Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 12)

Перший обов’язок в’язня — це втеча: вона не пам’ятала, де саме таке прочитала, але звучало переконливо. Щоправда, із втечею було пов’язано кілька проблем, але про це вона подумає пізніше. Поки що принаймні могла роззирнутися навколо.

— Зробімо так, — нахилилася до Яцека. — Я на хвилинку вийду, а ти тим часом почнеш чистити швидше. Коли я повернуся, буде здаватися, наче ми працювали вдвох. Нормально?

— А я не можу піти з тобою?

— Ні, бо коли Миша прийде об одинадцятій і побачить нечищену картоплю, то про все здогадається.

— Вона може прийти раніше.

— Тоді скажеш, що я на хвилинку вийшла до туалету й от-от повернуся.

— Ну, нехай так, — хлопець був не в захваті.

Ніна витерла долоні об фартух, який дала Миша, тоді накинула пальто на плечі й вийшла з кухні.

Найкраще було б вилізти на дах, звідки відкривався гарний вид навколо. Тож дівчина попростувала високими металевими сходами вгору, намагаючись запам’ятати дорогу. Завертала у вузькі коридори, минала порожні зали, де у вікнах стирчали повибивані шибки, а під стінами лежали товсті, наче килими, шари пилюки. Двічі їй довелося відступити: обережно, навшпиньках. Одного разу, коли опинилася у приміщенні, повному солдат, що різалися в карти, а вдруге — коли побачила групу підлітків, зайнятих миттям підлоги в порожньому залі з високим склепінням.

Але нарешті вона дісталася четвертого поверху, того місця, де закінчувалися сходи, а вище була тільки металева драбина до прямокутного люка. Ніна насилу підняла ляду, намагаючись не запорошити курявою очі, і за мить опинилася на даху — збоку від високої фабричної труби, яку не помітила раніше в темряві. У бетон було вбито залізні східці, що вели вгору. Ніна пошарпала найнижчу й вирішила, що вони достатньо міцні.

Її спокушало влізти на трубу, але ж, якщо вона там опиниться, усі її побачать. Про всяк випадок дівчина підібралася до краю даху й визирнула вниз. Побачила групу Тамари, що ремонтувала дротяну огорожу, і двох солдатів, які розмовляли, покурюючи цигарки. Ніхто не дивився вгору.

З такої висоти вона бачила лише фабрику, плац перед воротами й чималий шмат лісу. З труби зуміла б помітити якесь село або містечко, хоча б якесь місце, куди можна піти по допомогу.

Із душею у п’ятах вона полізла нагору. Зазвичай дівчина добре переносила велику висоту, але зараз у неї паморочилося в голові, а в шлунку було неприємне відчуття. «Не дивися вниз», — наказала вона собі. Деякі скоби хилиталися, інші трималися в бетоні на чесному слові. Ноги ковзали по мокрих залізних прутах, крижаний вітер свистів у вуха й ліз під пальто. Що вище, то більш поривчастими ставали його подихи, аж нарешті Ніна ледь могла дихати, наче виставила голову у вікно швидкісного поїзду.

На тремтливих ногах вона дісталася вершини й роззирнулася. Ліс… ліс був усюди, наче неспокійне буре море, де-не-де позначене плямами темної зелені. Жодного містечка. Хоча… Ніна напружила зір. Між деревами, зовсім недалеко, побачила щось, що здавалося дахом хати, а поряд був інший дах. Якесь село? Звісно, це не місто, проте хоча б щось.

Вона почала злазити, обережно намацуючи ногами скоби. Тільки не дивитися вниз. Але якоїсь миті подивилася, і серце одразу підстрибнуло в грудях, і зовсім не через висоту.

На даху, спершись на одну з найнижчих труб, на неї чекав Лис. Ховаючи в руці вогник, запалював цигарку. Глянув на Ніну і повернувся до перерваної справи.

На мить вона відчула абсурдне бажання так і залишитися, зависнувши між небом та землею. От тільки це не мало сенсу: він уже її бачив.

Вона продовжила шлях униз, а на останній скобі ще й послизнулася. Лис підхопив її, допоміг утримати рівновагу, а потім прибрав руку.

— Вибач, — сказав. — Я не хотів бути ввічливим. Це лише рефлекси.

— Я… — Ніна гадки не мала, що тепер робити.

Чоловік не здавався розлюченим — радше трохи веселим. Вона не знала, добре це чи погано.

— Ти прийшла роззирнутися, розумію. Уже знаєш, де ми?

Цієї миті вона припустилася помилки: була роздратована і невиспана, до того ж їй набридло грати дурепу.

— Посеред Біловезької пущі. Отам кордон, — дівчина махнула рукою на схід. — А якби я хотіла вийти з лісу, то мала б іти отуди, — показала в інший бік.

— Ну, будь ласка, — посміхнувся Лис. — А начебто дівчата не розуміються на мапах. Тоді ти напевне знаєш: щоби вийти з пущі, потрібно десь вісім годин. Звічно, якщо ти не втратиш дорогу, бо внизу, між деревами, усе здається зовсім інакшим, ніж нагорі. А тому тобі довелося б ночувати в лісі, а вночі температура падає нижче від нуля. І вовки — ти знаєш, що тут є вовки? А також багато інших небезпечних створінь. Пам’ятай про це, якщо тобі спаде на думку тікати.

