Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 14)
У коридорі знову пролунали кроки, і Ніна завмерла. Мить тому вона хотіла, аби все закінчилося, а тепер віддала б свою найкращу сукню за ще кілька хвилин чекання.
Кроки зупинилися перед дверима, дівчина стримала дихання. Клямка клацнула, і за мить до кімнати увійшов невеличкий сірий чоловічок. Під пахвою він ніс пузату течку, а другою рукою притримував окуляри, що раз у раз зсувалися з носа.
— 77WR, правильно? — запитав.
Вона кивнула.
— Можеш звати мене поручником Голубом. Зараз ми поговоримо.
Усівся за стіл, розклав папери і якийсь час про щось мимрив. Ніна нервувала, сидячи на другому стільці. Сірий чоловічок і справді здавався сірим: волосся мав посивіле, а шкіру — нездорового відтінку, наче вже давно не виходив на сонце. Справляв враження трохи запиленого — аж хотілося узяти щітку й пройтися по ньому. Дівчина легко могла уявити, як він сидить, заростаючи павутинням, десь на забутому всіма складі, серед стосів усяких папірців.
— Розкажи мені про останні канікули, — сказав він, підводячи на неї погляд. В одному оці в нього розірвався капіляр, і червінь, що розлилася по білку, була єдиною кольоровою плямою в усій його сірості.
Ніна здригнулася. Чекала на подібне, авжеж, але все одно напад паніки був наче раптове занурення під воду.
— Я… Мої батьки мають замало грошей, щоб відсилати нас, мене й мого брата, у табір, тож канікули я провела в місті. У Вроцлаві, це ви, напевне, знаєте, бо я там живу. Було непогано, моя приятелька, Агнешка, теж нікуди не виїжджала, тож ми трималися разом. Ходили засмагати на Одер і до Щитніцького парку. Раз пішли у зоопарк, але мені не сподобалося, усі тварини там здавалися страшенно нещасливими. Це неправильно — замикати тварин у клітках два на два метри, коли вони повинні бігати саваною, чи не так? Або джунглями. Я впевнена, ви не захотіли б жити в таких умовах. Тому я більше люблю кіно. Ми були на файному фільмі про принцесу, якій набрид придворний етикет, і тому вона втекла, щоби подивитися на місто, а потім зустріла журналіста, який у неї закохався. Усе це відбувалося в Римі. Я хотіла б якось поїхати до Рима, побачити Колізей, Форум, фонтан Треві й Ватиканський музей…
Голуб закліпав, ошелешений потоком слів. Ніна й сама була трохи здивована — не думала навіть, що зможе отак говорити, але, схоже, нервова ситуація відкрила в ній приховані раніше родовища красномовства.
Чоловік кашлянув і поправив окуляри.
— Гм, то що, ти нікуди й не виїздила? Бо тут один хлопець сказав, що зустрічав тебе в місцевості Маркоти…
— Ох, — якусь мить вона хотіла заперечити, але, мабуть, це не мало сенсу. — Я була там дуже недовго.
— Розкажи мені про Маркоти. Ти поїхала туди на запрошення янгола, чи не так?
Вона кивнула.
— Що він від тебе хотів?
Ніна зітхнула, а потім продала Голубові вигадану ними історію. Поручник нічого не говорив, лише крутив, слухаючи її, олівець. Його сіре обличчя демонструвало задуму, наче думками він перебував десь далеко.
— І говориш, що в Маркотах бешкетувала якась потвора?
— Не знаю, чи потвора, — виправила Ніна. — Може, це був просто дикий звір.
— Який викрадав підлітків?
Вона стенула плечима.
— Як вважаєш, що це могло бути?
— Не знаю.
— Ти над цим не замислювалася?
— Не дуже. Лише хотіла повернутися додому. Знаєте, коли людина дуже боїться, то не може багато думати. — Принаймні це було правдою.
— І що сталося з тією потворою?
Вона пригадала мертву Бестію, настромлену на палю, і ковтнула слину.
— Хтось її прогнав. Мабуть.
— Хто?
— Не я, це точно.
— А хто? Якби ти мала вгадати, то на кого б ставила?
Чи ВОНИ саме це й шукали? Підлітка, який переміг Бестію? І що зроблять, коли його знайдуть? Або з нею, бо непросто було сказати, кому приписати заслугу вбивства потвори з Кола. Ніна на мить уявила, кого б із приятелів з тих канікул вона здала б, якби ВОНИ стали її змушувати (наприклад тортурами). Артура? Він у їхній групі був найменш симпатичним…
Відчула себе поганюче. Як вона могла так подумати?! Може, саме це й було найгірше з того, що ВОНИ робили з людиною: наказували обирати, кого з приятелів зрадити першим.
Голуб дивився вичікувально. Ніна похитала головою.
— Я справді не знаю. Була надто зайнята тим, що боялася і ховалася. Яцек, Тамара й Хуберт майже весь час були зі мною, тож це не вони, а щодо інших — навіть не знаю.
