Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 16)

— Сьогодні ми вже одну таку залатали, ця лишилася на завтра, — заявила дівчина, присідаючи в багнюку й дивлячись крізь діру в дротяній сітці на недалекий ліс.

— То як ми вийдемо потім, якщо сьогодні доведеться повернутися? — запитав Хуберт.

— Я можу заплутати дріт так, щоб його вдалося зняти.

Ніна вирішила, що це досить непогана ідея. Яцек роззирнувся.

— Ходімо? — запитав.

Діти кивнули.

«А що, коли ВОНИ помітять наше зникнення?» — думала Ніна, пролазячи під огорожею. Теоретично в’язнів перераховували тільки ввечері, коли вони вже лежали в ліжках, але ж існувала можливість, що когось із їхньої четвірки викличуть на допит.

«Не думай про це, — наказала вона собі. — Ти в будь-якому разі нічого із цим не зробиш, тож немає сенсу непокоїтися».

Вона незадоволено глянула на обквацяну спідницю, а потім побігла за друзями, які вже зникали серед дерев.

Ніна вперше опинилася в хащах. Стовбури дерев були тут товстезними, наче колони. Крізь стелю з гілля, що густо переплелося, ледь продиралося каламутне світло листопадового дня. Мох на повалених деревах світився у напівмороці млявим зеленкуватим блиском, товста ковдра опалого листя прогиналася, наче м’який килим. Тріск гілочки під черевиком здавався пострілом із пістолету, і Ніна легенько здригалася. Усі мимоволі стишували голос, наче були в костьолі.

Друзі йшли на північний схід, у напрямку села. П’ятнадцять-двадцять хвилин швидкого маршу, казала Ніна, але тепер засумнівалася.

Що, коли вона погано прорахувала відстань? І через це загубить дорогу або й справді зустріне в лісі голодних вовків?

— Ви розмовляли з приятелями Маріуша? — запитала, щоб зайняти думки чимось корисним. — Хтось згадав, який у нього був код?

У відповідь усі лише заперечно похитали головами. Також ніхто не зміг згадати коди інших дітей з червоними картками. Зате Яцекові вдалося дізнатися, що в Інституті є ще одна мала групка, позначена літерою «F», до обов’язків якої належить доглядати собак.

— Хлопець, який спить на два ліжка далі, входить до неї, — проінформував він пошепки. — Нібито вісім вівчарок, великих, наче телята, і лютих, наче дияволи. Сидять замкнені в клітках позаду фабрики. Двічі на день їх годують кашею із сирим м’ясом.

— Навіщо тут собаки? — запитав Хуберт, але відповіді не дочекався, бо вони саме побачили між деревами дах першої хати. Низький, наче придавлений до землі, і порослий бурою травою.

Навколо панувала тиша, яку порушували тільки подихи вітру, що хилитали гілля. Але ж з такої відстані вони вже мали б почути звичайні звуки села: кудкудакання курей, рохкання свиней у сараях і гавкання сільських цуциків. Вони повинні були відчути дим з коминів і гострий запах гною, а тим часом до ніздрів долинав лише запах лісу: мокрий, рослинний та землистий.

— Щось тут не так, — Тамара сказала те, про що Ніна тільки подумала.

Хата справляла враження мертвої. Порожні вікна — наче випалені очні ями. Відчинені двері сумно хилиталися на завісах, які ледь рипіли під подихом вітру: рип, рип, праворуч, ліворуч.

— Боже… — прошепотів Яцек.

Невеличкий садочок був оточений кривим плотом, частина дощок паркану вже лежала на землі й поростала хвощем. Тамара зачепилася за заіржавлені граблі й вилаялася. У курнику вони знайшли розкидані пташини кістки, у сараї — неповні скелети двох корів, дочиста обгризені мурахами.

Ніна із серцем у горлі відступила. Друзі йшли за нею мовчки, навіть Тамара мала невпевнений вираз обличчя. Навколо панувала цвинтарна тиша.

— Це село… — почав Хуберт.

— Воно абсолютно мертве, — закінчила Тамара.

Яцек крутився поблизу.

— А ви помітили, що ніде немає людських кісток? Багато тварин, але жодної людини?

— Може, усі втекли? — запитала в повітря Ніна.

— Залишивши корів, свиней і курей? І собак? — Яцек копнув пожовклий череп, що валявся у траві.

У Ніни стиснулося серце. Вона подумала про корів, що розпачливо мукали, аж поки в них не розірвалося вим’я, повне молока, про собаку, кинутого хазяями, залишеного на поталу в селі, що помирало. Спочатку пес, мабуть, лазив у курник і живився птаством, що здихало, потім здичавів і навчився жити в лісі. А пізніше, коли зістарився, приповз на місце, яке знав найкраще за все, щоб тут померти. Може, навіть думав до самого кінця, що хтось із хазяїв по нього повернеться і догляне…

Ніна витерла сльози. Яцек моргав, наче йому щось потрапило до ока, Хуберт відвернувся. Тамара сиділа на порозі однієї з хат.

— Боже, — простогнала вона. — Що тут сталося?