— Я зовсім не маю наміру тікати. Ви ж казали, що не можна виходити за огорожу.

— А, зрозуміло, ти ж дівчина чесна, яка завжди робить, що їй говорять.

— Передусім я розсудлива, — заявила Ніна, а Лис кивнув, наче вона сказала щось очевидне. Насправді він, здавалося, був упевнений у її розумі куди більше, ніж сама Ніна.

— Тоді ми можемо без проблем домовитися. А тепер — іди вже, і якщо за п’ять хвилин повернешся до місця роботи, то я нікому не скажу, що ти тут була.

Коли вона дісталася кухні, Яцек уже почистив три чверті купи картоплі.

— Знайшла щось цікаве? — запитав.

— Недалеко звідси село, — вона схопила ножик і заходилася працювати. — Але я не знаю, чи дасть це нам бодай щось.

— Чому?

— Якщо ці люди мешкають так близько від Інституту, то напевне не захочуть проблем від когось звідси.

— Хай там що, це хоча б якийсь шанс, — хлопець був сповнений ентузіазму. — Можемо піти туди й попросити про допомогу. Може, у них є якийсь транспорт — не кажу, що машина, але хоча б віз. Ми могли б дістатися до якогось міста, а далі потягом…

П’ять наступних картоплин Ніна уявляла, як вони тікають на підводі, а добрі селяни сердечно прощаються з ними. Якась баба притискає її до великих грудей і тицяє в руки згорток зі свіжими тістечками, діти в мішковині зі сльозами на очах махають їм услід… На шостій картоплині вона отямилася й усвідомила, що це не може бути настільки просто. Не кажучи про те, що в селі вже ніхто не ходив у мішковині.

До одинадцятої вони впоралися з картоплею і взялися різати ковбасу. О першій годині настав час обіду. Тут не було їдальні, журек[8] представники працюючих груп забирали у великі термоси. Ніна за допомогою гігантського ополоника на відміряла порції, а Яцек видавав скибки хліба. Дівчина сподівалася, що від групи «B» прийде Тамара, але замість неї з’явилися симпатичний білявчик і красуня шатенка з великими очима: блондин обіймав її за плечі.

— Ви знали одне одного раніше? — запитала Ніна, наливаючи суп у термос.

Блондин кивнув.

— Ходимо до одного класу. Я Міхал, а це — Лена.

— Ніна. А тут є ще такі пари? Або й більші групи?

— Ні, наскільки нам відомо — ні, — відповіла Лена.

«Але з Маркотів нас — кілька», — подумала Ніна. І, схоже, це не означало нічого доброго.

Хотіла запитати про магічні здібності, але побоялася. Зрештою, вони і так не сказали б їй правду — не зараз, коли поблизу крутилася Миша.

Хвилин через десять, у товаристві худої дівчини в рожевому светрі, з’явився Хуберт. Ніна спершу не впізнала його. У Маркотах він удавав із себе іншого, мав пофарбоване в чорний колір волосся, а зараз вона побачила чотирнадцятирічного хлопця зі світлою, мало не білою чуприною. Разом із блідою шкірою це справило на дівчину неабияке враження — наче Хуберт був не хлопцем, а негативом хлопця. Або й привидом. У блондинистій версії її товариш з канікул здавався ще вразливішим і тендітнішим, ніж раніше.

— Де працюєш? — запитала Ніна, коли вони привіталися.

— Група «D», або ж архів. Переписуємо всілякі папірці.

— Ох, — тільки це вона й зуміла сказати. Чому, прокляття, вона викликалася йти на дурну кухню?

— Давно ти тут?

— З позавчора.

— Тебе забрали з дому чи зі школи?

— У мене вже немає дому, — драматичним тоном заявив він. Коли йшлося про декламації драматичним тоном, краще за Хуберта не було нікого. — Моя бабуся померла два тижні тому, і я втік. Боявся, що мене заберуть до сирітського будинку, тож переховувався в тітки в селі. Там мене й знайшли.

— Це, мабуть, було жахливо, — Ніні хотілося обійняти його, щоб утішити, але забракло мужності. — Тебе вже допитували?

— Двічі.

— А ти зізнався, що… ну, знаєш… — вона глянула на дівчину в рожевому светрі, яка стояла неподалік і саме брала в Яцека нерівно порізані скибки хлібу.

— Це Кася, їй можна довіряти. Ти маєш на увазі монастир у Маркотах? Питали, але я заперечував. Бо офіційно мене там не було. Ми мусимо бігти, побачимося після роботи.

Ніна задумливо кивнула. Хуберт не належав до дванадцятки, яка успадкувала після смерті Славека риси Обранця, але мав магічну силу, тож вона трохи за нього непокоїлася.

Було вже по четвертій, коли Миша нарешті дозволила їм повернутися до спільної зали (Ришека вона звільнила раніше, Ванда ще залишилася, аби допомогти з приготуванням вечері). Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою змореною. Руки боліли від чищення, різання, січення, мішання і витирання, а очі самі собою закривалися. Інші в’язні, схоже, почувалися так само, бо коли вона йшла вздовж ліжок, то навколо бачила тільки сірі, змучені обличчя. Дехто сперечався про щось стишеними голосами, інші не мали сил навіть на розмови й просто лежали, втупившись у стелю, або спали. «Може, саме в цьому й полягала ідея, — майнула думка. — Заганяти нас так, щоби ми навіть не думали про втечу».