Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 17)
Це, до речі, аж ніяк не повинно означати, начебто історія про повішеного хлопця не справжня. Навпаки, Ніна щомиті дедалі більше переконувалася, що двадцять років тому це сталося саме тут. Вони були в селі, «загубленому посеред лісів», сиділи на призьбі, на якій того листопадового дня сиділи ксьондз і коваль, дивлячись на цей самий явір, на який зараз дивилися вони, тієї миті, коли в хаті хтось убивав батьків тринадцятирічного хлопця.
Хлопця, якого згодом звинуватили в убивстві й повісили.
Ніна ковтнула слину. На мить їй здалося, що вона бачить на яворі худе тіло, яке розгойдується на гілці, але видіння зникло настільки ж швидко, як і з’явилося.
Може, він і справді був винен і саме це є рішенням загадки? Дівчина не хотіла вірити, що її ровесник міг зробити щось настільки потворне, але… як казала її мати, світ паскудна штука, а остання війна показала, що в ньому відбуваються справді страшні речі. Діти, молодші за Ніну, вбивали й самі гинули, і всім до цього було байдуже.
«Він мав кільканадцять років, — подумала вона. — Як я, як більшість в’язнів Інституту, як підлітки, про яких я читала в газетах, Міхал із Любомежа або Берта з Катовіце».
До того ж, коли хлопець загинув, також був листопад.
Збіг? Може, але дівчина думала, що ні.
— Чого це ти замислилася? — Тамара штовхнула приятельку в бік.
Вона розповіла все друзям, старанно оминаючи картинку тіла, що розгойдується на яворі, і власні роздуми на тему злого світу.
— Вона має рацію, — підтримав Ніну Яцек. — Це й справді колись могло бути село вуглярів. Ну бо, чисто логічно, кому б ще жити посеред лісу?
Він устав, знову сповнений своєю звичною енергією, і закрутився подвір’ям.
— Отут, мабуть, стояла піч для випалення вугілля. А отут стара криниця.
Перш ніж вона встигла його зупинити, Яцек увійшов до хати. Тамара пішла слідом. Ніна залишилася надворі сама, бо Хуберта досі ніде не було видно.
Вона не відчувала ані найменшого бажання заходити всередину, але ж не хотіла стирчати тут сама, наче кілок посеред вимерлого села. Крім того, Тамара мала рацію: детектив повинен знати всі факти. Якщо вже хата була місцем злочину, Ніна мусить її оглянути.
Вона зціпила зуби й пірнула в темряву.
Це була звичайна сільська хата, принаймні наскільки Ніна могла оцінити. У великій кімнаті розташовувалася чимала піч, поряд стояли стіл і широка лавка. У меншій було подвійне ліжко, розмальована маками скриня і велика колиска, в якій, схоже, спав молодший хлопець. Вікна були вузькими, протиснутися крізь них могла лише дуже худа дитина. Тож коли коваль і ксьондз не брехали, що в будинку не було більше нікого, то злочин мав скоїти старший син.
До спальні прилягала невеличка кімнатка, де стояло ліжко значно менших розмірів, але багато різьблене, із гаптованими подушками, побляклими за цей час. Тут спав старший хлопець? Навряд чи, вирішила Ніна. Це місце здавалося призначеним для якогось шанованого члена родини. Або для гостя.
Чи то в будинку мешкав хтось іще, крім батьків і дітей? А якщо так, то хто це був і куди він подівся під час трагедії?
Вона проминула діжки, короби й плетені кошики — тут, мабуть, тримали припаси — та повернулася до більшої кімнати. Ніде не було жодних слідів злочину, хата мала такий вигляд, наче двадцять років тому її хтось вичистив, а потім просто пішов, зачинивши двері.
Вона торкнулася цвяшка, що стирчав з розхитаної шафи, і провела пальцем униз. На шкірі залишилася смуга пилу.
Тільки смуга, але ж за двадцять років її повинно лежати тут багато.
Тамара підійшла до пічки й приклала до неї руку.
— Слухай, — кивнула подрузі. — Тобі не здається, що вона якась тепла?
Ніна торкнулася пічки: та була холодна, але десь углибині й справді можна було відчути слід жару, наче кілька днів тому хтось розпалював тут вогонь.
Вона глянула на Тамару й безпорадно похитала головою. Нічого не розуміла й, що гірше, боялася дедалі сильніше.
— Подивіться сюди! — крикнув ззовні Яцек.
Хлопець провів їх до іншого будинку, де все здавалося дуже схожим: тонкий шар пилу на столі й лавці, павутиння під стелею і похмура атмосфера занедбаності, яка визирала з кожного кутка. Єдина різниця полягала в тому, що цей будинок не був на вигляд вичищеним: на печі стояв казанок із рештками якогось їдла, на столі лежали ніж і засохла скибка хліба. Наче мешканці якоїсь миті просто перервали свої повсякденні справи, встали й вийшли.
