Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 23)

Папірець був червоного кольору.

Побачивши його, Ніна відчула, як серце спочатку на мить завмерло, а потім неспокійно заторохкотіло. Вона підійшла ближче, нахилилася і зазирнула у шпарину, але всередині була лише темрява. Вона приклала до дверей вухо — теж нічого, жодних людських голосів чи звуків машин, що працюють.

Вона відступила навшпиньках, переконуючи себе, що колір картки — це випадковість, але зовсім не вірила в це.

Ближче до обіду повернувся Кіт і перегнав їх у наступну залу — меншу кімнату, яка, здавалося, колись була їдальнею. У пилюці на підлозі були помітні світліші квадрати від ніжок столів, під стіною стояло кілька струхлявілих стільців із кінським волосом, що стирчав із сидінь, зі стелі звисали гірлянди павутиння. А власне, відколи діяв інститут Тотенвальд? Ніна могла заприсягтися, що недовго, ледве кілька тижнів — якщо в ньому залишалося стільки брудних приміщень. «Цікаво, — подумала вона, — що робитимуть, коли ми поприбираємо всі?».

«Мабуть, накажуть розпочати спочатку», — підказав їй розум.

По обід вона пішла разом із Пшемиком — кістлявим незграбним хлопцем років п’ятнадцяти, який увесь час вигадував, як відмазатися від найважчої роботи. Ніна, правда, не мала до нього претензій, бо й сама намагалася робити те саме. У кухні вони застали Ганку й, звісно, Яцека.

— Ти шукав? Ну, сам знаєш що, — прошепотіла вона, скориставшись тим, що Ганка наливала суп у термос.

— Шукав, але нічого не знайшов, — також пошепки відповів приятель. — Спробую ще раз, після обіду.

Ніна хотіла дещо додати, але впіймала підозрілий погляд Пшемика й вирішила не ризикувати.

— Гелена має рацію, — сказав костистий хлопець, коли на зворотному шляху вони зупинилися перепочити між поверхами. Він ніс термос і скибки хліба, замотані в полотно, а Ніна — шістнадцять військових казанків, що брязкали, зв’язані мотузкою. — Ти щось крутиш.

— Бо перемовилася кількома словами із приятелем? Це називається параноя, знаєш? Коли хтось усюди бачить підозрілі речі.

— Ви хочете втекти, еге ж? — Пшемик не піддався. — Це нерозумно. Закінчиш, як ті двоє дівчат з архіву.

— Вважаєш, що краще весь час очікувати червону картку? — спалахнула Ніна.

Він знизав плечима, а тоді використав уже знайомий дівчині аргумент:

— Мало хто отримує червоні картки, більшість повертаються додому. Навіть ті, у кого є магічні сили.

Ніна кліпнула. Це було щось нове — уперше хтось із в’язнів уголос сказав про магію.

— А ти, ну…

— Чи маю я силу? Ні, я — ні, але тут був мій приятель, який дотиком перетворював воду на лід, і нічого не сталося: він просто поїхав.

— А ти впевнений, що він справді вмів чарувати? Може, він вигадував?

— Я ж кажу, це мій приятель, також із Ратібора. Мешкає на дві вулиці далі. Я сам бачив, як він цим хвалився.

— А ти не знаєш, звідки в нього з’явилася магія? — заінтриговано спитала Ніна. Скільки ще було таких місць, як Маркоти?

— Поїхав на канікули в якусь діру на Бещадах. Начебто там відбувались якісь дивні речі, з’являлися феї і духи. Не знаю, Кароль інколи любить набрехати повну діжку. Але деякі з тих, що були там цього літа, справді отримали магічні здібності, і тут він не брехав, бо…

— Бо ти бачив сам, я пам’ятаю.

— Отож. Тому нема чого боятися. Ми трохи помучимося, а потім нас відпустять.

«Хотіла б я, щоб усе було настільки просто», — думала Ніна, несучи обід на перший поверх. Звісно, ЇМ вона й надалі не довіряла, але Пшемикові слова перевернули все, що вона встигла дізнатися, догори дриґом.

Якщо червона картка не означає магічні здібності, то що вона тоді таке?

О четвертій дня Ніна повернулася до загальної зали, уся брудна, хилитаючись від утоми. Не мала сил навіть піти до душової, умитися над раковиною і перевдягтися. Тільки скрутилася клубком у ліжку й подумала: «Я краще б померла». У неї боліли всі м’язи, навіть ті, про існування яких вона раніше не здогадувалася. Але відпочити їй не вдалося: ледь заплющила очі, як Тамара шарпнула її за плече:

— Уставай. Погані справи.

