Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 15)

«Був», не «є». Ніну боляче зачепило, що вони говорять про Маріуша в минулому часі, і вона відчула себе ще гірше.

— Хтось пам’ятає? — Хуберт глянув на друзів.

— Я ні, — похитав головою Яцек.

— Я також ні, — буркнула Тамара. — Навіть не запитувала, правду кажучи.

Ніна вимушена була визнати, що також не запам’ятала. Прокляття. Як для детектива вона виявилася не дуже й метикуватою.

— Спробуйте розпитати хлопців, поряд із якими він спав, може, вони запам’ятали, — сказала. — Або людей із його групи. Або, може, хтось пам’ятатиме код іншої людини, яка отримала нещодавно червону картку. Ми мусимо зібрати інформацію, і що більше — то краще. Почнімо з того, про що вас розпитували на допитах.

— Чи віримо ми в Бога, — озвався Яцек. — Я думав, що вони мене якось покарають, якщо я відповім «так», бо це ж комуністи. Але вони тільки щось записали в своїх паперах.

— Я сказала, що це не їхня справа, — захихотіла Тамара.

— А вас питали, чи ви сироти? — Ніна глянула на трійцю, вони кивнули.

— Навіщо їм сироти? — дивувався Яцек.

Тамара знизала плечима.

— А навіщо янголам Обраний? Сироти, вони ж, розумієте…

— Магічні? — підказала Ніна.

— Саме так, магічні. Так їх зображено в усіх казках і легендах, правильно?

Ніна поволі кивнула. Ще нещодавно така аргументація здавалася б ідіотською, але в цьому новому, зміненому янголами світі це мало сенс.

— Ти зізнався? — Тамара глянула на Хуберта.

— У чому?

— Що ти сирота. Єдиний серед нас.

— Я не сирота, — обурення залишило на блідій шкірі хлопця червоні плями. — Мій тато досі може бути живий.

Хуберт був позашлюбною дитиною, а його батько, з того, що Ніна знала, ніколи не цікавився ані сином, ані його матір’ю.

— І саме це ти й сказав на допиті? Що твій батько, можливо, досі живий?

Хуберт відвернувся.

— Я сказав, що знаю, що він живий, — відповів, помовчавши. — Бо я отримав від нього кілька листів, і тільки потім наш контакт обірвався. Я збрехав, розумієш? Хотів лише… — стенув плечима, а Ніні стало його шкода.

Він хотів лише, щоб це було правдою.

— Добре, — запевнила вона поспішно. — Краще не зізнаватися, якщо вже ми не знаємо, навіщо їм сироти.

— Мабуть, ні для чого хорошого, — втрутився Яцек.

— Мабуть, ні для чого хорошого, — погодилася Ніна і почала прикидати, яку інформацію треба зібрати.

— По змозі ми повинні отримати план фабрики. І зрозуміти, які тут є групи окрім тих, у яких працюємо ми. Може, завдяки цьому ми дізнаємося більше про те, що вони роблять. І про що запитували на допитах в інших хлопців і дівчат. І ще — чи хтось має магічні здібності…

— У такому ніхто не зізнається, — зауважив Яцек. — Тут ніхто нікому не довіряє.

— Ну то ми повинні зробити так, щоб нам довіряли. Повинні…

— А навіщо, га? Адже завтра ми все одно втечемо, — Яцек глянув на Тамару й Хуберта, шукаючи підтвердження.

Ніна гмикнула.

— Власне, щодо цього…

— Боїшся?

Вона роздратовано трусонула каштановою чуприною і прибрала набік волосся, що впало на очі.

— Я просто думаю, що буде нерозумно, якщо ми чкурнемо, а потім виявиться, що в селі ніхто не допоможе. Що тоді? Хочеш піти лісом без жодної підготовки?

— То що ти пропонуєш?

— Піти в село, роззирнутися навколо, а в разі чого повернутися.

Яцек пирхнув.

— Ти жартуєш, чи що?

