Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 26)

— Тобі здається? — пирхнула Тамара.

— Мені здається, ага. Нічого кращого не маю. Якщо хочеш, можеш сама нас звідси витягати.

— Можемо взяти ліхтарики й піти далі пішки, — запропонував Хуберт. — У нас є ліхтарики?

— У нас є один, мій, — буркнув Яцек. — Ніхто ж інший про це не подумав, еге ж?

— Добре, то що робимо? — Ніна не мала сил щось вирішувати.

— Я за те, щоб піти далі пішки, — заявила Тамара, але, хоч як дивно, проти був Яцек.

— Ми не можемо вийти з машини. Дощ ущух, зараз може прийти туман.

— Ну й що з того? — розізлилася Тамара.

— Туман небезпечний, — пробурмотів хлопець, відводячи погляд.

Тамара вже збиралася щось сказати, але Ніна її випередила:

— Яцек має рацію, ми не можемо просто піти вперед. Це ж чисте самогубство. Ми заблукаємо й помремо в цьому лісі. Ми мусимо почекати, коли розвидниться, і лише тоді матимемо хоча б якийсь шанс.

— До того часу нас знайдуть, — зауважив Хуберт. — Вони вже напевне знають, що ми втекли.

— А звідки вони знатимуть, де ми? Ми стільки разів повертали, що вони можуть нас шукати й цілий день.

— Будемо отак просто чекати, поки нас знайдуть? — Тамара звела брови.

Яцек зітхнув і запропонував:

— Маю ідею. Залишимося тут до світанку й сторожитимемо по черзі. Якщо вартовий помітить якусь машину, то розбудить інших, і тоді ми сховаємося в лісі.

— Буде пізно, — застеріг Хуберт.

— Ні. Тут так тихо, що звук мотора ми почуємо здаля. А пішки вони не будуть за нами гнатися. Ми розділимо час до світанку, один сторожитиме, а решта — спатиме.

— У тебе є годинник? — запитала Тамара.

— Є, — похвалився Яцек. — Отримав у жовтні як подарунок на день народження.

Посвітив ліхтариком на циферблат.

— Одинадцята. До світанку десь вісім годин, точнісінько по дві на кожного. Я можу вартувати першим, потім Тамара, Хуберт і Ніна.

— Спочатку я, потім Хуберт, — рішуче сказала дівчина.

— Чому?

— Тому що. Скажімо так, під ранок я хотіла б трохи поспати.

— Хай так. То я почекаю назовні, а ви спробуйте трохи поспати. О першій розбуджу Тамару.

Яцек вийшов з автівки, а Ніна лягла на задньому сидінні, притулившись до Тамари. Була виснажена, але сон усе не йшов. Страждала від голоду й спраги, а передусім — від страху.

«Що буде, коли нас упіймають? Ми отримаємо червону картку? Нас зачинять у тісній темній камері? Катуватимуть?». З усього цього саме темна камера лякала її найбільше.

Спереду неспокійно крутився Хуберт.

— Тут холодно, — буркнув нарешті.

— То йди до нас, — Тамарині очі блиснули в темряві. — Разом буде тепліше.

Хлопець завагався, але переліз назад і сів поряд. Ніна дивилася у вікно, за яким була темрява. Їй здавалося, що ніч напирає на скло, важка від вологи й холодного осіннього вітру. Через якусь хвилину вона почула рівне дихання Тамари й Хуберта, але сама й надалі не могла заснути.

Мало бути далеко за північ, коли вона нарешті ухвалила рішення, відчинила дверцята й, не розбудивши друзів, вийшла назовні.

Яцек стояв, спершись на задній бампер машини. Коли дівчина підійшла ближче, він підняв ліхтарик і запитав нервово:

— Хто це?

— Я. Досить світити мені в очі.

— Ти мала спати.

— Я голодна.

Він встромив руку в кишеню і вийняв замотаний у полотно шматочок сира й хліба.

— Тримай. Тільки не їж весь.

— Та ти геніальний, — пробурмотіла дівчина з повним ротом.

Ніна відкусила ще трохи, віддала Яцеку решту, а сама відійшла на узбіччя і підставила складені «човником» долоні під гілку смереки, з якої вітер струшував краплі дощу. Вода відгонила залізом. Ніна на мить замислилася, що сказала б мати про таку поведінку, — імовірно, не була б у захваті, бо це ж не є ані елегантним, ані здоровим. Утім, Ніна не мала наміру через це нервувати. Для добрих манер час настане пізніше, коли повернеться додому, а ВОНИ припинять за нею ганятися.

— Чому ти вперлася, що вартуватимеш першою, а Хуберт — після тебе? — запитав Яцек, коли Ніна повернулася до машини.

Дівчина знизала плечима.

— Бо він напевне не став би мене будити, а мучився б усі чотири години. Вирішив би, що це такий лицарський вчинок, аби я могла виспатися, — або ще щось.

— О! — Яцек закліпав очима і додав поспішно: — Я теж можу бути лицарем.

— Та досить тобі, навіщо, це ж звичайна дурня. Хлопцям потрібно спати так само, як і дівчатам.

Яцек не здавався переконаним, але не мав наміру сперечатися.

Ніна обхопила себе руками. Подихи вітру лізли під тоненьке пальто й виганяли з тіла рештки тепла. Вона затремтіла. Треба було зігрітися в машині, але дівчина й далі стовбичила на болотистій дорозі, вслухаючись у звуки крапель, що сипалися з гілок, та у скрипіння суччя, яке розхитував вітер. А поза цим панувала тиша, навіть у кущах нічого не шелестіло, як зазвичай буває у лісі. Яцек мав рацію, такої ночі звук мотора вони почують із великої відстані.

— А що з туманом? — запитала вона.

— З яким туманом? — на противагу Хубертові Яцек не був хорошим актором і не міг приховати, що нервує.

— Ти говорив, що туман небезпечний. Чому ти так вирішив?

— Але ж ти мене підтримала й також сказала, що ми не повинні звідси йти.

— Так, але я мала на увазі те, що ми загубимо дорогу, а ти… ну, це так прозвучало, наче в тумані щось може таїтися.

— Не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів Яцек, уперто відвертаючись.

«Але ж знаєш», — подумала дівчина. Вона згадала про відчинений гараж і про браму практично без варти — і знову занепокоїлася. Не хотіла погано думати про Яцека, бо він був її товаришем, вони стільки пройшли разом. Але не могла стриматися.

— Чи ти… — почала й нерішуче замовкла.

— Що там ще? — гарикнув він. — Не можеш хоча б на хвилинку припинити балакати?

— Я хотіла тільки запитати…

— Тихо.

Спершу вона подумала, що Яцек стишує її, бо хоче уникнути розмови, але ні — у лісі щось відбувалося. Ніна завмерла, стримавши подих. Звіддаля долинув здавлений плач.

— Ти також це чуєш? — прошепотів хлопець.

— Так. Там хтось є, якась дитина.

— Ми мусимо їй допомогти. Ходімо. Тільки обережно. І пам’ятай, як з’явиться туман, ми одразу повертаємося у машину.

— Так що з туманом? Може, скажеш нарешті?