У наступній хаті було так само. І в наступній теж.
Перед п’ятою їх чекав Хуберт, який здавався блідішим, ніж зазвичай.
— Де ви всі поділися? — запитав.
— Це ТИ де подівся? — невдоволено кинув Яцек.
— Я пішов трохи роззирнутися. Не повірите, що я знайшов.
«З мене досить, — подумала Ніна. — Не хочу більше ані кісток, ані хат із привидами».
Проте пішла за Хубертом, який повів їх до місця, де мав бути центр села: тут стояв простий невеличкий костьол, що хилився до землі, як і всі хати навколо.
І був репнутий навпіл.
Тріщина бігла посередині головного нефа аж до кам’яного олтаря, ділила його на дві майже рівні частини, а потім здіймалася по нахиленому хресті. Розбите обличчя дерев’яного Христа було жахливе, наче хтось ударив по ньому сокирою.
Тамара присіла й зазирнула у шпарину. Ніна зробила те саме. Дірка була десь півметра завширшки та здавалася дивовижно глибокою. Над нею здіймалися білі опари — може, туман, а може, дим. Ніні чомусь спало на думку, що та тріщина тягнеться аж до пекла, але дівчина викинула це з голови раніше, ніж воно там закорінилося. Бо це ж неможливо, правильно? Бестія-з-Кола могла удавати диявола, але ж пекла не існує.
Яцек раптом зблід — став аж трохи зеленкуватим. Хуберт намагався тримати марку, але було зрозуміло, що це коштує йому зусиль. Ніна відчувала, що от-от заплаче. Але нікому не вистачило відваги першим запропонувати повернутися до Інституту. Зробила це Тамара — може, тому, що ніхто не звинуватив би її у боягузтві, адже від Славека вона отримала хоробрість і була найсміливішою серед них. А може, просто не звертала уваги на те, що про неї думають.
— Як на мене, то на сьогодні вже досить вражень, — сказала дівчина, встаючи. — Я пропоную повертатися.
Друзі вдячно глянули на неї і разом пішли до виходу.
За межами села, коли покинуті будинки вже сховалися за деревами, Ніна раптом зупинила їхню трійцю.
— Почекайте мить, — попросила. — Ще одна справа.
— Поговорімо в Інституті, ми й так запізнюємося, — намагався підігнати її Яцек. — Сонце вже заходить.
— Ми не зможемо зробити це в Інституті. І, даю слово, це потребує лише три хвилини.
— Добре, давай, — кивнула Тамара.
Ніна глянула на Хуберта.
— Чи ти навчився контролювати свою силу?
— Авжеж. А ти?
— Ні, але я не про це. Спробуй зараз розпалити вогонь. Тільки, будь ласка, дуже обережно. Якщо відчуєш, що щось не так, одразу припиняй.
Здивований Хуберт підняв із землі гілочку й почав у неї вдивлятися з насупленими бровами. Ніна чекала, рахуючи неспокійні удари серця. А після п’ятого з носа хлопця потекла кров, а сам він трохи хитнувся.
— Не можу, — прошепотів він, коли Тамара стрибнула, аби його підтримати. — Не знаю, що відбувається.
— Вони якимось чином блокують наші здібності, — сказала Ніна. — Не розумію, як це їм вдається, може…
Їй пригадався Лис, який пропонує під час допиту склянку води. Добрий поліцейський, еге ж, подумала вона із гіркотою і закінчила:
— …може, підсипають нам щось у їжу й питво.
— І що ми зробимо? — Яцек поставив запитання й одразу сам на нього відповів: — Можемо їсти тільки те, що не можна отруїти, наприклад яйця, або консерви, або…
— І звідки ми це візьмемо? — Тамара залишалася скептичною: — Ніна працює на кухні, тож у неї проблем не буде, а Хуберт? І що питимемо, коли вода отруєна? Дощову?
— Насамперед ми з Яцеком можемо пошукати той порошок чи рідину. Бо коли щось подібне існує, має бути десь на кухні, щоби Миша могла додавати це в їжу. Хуберте, ти добре почуваєшся?
— Ага… — Хлопець витер кров рукавом. — Зі мною все гаразд.
— Точно? — Ніна знала, що світловолосий хлопець радше дав би відрізати собі пальця, ніж зізнався в якійсь слабкості. Але він і справді мав не надто поганий вигляд — як для себе, звісно.
— Точно, — відповів він гордо. — Я готовий протистояти всьому, що на нас чекає. Будь-якій небезпеці.
Ніна хотіла якось це прокоментувати, але раніше, ніж вона вигадала відповідь (якщо на таку заяву взагалі існувала хоча б якась відповідь), небезпека озвалася сама.
З боку Інституту долинуло гавкання собак.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
в якому Ніна разом із друзями збирає інформацію
і довідується, чим саме загрожує втеча
Ніна глянула на трьох друзів і побачила в їхніх очах віддзеркалення власного страху.
— Нас шукають, — сказала вона.