Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 13)
Невдовзі до зали повернулася Тамара з червоними від морозу руками й зі свіжою подряпиною на правиці. Її зазвичай добрий настрій, схоже, витримав сьогодні чимало випробувань.
— Валюся з ніг, — простогнала вона, падаючи на ліжко. — Вони нас, здається, хочуть прикінчити.
— Нам треба знайти інших, — безжально сказала Ніна. — Яцек також тут, ти знала?
Тамара похитала головою. Трохи посиділа нерухомо, потім, зітхнувши, підвелася.
— Добре, ходімо.
Через п’ять хвилин вони вп’ятьох сиділи на ліжку Маріуша, кремезного хлопця, якого привезли невдовзі після Тамари і який тепер працював у групі «E», чи то в «команді прибиральників», що означало миття і замітання всіх запилених, заплетених павутинням фабричних залів.
— Я хотів опікуватися малюками, — похмуро сказав Маріуш. Під його очима були тіні, а сам він здавався не стільки змореним, скільки приголомшеним і розчарованим, на межі зламу. — Але мені не дозволили, лише дівчат узяли. У мене троє молодших братів і сестер, то хіба я не схожий на того, хто може подбати про дітей?
«Якщо щиро — ні, не схожий», — подумала Ніна. Маріуш був кремезним і міцним, до того ж — завдяки померлому Славеку — неймовірно сильним. Крім того, як пам’ятала Ніна з Маркот, хлопець не був розумакою. Такий собі — на перший і на другий погляди — тип тупого здоров’яка, єдина роль якого — стати прибічником когось слабшого, але розумнішого. Також дівчина пам’ятала, як він грався з малою Малгожатою і як вона його любила.
Маріуш був єдиним із їхньої п’ятірки, хто під час допиту розповів про своє перебування в монастирі. Тож Ніна вирішила, що вони повинні підігнати свої версії до його.
— Якщо нас притиснуть, доведеться зізнатися, — сказала. — Але ми можемо спробувати оминути найважливіше.
— Тобто магію? — упевнився Яцек.
Вона кивнула.
— І те, хто такі янголи насправді. І про Обраного, і про те, що ми від нього отримали.
Цього було забагато, більше, ніж справ неважливих, про які можна говорити вільно.
— То що ми їм скажемо? — Тамара, схоже, теж це помітила, бо скептично звела брову.
— Що ми були в монастирі, що з нами сталися дивні речі, але нам мало що відомо. Ми весь час боялися і хотіли лише повернутися додому. Про Бестію знаємо тільки те, що якась потвора ходила коридорами, а потім зникла, а про янголів — що вони шукали якогось Обраного.
— Здаватимемося ідіотами, — обурився Яцек.
— І що з того? — Ніні ця ідея також не надто подобалася, але кращої вона не мала. — Ідіотизм не карається.
— Нам не повірять, — знову засумнівалася Тамара.
— Швидше за все, так. Але ми запропонуємо переконливу версію, ну, знаєте, таку, що буде схожа на істину, і вони намучаться тим, аби її спростувати. Ми отримаємо час, щоб утекти або ж вигадати щось інше.
Приготування «переконливої версії» зайняло в них майже сорок хвилин. Коли закінчили, за вікнами вже панувала темрява, а скло дзеленчало від дощу.
— Якщо хочемо втекти, доведеться зробити це якомога раніше, — сказала Тамара, дивлячись у вузькі вікна. — Бо, думаю, ніхто з вас не хотів би вештатися лісом у сутінках?
— Неподалік є село, вона його бачила, — Яцек кивнув на Ніну. — Ми думали, може, селяни якось нам допоможуть.
— Село? — Маріуш насупився. — І далеко?
— Десь хвилин двадцять дороги.
«Це якщо ми не заблукаємо в лісі», — згадала Ніна слова Лиса. Але не сказала цього вголос і лише запитала:
— Ви справді хочете туди піти?
— А чому ні? — Тамара глянула на неї здивовано.
— Ну, не знаю… Вам не казали, що в жодному разі не можна ходити за огорожу?
— Авжеж, говорили, — у голосі Тамари прозвучали нотки самовпевненості. — Але ж вони зацікавлені в тому, аби ніхто не втік, чи не так?
Ніна труснула головою. Це також, але, може, річ у чомусь іншому. Вчора вночі вона вірила, що солдати стріляють по в’язнях-утікачах, але зараз ця думка здалася їй абсурдною — якби хтось намагався утекти, то його б поранили, а може, навіть убили, а плітки про це розійшлися б дуже швидко.
Але якщо ніхто не виходив у ворота, то по кому в такому разі стріляли?
— Ніно? — голос Яцека вирвав її із задуми. — Ти з нами?
— Це не так просто. Ну, знаєте, ми не можемо отак просто втекти, потім зайти до першого-ліпшого посту міліції і сказати, що нас викрали бандити. Адже це не бандити, це люди з уряду. Ми також не можемо повернутися додому, бо там нас знайдуть — і ми наразимо на небезпеку наші родини…
— Поїдемо до Варшави, до мого батька, — вирішила Тамара. — Побачите, він щось вигадає. Ми не можемо тут лишатися. Чи то я і Яцек можемо, у нас немає магічних сил, але ви, — вона кивнула на Ніну, Хуберта й Маріуша, — самі знаєте…
— У нас офігенні проблеми, — похмуро заявив Хуберт.
— Я не маю наміру залишатися, — схоже, Яцекові сподобалася ідея втечі. — Тамара має рацію, її батько щось вигадає.