Сподівалася, що він на неї тиснутиме, але він ні сіло ні впало змінив тему.
— Розкажи мені про янгола, який був у Маркотах.
Потім він ще розпитував про магію (чи Ніна зауважила щось, що неможливо було б жодним чином пояснити), про Обраного й про їхню опікунку, пані Целіну. Дівчина намагалася, з одного боку, дотримуватися правди настільки близько, як тільки було можливо — щоб Голуб не впіймав її на жодній серйозній суперечності, а з другого — не зрадити нічого, чого зрадити вона не має. Як наслідок, усе звелося до постійного повторювання: не знаю, не звернула уваги, не думала про це. Інколи вона була незадоволена сама собою. Здавалася ідіоткою, точнісінько як і казав Яцек.
Поручник знову спитав про Бестію. Ніна почувалася дедалі більше змореною і вичерпаною, допит щомиті ставав хаотичнішим. До того ж інколи вона могла б закластися, що Голуб навіть не слухає її відповідей. Може, вся справа в тому, щоби її залякати й дезорієнтувати, вона ж мало що знала про методи допитів, а може…
— Розкажи мені про останню ніч, яку ти провела в монастирі.
Вона облизнула сухі, наче кора, губи. Трохи жалкувала, що тут немає Лиса зі склянкою води, зараз вона охоче напилася б.
Ризикнути чи ні?
Вирішила ризикнути.
— Ми всі десь бігали, було чимало криків і гонитви коридорами. А я залишилася сама, сиділа в спальні, скрутившись зі страху. Потім повернулися дівчата й сказали, що не хочуть залишатися тут ані на мить довше й що я можу втікати з ними, якщо захочу.
Чекала, дивлячись на поручника, наче рибалка, який прораховує, чи заковтне рибка гачок. Але не помітила жодної реакції, Голуб тільки зітхнув і відсунув папери.
— Добре, мабуть, на сьогодні все. Повертайся до приятельок.
Вона встигла на вечерю, яку тут розвозили на візку. Миша й Ванда пхали двоповерховий скрипучий механізм залою, повною підлітків, уміло оминаючи поставлені в центрі кімнати печі. Старша жінка наливала в кухлі чай з великого термосу, молодша клала на тарілки скибки хліба з паштетною ковбасою. Як повідомила Тамара, треба було все з’їсти й випити раніше, ніж візок доїде до кінця зали, а потім віддати посуд, бо інакше Миша могла запам’ятати повільного в’язня і позбавити його наступної вечері. Ніна думала, що не зможе нічого проковтнути, але тільки-но надкусила хліб, зрозуміла, наскільки зголодніла, і дві скибки зникли із блискавичною швидкістю.
Після вечері в них залишилося десь півгодини до душу, тож вони використали цей час для розмови з хлопцями. Цього разу вони сиділи на ліжку Яцека — уся четвірка з напруженими обличчями.
Маріуш не повернувся, і, здавалося, ніхто й гадки не мав, що з ним сталося.
— Я питав про ту червону картку, — сказав неохоче Хуберт, — але не почув нічого конкретного, самі лише плітки. Знаєте, хтось чув від когось, а той ще від когось. Ніби тих, із червоними картками, забирають до якоїсь кімнати і там замикають, а потім чути тільки крики. Або вивозять у ліс, дають лопату й наказують копати собі могилу, а тоді стріляють над тією могилою в голову. Або…
— Досить, — простогнала Ніна, якій стало погано.
— Ми повинні знати факти, — зауважила Тамара. — Особливо ти, якщо вже хочеш бути детективом.
— Це ніякі не факти, це вигадки, — обурилася Ніна. — Хуберт же сам сказав. Маєш щось конкретне? — звернулася до хлопця, а той похитав головою.
— Ні. Ніхто не знає навіть, звідки взявся вислів «отримати червону картку» і що це означає. Інколи в «червонокартківців» іде кров з носа, очей чи вух, а інколи хтось просто не повертається з допитів.
Ніна насупилася, бо їй дещо спало на думку.
— А де саме ти працюєш?
— Я ж казав тобі: це наче архів.
— Так, але що саме ви там робите?
— Нам дають протоколи допитів, а ми позначаємо відповіді на спеціальних стрічках, кожен код має свою, а потім вкладаємо їх у машину, яка робить на тих стрічках дірки.
У Ніни блиснули очі.
— Чекай, але ж це значить, що ти можеш довідатися, що таке ті червоні картки і що ці люди від нас хочуть! Досить порівняти…
— Вважаєш, що я про це не думав? — перебив Хуберт. — Але це не настільки вже й просто, бо вони все шифрують, не тільки відповіді, а й запитання також. Самі лише цифри, літери та якісь дивні позначки. З того нічого неможливо зрозуміти.
— Спробуй хоча б порівняти стрічку Маріуша з нашими й побачити, чим саме вони відрізняються. Принаймні ми тоді знали б, чи не загрожує червона картка й нам.
Хуберт зітхнув.
— Добре, можу спробувати. Який у нього був код?