— Ти це мені говориш? — застогнала дівчина, розплющуючи очі.

Тамара здавалася виснаженою: шкіра посіріла від утоми, ніс червоний від холоду. Урешті-решт, ніхто не почувався добре, по всій залі чулися стогони й зітхання. Хтось навіть зайшовся тонким дитячим плачем, який ніби встромлявся під череп Ніни і свердлив мозок.

— Серйозно. Хуберт оце повернувся з допиту. Йому сказали, що коли він так давно не мав контакту з батьком, то, може, той мертвий і хлопця треба вважати сиротою.

— Гад його морді, — Ніна від здивування навіть усілася.

І справді, це було погано.

Хуберт сидів у Яцека, сховавши обличчя в долонях. Ніна спочатку подумала, що він плаче, але ні: коли хлопець підвів голову, його очі були сухі й сповнені відчаю.

— Вони хочуть, щоб я пішов із ними сьогодні вночі, — сказав.

— Куди? — запитала Ніна.

— Не знаю, лише весь час повторювали, що я про все довідаюся на місці. Але один із них розсміявся і запитав, чи сподобалося мені, коли бабця брала мене на месу, а другий наказав, аби я вдягся тепло, бо там, куди ми йдемо, можу замерзнути. Тоді я і подумав про клятий костьол у селі.

Ніна безпорадно глянула на Яцека й Тамару.

Вони не здавалися тими, хто розуміє щось більше, ніж вона сама.

Першим отямився Яцек.

— Значить, ми повинні тікати сьогодні, — заявив. — Украдемо машину, як умовилися, і вшиваємося.

— Він правий, — підтримала хлопця Тамара. — Немає сенсу чекати: якщо ми маємо щось зробити, то просто зробімо це. Я сьогодні вранці бачила машину, яка стояла у відчиненому гаражі, бо його двері згоріли.

— Ага, от тільки поряд крутиться чимало солдатів, — буркнула Ніна.

— Ми відвернемо їхню увагу, — запропонував Яцек.

— І як ти запустиш двигун без ключа?

— Зумію.

Ніна, схопившись за голову, застогнала.

Усе відбувалося надто швидко. Вона не мала ані хвилинки, щоби спокійно подумати.

— А як ми проїдемо крізь ворота? — спробувала останній аргумент, але Тамара мала відповідь і на це.

— Почекаємо сутінків, а тоді просто виїдемо. Вони не питають ні пароль, ні щось інше, просто відчиняють, коли бачать, що якась машина хоче виїхати. Я знаю, бо спеціально це зауважила. А як настане темрява, вони не помітять, хто сидить усередині, — Тамара поплескала подругу по спині. — Не хвилюйся, мала, — сказала поблажливо. — Саме такі безумні плани інколи й спрацьовують.

— Ага, у пригодницьких книжках, — пробубоніла Ніна. Хтось тут мусив виказати хоча б крихту розуму, і дівчина трохи шкодувала, що це має бути саме вона. у цій божевільній ідеї і справді було те, що їй подобалося.

— Інколи і в житті, — озвався Яцек. — Дядько розповідав, як під час війни…

— Зараз не до твого дядька, — перебила Тамара. — Просто проголосуймо. Хто за втечу, а хто проти?

Ніна залишилася в меншості: троє до одного.

— Нормально, піду тоді роззирнуся, — Яцек устав. — Подивлюся, чи машина й досі стоїть у тому відчиненому гаражі.

— Я піду з тобою, — Тамара також підвелася.

Хуберт і Ніна залишилися самі.

— Ти й справді вважаєш, що у нас є шанси? — запитала дівчина.

— Якщо направду, то, мабуть, ні, — сказав Хуберт. — Але краще померти з гідністю, ніж покірно чекати на смерть.

— Навіщо я тільки питала… — пробурмотіла сама до себе дівчина.

Хлопець мовчав, у залі чулися звуки розмов і монотонне стукотіння дощу в шиби. «Якби я мала свою силу, — подумала Ніна, — то могла б розвалити все це місце, каменя на камені від нього не залишити». Якийсь час вона насолоджувалася цією думкою, уявляючи солдатів, які з криками тікають від куряви, що здіймається над руїнами… І трупи? Чи справді вона готова вбити когось магією? «Ні, — вирішила дівчина. — Я ж не така».

Не така, як хто? Як Міхал з Любомежа й Берта з Катовіце?

— Як вважаєш, мій батько дійсно мертвий? — вивів її із задуми голос Хуберта.

— Не знаю, — Ніна завагалася, але хлопець заслуговував на правду. — Думаю, що це можливо…

— Але ж він може виявитися і живим?