Тамарин тато був професором і по-справжньому мудрою людиною, він уже допоміг їм у Маркотах. І все ж Ніна відчувала сумніви. Але ж подруга говорила правду: вони не могли стирчати тут, чекаючи своєї черги, наче телята, яких ведуть під ніж. Може, могли б із родинами втекти за кордон? У країну, в якій не було б ані янголів, ані комуністів? Ніна на мить занурилася у видіння сповненого небезпеки нелегального перетину кордону, під час якого вона, беззаперечно, змогла б виявити неймовірні відвагу й кмітливість. А потім — приємне життя в Англії чи Франції, де в магазинах можна купити гарні сукні, а по радіо грає американська музика…
— Хтось приїхав, — сказала Тамара, і Ніна випірнула з марень.
Фари ковзнули по шибках, умитих дощем, ззовні стихало ревіння двигуна.
— Ходімо подивимося? — запропонував Яцек.
Кілька підлітків також вийшли, бажаючи побачити, хто вийде з «полуторки», дуже схожої на ту, яка привезла Ніну. А може, це була та сама машина.
Першою в грязюку вистрибнула присадкувата незграбна жінка — мабуть, мала прізвисько Качка чи щось схоже. Одразу за нею з’явився високий худий чоловік — Лелека чи, може, Журавель?
А потім обоє витягнули з-під брезенту малу — років шести — дівчинку, яка тремтіла від холоду й була смертельно налякана.
— Ворушися! — гарикнув чоловік, який, схоже, був у цій парі злим поліцейським.
— Бідна дитинка, — буркнув хтось за спиною Ніни.
Мала перечепилася, упала в грязюку й заревіла. Дощ мочив її довге світле волосся, брудна сукня, що визирала з-під пальта, прилипала до худих, наче патички, ніг. Солдат шарпнув дівчинку й грубо звів на ноги. Тієї миті з групи, що чекала під дверима, вийшов Маріуш.
— Облиш її, — сказав уже майже чоловічим голосом.
Лелека-чи-Журавель глянув на нього радше здивовано, ніж обурено. Поки що — здивовано.
— А ти чого втручаєшся? Геть звідси, шмаркачу, бо я розсерджуся!
— Облиш її, — повторив хлопець, а в Ніни з’явилися погані передчуття. Солдат будь-якої миті міг розсердитися, а Маріуш дивився на нього з тупою завзятістю того, хто, попри шляхетні наміри, не звик користатися мозком. — Бо побачиш, що я з тобою зроблю.
«Прошу, ні», — благала Ніна подумки.
Чоловік розсміявся, а Маріуш виразно почервонів — це було помітно навіть у світлі ліхтаря, що миготіло від дощу. А потім зблід і насупився. Ніна знала, до чого йде.
Він готувався скористатися магією.
Чекала, що от-от з’являться птахи, але минали секунди — і нічого не відбувалося. Маріуш неспокійно ворухнувся. Лелека-чи-Журавель уже тягнув світловолосу дівчинку до будинку. А хлопець поволі, наче актор у фільмі, опустився на коліна. З його носа витекла цівка крові, змішалася з дощем і потекла по підборіддю. Рот був відкритий, очі сліпо вдивлялися у темряву.
— Зараз отримає червону картку, — прошепотів хтось за спиною Ніни, наче сидів на трибуні й дивився матч.
Крізь натовп у дверях проштовхалися двоє молодих солдатів, схопили Маріуша під руки й потягли в темряву. Приголомшена і перелякана Ніна намагалася зрозуміти, свідком чого саме стала, але перш ніж дійшла якогось висновку, розумного чи нерозумного, зсередини будинку пролунав різкий голос Видри:
— 77WR — на допит!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому Ніна разом із друзями йде в село,
де знаходить нові таємниці
Ніна притулилася лобом до залитої дощем шибки. По той бік не бачила ліхтарів перед фабрикою, самий лише морок, що причаївся назовні. У тому мороці був ліс, а в лісі… вовки, як сказав Лис. А може, навіть щось небезпечніше.
Вона чекала півтори години на самоті в кімнаті, яка, здавалося, була створена, щоб у ній сиділи й нервували. Тут були стіл і два стільці, але окрім цього — жодних меблів, стіни мали колір сірої жовчі, на підлозі лежав вигорілий, колись, здається, темно-червоний килим. Усе було чисте, підлога, схоже, тільки-но витерта, на столі ані сліду пилюки, але це чомусь іще більше пригнічувало Ніну. Вона подумала про «прибиральну групу», яка, мабуть, тут попрацювала. Може, у ній був Маріуш?
Хлопець, який отримав червону картку, хай там що це означало.
Напругу майже неможливо було витримати — наче перед важкою контрольною, коли людина водночас боїться і мріє, аби все це вже залишилося позаду. Двічі дівчина чула в коридорі стукіт важких військових чобіт, і двічі хтось проходив повз двері, а її серце підстрибувало до горла. Коли кроки віддалялися, вона відчувала розчарування, що це не по неї, що їй і далі доведеться сидіти й нервувати.
Ніна підійшла до дверей і натиснула клямку — вони були відчинені, дівчина перевіряла вже кілька разів, але й надалі не насмілювалася вийти. Зрештою, куди тікати? На фабриці її швидко знайдуть, а до лісу вона піти не може. Не зараз, у сутінках і під дощем, коли там буде темно, наче у склепі.