крокуючи залою. — Не дуже й потрібна ваша допомога».

Кинулася на ліжко й розревілася, ховаючи обличчя в долонях. Приниження палило живим вогнем, спогади про декілька останніх хвилин боліли, наче хтось крутив пальцем у свіжій рані. Вона намагалася викинути з голови картинку всієї цієї розмови, але пам’ятала кожне сказане слово й кожен насмішкуватий погляд.

Вона вже почала заспокоюватися, коли відчула шарпання за плече.

— Що трапилося? — розпитувала Тамара, неспокійно схилившись над подругою. — Хтось помер?

— Моя віра в Обраного… — Ніна шморгнула носом, сіла на ліжку. — Я думала, що… А, годі про це.

Тамара подала їй хусточку.

— Тут є якийсь Обраний? І хто це?

— Той хлопець із твоєї групи, що наче з плакату. Ну, такий біловолосий пролетарій, який сміливо дивиться у соціалістичне майбутнє, напружуючи м’язи й шкірячи зуби, як абсолютний кретин. — Ніна витерла ніс. — Але він не хоче нам допомагати. Що ж, упораємося без нього. Хай валить із усіма тими своїми вміннями.

— Може, треба його якось переконати? Обраний би нам придався…

— То сама його й переконуй. Я не хочу мати з ним нічого спільного.

— Добре, мовчу. Ходімо до нас, поділимося інформацією.

Хлопці вже чекали. Хуберт тактовно не звертав уваги на почервонілі очі Ніни, Яцек хотів щось сказати, але Тамара копнула його в кісточку, і тому він стулив рота й узяв зошит із математики, а Ніна нагадала собі, що його забрали просто зі школи.

Товстун кахикнув.

— Ну, то можемо підсумувати, що вдалося дізнатися. В Інституті шість груп: «A» опікується малюками, «B» ремонтує огорожу й інші речі назовні, «C» — кухня, «D» прибирає Інститут, «E» працює з архівами, а «F» — із собаками. Разом це дає сорок вісім осіб, кожна з яких позначена своїм кодом.

— Хтось знає, як вони призначають ті коди? — поцікавилася Ніна.

— Здається, як хтось виїжджає або отримує червону картку, то звільняється його номер, який дають іншій особі, а літери означають місто, аби відрізняти цифри, що повторюються. Я також порахував ліжка: їх рівно вісімдесят, а тому тут може спати майже вдвічі більше осіб. А ще я довідався, що ніхто не чув про того, хто був би в Інституті більше від тижня: за цей час його або відсилають додому, або… самі розумієте. Отже, ми маємо не більше ніж п’ять днів, аби звідси втекти.

Ніна була вражена, і їй навіть стало соромно — Яцек виявився значно кращим збирачем інформації, ніж вона, яка зуміла лише ревіти, наче дитина.

— Що, вони й справді можуть за тиждень отак просто мене випустити? — у голосі Хуберта чулася недовіра.

— Якщо ми не отримаємо червону картку, — нагадав Яцек.

Ніні спало на думку боягузливе: може, тоді просто перечекати, як інші, сподіваючись, що вдасться ЇХ ошукати? Але це було малоймовірно — якщо вже ВОНИ знали про Маркоти, то знали й про магію.

— Нормально, тож треба подумати, яким чином звідси втекти. Є в когось ідеї?

Тамара зітхнула.

— Нічого розумнішого, ніж піти крізь ліс, ми, думаю, все одно не вигадаємо. Але треба краще підготуватися, узяти їжу й теплий одяг, ну й пильнувати, аби не загубити напрямок. Це не може бути надто складним.

— За нами поженуться із собаками, — похмуро озвався Хуберт. — А ті роздеруть нам горлянки. Якщо не вони — то вовки. Або отримаємо кулю в голову, і наші тіла згниють у цьому лісі. Ніхто навіть не знатиме…

— Боже, ти й твої похмурі фантазії! — пирхнула дівчина. — Ти не міг би хоча б раз побути оптимістом?

— Ти ж сама говорила про те, щоби стрибнути в черево голодному вовкові, — парирував Хуберт, на що Тамара лише стенула плечима.

— Бо це цілком правдоподібно, але якщо ми все одно не маємо кращої ідеї, то навіщо панікувати наперед?

— Чекайте, — втрутилася Ніна. — Може, у нас і є дещо краще. Яцеку?

Товстий хлопець, як завжди, мав цілу купу ідей.

— Ми можемо підсипати собакам у їжу щось, що вирубить їх на кілька годин: знаєте, не смертельну отруту, а те, від чого на них нападе срачка або ж вони поснуть. Або ми можемо вдати важкохворих, аби нас довелося перевозити в нормальну лікарню, а не в те невідомо що, яке є тут. Або ми втечемо із транспортом, наприклад, випраних речей, у фільмах так завжди роблять. Або можемо сховатися в машині, або… Ну, більше не знаю, — зізнався він.

Ніна зітхнула.

— Добре, тоді по черзі. Щоби додати щось у їжу собакам, потрібно знайти ліки, ще й чимало, бо вівчарок багато і вони великі. Тож треба лізти в шпиталь, а потім прокрадатися до кліток, якось підкидати ліки… Мені це не дуже подобається, особливо тому, що ми можемо зашкодити невинним тваринам. Крім того, у лісі ВОНИ навіть без собак матимуть перевагу, бо ця територія їм відома, а нам доведеться якимось дивом — без компасу — тримати потрібний напрямок. Ні, здається, тікати пішки — це погана ідея. Удавати хворого… Із цим може впоратися Хуберт, але ми — навряд чи, крім того, хвороба має бути по-справжньому серйозною, що вимагала б, наприклад, операції, але нам не повірять, якщо ми всі відчуємо напад апендициту. І що ми зробимо в шпиталі? Скажемо: «Відкладіть, будь ласка, скальпель, пане лікарю, бо вже підемо»? Це навряд чи… Про прання треба розпитати когось із «D», але я готова закластися, що перуть вони тут, — бо чому мають це робити деінде? Проте звідси, можливо, вивозять щось інше, наприклад порожні діжки або ящики — вони ж якось мають поповнювати припаси. Треба довідатися. Ну й іще одне: ми можемо вкрасти машину, от тільки хто її буде вести?