Ніна та Яцек сіли поряд, Хуберт відійшов до паркану й задивився удалечінь, на розлогий явір. Вітер шарпав його світле, майже біле волосся і поганеньке пальто, куплене, схоже, у ті часи, коли хлопець був сантиметрів на десять нижчий. Що з ним станеться, коли ВОНИ нарешті його відпустять? Якщо відпустять. «Напевне, потрапить до дитячого будинку», — подумала Ніна. Їй було шкода Хуберта: спершу він жив із божевільною матір’ю, потім зі склеротичною бабцею, яку більше цікавила мертва донька, аніж живий онук, а тепер на нього чекала доля сироти у державному або монастирському притулку.

Нінина мати повторювала, що життя сповнене смутку і що лише після смерті людину чекає нагорода на небі. Ніна завжди з цього сміялася, а тепер була схильна погодитися. Життя, якщо говорити загалом, і справді не цукор.

— Нам треба повертатися, — буркнула вона, але ніхто не зрушив з місця, наче смуток, що панував у цьому місці, придушив усіх своїм тягарем. Тамара малювала гілочкою на землі якісь візерунки, Яцек, зазвичай непосидючий та енергійний, сидів, осоловілий, зіщулившись від холоду.

Ніна обійняла коліна руками. Може, настав час нарешті це сказати?

— Слухайте, — почала невпевнено. — Мені дещо спало на думку… Тільки не ображайтеся, добре?

— Гм, — пробурмотів Яцек.

— Давай, мала, — підтримала її Тамара.

— Мене допитували вчора, і мені здалося, що вони… що насправді не цікавилися тим, що я можу сказати. Наче наперед знали, що трапилося в Маркотах, і наче зовсім не мали потреби витягати з мене все те. Я навіть раз спеціально помилилася, сказала, що була з вами, а потім — що сама. Зазвичай, як мені здається, слідчий повинен скористатися можливістю і дотиснути в’язня, а цей — аж ніяк. Та й вам також якось надто легко все зійшло з рук. Хуберт збрехав, що не був у Маркотах — і все, а Тамара послала їх…

— Тоді навіщо взагалі ці допити? — старша дівчина насупилася.

— Щоби зламати нас. Так мені здається. Тому я мусила спочатку довго чекати, і тому вони постійно всіх штовхають та кричать. І ця праця… Сьогодні Миша побачила, що я закінчила чистити картоплю, а більше нічого робити не мала, тож вона наказала нам натирати великий заіржавілий самовар, що геть не мало сенсу, бо ніхто б його не став використовувати. Усе наче лише для того, аби ми ні на мить не змогли відпочити, наче ми постійно повинні бути змореними…

— Наглядачка в нашій групі абсолютно така сама, — буркнула Тамара. — Рись безперервно верещить і кудись нас жене. Я вже навчилася, що треба вдати, наче ти постійно зайнята, бо інакше одразу знайде якусь іншу справу.

Ніна кивнула.

— Тому я і вважаю, що ці допити — вони наче… ні до чого, розумієте? Принаймні щодо нашої четвірки. Вони чудово знають, що ми були в Маркотах і що саме там трапилося.

— Звідки вони це знають? — насупився Яцек. — Вважаєш, хтось нас зрадив?

— Саме так вона й уважає, — спокійно відповіла Тамара. — Точно, Ніно?

Дівчина неохоче кивнула.

— Лис і Сова не заявилися в мою школу випадково. Приїхали спеціально по мене, а малого Лукаша взяли принагідно.

— Ти не можеш цього знати, — втрутився Яцек.

— Лис називав мене на уроці Ніною.

— Але ж так тебе звуть.

— Ні. Вірніше — так, але ні. В усіх офіційних документах написано: Яніна Панкович. Той, хто просто зазирнув би до класного журналу, сказав би: «Янка», «Яся» або якось так. Ще ніхто з власної волі не називав мене Ніною.

— Хіба що він чув про тебе раніше, — підсумувала Тамара. — А ми всі з’явилися в Інституті раніше за тебе. Зрозуміло, це не я, але ти маєш тільки моє слово, правильно?

Яцек почервонів.

— Я також нікому нічого не казав. Мабуть, це Маріуш.

Ніна похитала головою.

— Він не знав мою адресу і прізвище.

— Тоді Хуберт. У Маркотах він весь час поводився дивно, а тепер теж щось комбінує. Де він, до речі?

Мов за командою, вони глянули туди, де тільки-но стояв світловолосий хлопець: там було порожньо.

Ніні довелося погодитися. Може, вона не стільки підозрювала Хуберта, скільки — доведись обирати — ВОЛІЛА б, аби це виявився саме він. Яцека й Тамару вона полюбила майже одразу після приїзду до Маркот, і відтоді вони трималися разом. Хуберта ж — справжнього Хуберта, а не хлопця, якого він удавав, — знала значно менше.

— Не можемо дати йому зрозуміти, що ми здогадалися, — Яцек загорівся новим планом, наче питання зради Хуберта було вже вирішене. — Вдамо, що ми й досі з ним приятелюємо, і тоді він…

Ніна не слухала.

Лис назвав її Ніною, але це не все, була ще та дивна загадка, яку він розповів у класі. Про що там ішлося?

«Давно, скажімо, років двадцять тому, у малому сільці, загубленому посеред лісу, у хаті бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів».

Дівчина питала інших в’язнів, але здавалося, що ніхто нічого подібного не чув. Або ця розповідь була просто примхою Лиса, щось на кшталт жарту, який тільки він розумів, або… з якоїсь причини вона була призначена саме для Ніни. Лис, знаючи, що дівчина отримала від Славека детективні здібності, запропонував їй загадку, наче принаду.