Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 24)

— Авжеж, — вона не стала говорити, що навіть коли батько Хуберта і живий, то, найпевніше, він — величезна свиня.

— Ти маєш… ну, знаєш, свої здібності. Може, ти могла б пошукати його для мене?

— Чом ні, але займи чергу. Спершу мені доведеться впоратися з таємничим убивством давніх років, із загадкою, відповідь на яку хочуть почути від нас комуністи, і ще з кількома.

Хуберт замовк, трохи, схоже, вражений. Ніна зітхнула:

— Це було боляче, вибач.

— Нормально.

— Мені справді прикро, — під впливом імпульсу вона обійняла хлопця. Це вийшло незграбно, але Хуберт, на диво, здавався цілком задоволеним. А Ніна вкотре здивувалася, наскільки він худий. Сама шкіра й кістки, аж дивно, що його вітер не перекидає.

— Ще дещо… — пробурмотів він, коли дівчина відсунулася. — Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно.

— Давай, — Ніна вжила улюблене слово Тамари.

Хуберт завагався.

— Тоді, у тому мертвому селі, коли я залишився сам, я бачив одного з них.

— Кого?

— Того молодого, з довгим носом і таким дивним обличчям.

— Лиса?

— Так, здається, його звуть саме так. Не маю й гадки, що він там робив.

— Як і я, — збрехала Ніна, хоча могла сказати: «Можливо, він хотів оглянути місце, де народився». — Чому ти не сказав нам про це раніше?

— Сам не знаю, може, тому що це не здалося надто важливим. А ще ж і ви щось від мене приховуєте. Вважаєш, я не помічаю, як ви шепочетеся за моєю спиною і дивитеся на мене? Особливо Яцек… Підозрюєте, що я здав вас на допитах?

Ніна мала стурбований вигляд.

— Звідки ти взяв?

Хуберт стенув плечима.

— Це було не дуже важко. Не ти одна вмієш думати, чи не так?

— А ти здав?

Хлопець стиснув губи.

— Ні.

Не додав жодного аргументу, який підтверджував би його невинність, нічого — тільки похмурий виразний погляд, наче хотів, аби дівчина поставила його слова під сумнів. Але вона запитала:

— І навіщо мені дивно дивитися на тебе?

— Що?

— Ну, ти ж сказав: «Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно». У тому, що Лис ходив селом, не було нічого дивного.

— А, ти про це. Просто вихопилося — інколи так буває, сам не знаю чому, — відповів Хуберт тоном, який притримував для справ, абсолютно не вартих розмови. Ніна повірила щонайменше на кілька секунд, бо майже одразу їй спало на думку, що хлопець, схоже, хотів сказати щось інше, але останньої миті змінив думку. Він мав таємницю, як улітку, в Маркотах. Їй це не дуже сподобалося, але ж і вона не була з ним відвертою.

Тієї ж миті Жук енергійним солдатським кроком вийшов на центр зали, почекав, поки припиняться розмови, а всі погляди зосередяться на ньому. Ніна могла б закласти голову, що всі зараз думали те саме: «Будь ласка, тільки не я. Нехай візьмуть когось іншого, будь-кого, аби не мене».

— 77WR і 18MAR — на допит! — сказав охоронець.

Ніна глянула на Хуберта, здивована та налякана: 18MAR був його код.

Цього разу чекати не довелося: молодий солдат біля зали прийняв у Жука Ніну (другий забрав Хуберта), а потім відвів її на другий поверх, у приміщення, яке геть не нагадувало кімнату для допитів. Більше було схоже на демонстраційний кабінет. Посередині стояло велике крісло. Управлялася тут жінка в білому халаті.

Ніна відступила, але солдат підштовхнув її усередину, а потім причинив двері.

— Не лякайся, — сказала жінка. У неї було молоде обличчя, але зовсім сиве волосся, що здавалося пофарбованим. — Я тебе не з’їм. Прошу, сідай. — Вона вказала на крісло.

Ніна зі страхом роззирнулася, шукаючи знаряддя тортур, і побачила щось на зразок залізного чепця, підключеного кабелями до квадратного обладнання. Перед очима потемніло, ноги стали м’якими, наче розварені овочі.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Ти ж трохи завелика для такої поведінки, тобі не здається? — жінка всміхнулася, але в кутиках її губ майнула тінь нетерплячки. — Це для моніторингу твоїх реакцій, а не для завдавання болю. Сідай, поки мені не урвався терпець і я не покликала когось із охоронців.

— Що ви хочете зі мною зробити?

— Покажу тобі кілька картинок, а обладнання у цей час стежитиме за твоїми мозковими хвилями.

— Ви зможете читати мої думки?

— Ні, але я дізнаюся кілька інших речей. Сідай. Обіцяю, що боляче не буде.

«Дантисти теж так говорять, — подумала Ніна. — І завжди виявляється, що вони брешуть».

Але сивоволоса жінка казала правду — боляче дійсно не було. Дівчина відчула лише холод, коли металевий чепець стиснув її голову, а потім легке пощипування, наче лікарка (А чи справді це лікарка? Бо білий халат міг надягнути хто завгодно.) ввімкнула обладнання.

— Зараз почнемо, — сказала сивоволоса. Із крісла Ніна бачила, що її очі блакитні: дуже красиві й дуже холодні. З такої відстані жінка вже не здавалася молодою, у кутиках її очей були помітні «курячі лапки», навколо губ — зморшки. — Зараз я показуватиму картинки, а ти будеш із кожної пари обирати одну, зрозуміла? Не замислюйся, просто швидко обирай.

— За яким принципом? Що мені найбільше подобатиметься?

— Просто обирай і не думай про це.

Ніна кивнула. У роті було сухо, серце стукотіло так, наче збиралося зламати ребра. Дівчина так сильно стиснула спітнілі долоні на бильцях крісла, що аж заболіли пальці.

— Готова?

«Ні», — подумала вона, але відповіла:

— Так.

На екрані з’явилися два підмальовані знімки: прив’язаний до плоту кінь і акваріумна рибка серед водоростей.

— Вибери одне, — підігнала лікарка-яка-могла-виявитися-не-лікаркою.

— Е-е-е… кінь.

Картинки зникли, а на їхніх місцях з’явилися наступні: цього разу розмальована тарілка й блакитна чашка з відбитим вушком.

— Е-е-е… чашка, — сказала Ніна.

Пес, що лежить під каміном, і кіт, який ліниво грається клубочком вовни. Дівчина почала згадувати щось подібне.

— Далі.

— Пес, — вона спробувала ковтнути слину, але горло було сухим, наче папір, і здавленим.

Далі з’явилися червона троянда й блакитна нагідка.

«Прокляття, прокляття, — думала Ніна гарячково. — Як там воно йшло? Пес, який з’їдає троянду, яка росте десь там, щось із сорочкою… Допоможіть!».

— Ніно? — підігнала сивоволоса.

— Троянда, нехай буде троянда.

Потім на екрані з’явилося кілька пар картинок, які ні з чим у Ніни не асоціювалися: скелясті гори й похмурі болота під сяянням сонця, що заходить.

…яка росте на болотах…