— Вона має рацію, — втрутилася Тамара. — Я не боюся йти до лісу, але така мандрівка — чиста маячня. Я не хочу скінчити в череві голодного вовка або іншого звіра. Ми повинні перевірити, чи можуть люди в селі нам допомогти, а якщо ні — то повернутися і розробити інший план.

— Ага, і як ти хочеш це перевірити?

— Я можу вдати хлопця, який загубився в лісі, — запропонував Хуберт, а потім зіщулився, затремтів і застогнав. — Прошу, я з ранку нічого не їв, мені так холодно…

Вийшло пречудово, Ніна відчула, як шкірою поповзли дрижаки. Таємничий батько Хуберта був, мабуть, актором, причому непоганим — вона була в цьому впевненою.

— Нормально. Але не говори, що ти втік з Інституту. Нехай вони самі здогадуються, а ми тим часом…

— Перевіримо, як вони ставляться до людей звідси, ага.

— Яцеку? — Ніна глянула на пухкого хлопця, і той замислено кивнув.

— Хай буде так.

Вони доопрацювали подробиці, а потім, коли дівчата вже хотіли повертатися до себе, Хуберт затримав Ніну.

— Ти не позичиш мені щось почитати? Поряд зі мною сплять страшенно нудні хлопаки, з ними навіть не порозмовляєш…

— У мене є підручники, бо мене забирали зі школи, але польська чи біологія тебе напевне не зацікавить, еге ж?

— Так, — Хуберт був старший за Ніну на рік, тож програму її класу вже пройшов.

— А ще я маю тільки «Клінічну психіатрію». Досить цікава, але страшенно похмура.

— Згоден і на таке, — Хуберт виразно пожвавився при звістці про похмурість.

Дівчина ледве встигла принести йому книжку, як Видра криком почала зганяти дівчаток у душову. Ніна зціпила зуби. «Я це витримаю, — подумала. — Адже загальне купання — не найгірше, що могло зі мною статися».

Цього разу їй хоча б вдалося не розплакатися.

Потім вона лежала під ковдрою, тремтячи від холоду, із поглядом, втупленим у темряву, а та була густа, наче на дні криниці. Прислухалася до потріскування вогню у пічках, до стукоту чобіт Видри й думала про те, як вони вчотирьох розмовляли на ліжку Яцека.

Тільки тепер вона зрозуміла, що всі її слухали — ну, принаймні більшу частину часу, поки Яцек не почав із нею сперечатися. Сказала, що мусять зібрати інформацію, а вони одразу це прийняли. Наче в тому, що Ніна вказує їм, як треба вчинити, немає нічого дивного. І це сталося саме по собі, цілком природно. А на неї раптом навалилося відчуття відповідальності, бо було схоже, що друзі всерйоз сподіваються, що вона знайде вихід зі складної ситуації.

Що вона «щось придумає», як придумала тоді, коли в монастир хотіла пролізти Бестія-з-Кола.

«Але я не зможу, — сумнівалася Ніна. — Бестію подолати легше, ніж цілу армію комуністів».

Скрутившись у клубок, вона намагалася думати про щось приємне. Наприклад, про неділю вдома (а завтра саме мала бути неділя), але все одно весь час непокоїлася: за Маріуша, а передусім за їхню четвірку, та й за себе саму. Чекала й пострілів, як минулого вечора, гуркоту, що роздер би темряву, стлумлений товстими мурами, і змусив би її серце нестися шаленим галопом. Натомість вона почула лише стукіт по трубах.

Стук, стук, СТУК, два слабші, один сильніший. А потім СТУК, стук, СТУК. Тихий, але настирливий стукіт, що йшов десь знизу, наче хтось, ув’язнений глибоко під землею, намагався з нею порозумітися.

СТУК, СТУК, стук, стук.

«Азбука Морзе, — подумала вона, потроху програючи втомі. — Я повинна записати це, а потім поговорити з Яцеком». Але перш ніж вона потяглася за зошитом і олівцем (у темряві це було б непросто), занурилася у сон.

Вони зустрілися наступного дня після роботи, біля дірки в огорожі, про яку повідомила Тамара.