Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 11)

— Тут є ще хтось із Маркотів?

— Я бачила Хуберта й Маріуша, але не мала часу з ними поговорити. Нам тут наказують робити різні дивні речі. Я у групі «B», яка працює назовні, ми ремонтуємо огорожу й подібне. Паршива робота, постійно холодно й руки покалічені…

— Тихо.

Видра поверталася, стукання військових чобіт відлунням відлітало від стін, змішане з подихами підлітків, які спали. На одному з ліжок хтось плакав. Дівчата почекали, поки жінка знову опиниться на другому кінці зали, а тоді поновили розмову.

— Де тримають дітей? — запитала Ніна.

— Яких дітей?

— Ну, семи чи восьми років. Як Лукаш, який зі мною приїхав. Бо тут тільки хлопці й дівчата нашого віку.

— А, малята. Я бачила, як їх забирала кудись одна з охоронниць. Напевне, сплять окремо, ну й не працюють із нами. Не змогли б.

Ніна визнала, що в цьому є сенс. Було приємно знати, що принаймні про наймолодших хтось подбав.

Неподалік почувся гуркіт, стишений товстими мурами, але доволі виразний. Ніна здригнулася. Досі пам’ятала цей звук, хоча від закінчення війни минуло вісім років.

Хтось надворі стріляв у темряві.

Вона мимоволі схопила Тамару за руку, а та стиснула її долоню. Один постріл, потім другий і третій. Щоразу Ніна трохи здригалася в ліжку. Поряд відчувала напружене тіло подруги.

— І по чому вони стріляють? — запитала.

— Не знаю, — прошепотіла Тамара.

«Одне правило: не можна виходити за огорожу. Може, оце хтось його порушив», — подумала Ніна.

— Не хвилюйся, мала, — додала Тамара. — Ми щось вигадаємо. Впоралися в Маркотах, впораємося і тут.

— Тобі легко говорити, — пробурмотіла дівчина.

Тамара отримала після смерті Славека його відвагу, і відтоді існувало дуже небагато речей, яких вона боялася.

— От побачиш, усе буде добре. А тепер мені треба повертатися до себе.

Тамара підвелася і перебралася у своє ліжко.

Ніна думала, що не засне: була налякана, голодна і самотня, але втома врешті-решт узяла своє, і дівчина задрімала. Саме тоді, на межі сну, почула ще дещо — тихий, ледь чутний стукіт у трубах.

Здавалося, вона ледь заплющила очі, а у її свідомість уже вдерся різкий звук горну. Хтось грав, скільки було сил, наче від того залежало його життя.

— Уставай, — потрусила її за плече Тамара.

Ніна підвелася, досі затуманена сном. Біля найближчих ліжок уже вправлялися дівчата, переважно теж напівпритомні, із запухлими очима, плутаючись у власних ногах і незграбно натягуючи одяг. Котра могла бути година?

Видра розділила їх на групи, а «нових», зокрема й Ніну, вигнала на невеличкий плац перед будинком. Було холодно і волого, густу темряву ледь-ледь розганяли перші світанкові промінчики. Над землею повзли пасма білого, наче молоко, туману, вируючи у світлі ліхтаря повільним гіпнотичним рухом. Із рота Ніни йшла пара, а коли дівчина вступила в калюжу, під ногою хруснув тонкий шар льоду.

Їх було семеро: троє дівчат і четверо хлопців. Усі тремтіли від холоду й переляку. Майже всі, бо один із хлопців не гнувся, а сміливо дивився в очі охоронниці. Був високий, світловолосий, симпатичний. І дуже схожий на Славека. У Ніни сильніше стукнуло серце, але, перш ніж вона встигла хоча б над чимось задуматися, до майданчика побігла ще одна людина, яку підганяв вусатий солдат. Це був товстенький засапаний хлопець років чотирнадцяти, якого вона чудово знала.

Яцек.

Він став поряд із Ніною, здивовано дивлячись на неї. А за мить до Видри приєдналася сержант Сова, яка уважно розглядала їхню тремтячу групку.

— Щоб ви не нудилися, ми призначаємо вас на різні роботи, — почала вона. — Вам пощастило, бо сьогодні є вільні місця майже в усіх групах. Спочатку «A», чи то опіка над дітьми. Хтось із дівчат хоче?

Озвалася невисока пухкенька брюнетка, і Сова наказала їй відійти убік.

— Група «B», праця надворі, різні ремонти й подібні роботи. Є хтось, кому подобається майструвати?

Яцек, здається, хотів озватися, але Ніна тицьнула його в бік — бо пам’ятала, що говорила Тамара.

Симпатичний блондин і красива дівчина приєдналися до брюнетки.

— Група «C». Хто любить готувати?

Ніна завагалася. Кухня — непоганий вибір: тепло, близько до їжі, що після вчорашнього дня здавалося цікавим. Ну, й інше місце могло бути гіршим.

— Я люблю, — збрехала вона з усією упевненістю, на яку спромоглася.

— А я люблю їсти, — нахабно додав Яцек.

Хоч як дивно, це подіяло, бо Сова (правда, трохи вагаючись) кивнула в бік групки, що стояла осторонь. Скоро кожен отримав доручення. По Ніну та Яцека прийшла маленька сива жіночка, назвалася Мишею і повела їх на кухню. Дівчина чекала затишного приміщення, як у маркотському монастирі, а потрапила до вкритої білим кахлем зали, яка трохи скидалася на туалет, а трохи на вже знайому їй душову. Тут усе було величезне: каструлі, в яких можна було купатися, мийки такі глибокі, що Ніна зі своїм ростом ледь-ледь могла дотягнутися до їхнього дна. Усюди стояло різне обладнання: м’ясорубки, хліборізки й механічні ножі, що скалили сріблясті зубивістря. На щастя, тут було хоча б тепло; навколо гарячої пічки крутилися шістнадцятирічна дівчина й молодший за Ніну хлопець.

— Ви, напевне, зголодніли, — сказала Миша. — Візьміть собі трошки хліба й сиру. Чай на столі в термосі.

Це був скромний сніданок, але ні Ніна, ні Яцек і не думали жалітися.

— Ви сьогодні приїхали? — запитала Ніна, вгризаючись у скибку.

— Два дні тому, але я хворів, лежав у лікарняному крилі. Лише сьогодні Ведмідь сказав, що я можу приєднатися до решти.

— Знаєш, що це за місце?

Він похитав головою.

— Не дуже. Крім мене у шпиталі лежав тільки якийсь малий хлопець: випадково поранився, коли ремонтував паркан, але він нічого не знав, а Ведмідь не хотів нічого казати. Нікого іншого я не бачив.

— Тебе допитували?

— Тільки записали ім’я та прізвище, а ще дали код.

— Який?

— 23GD. Ти щось знаєш?

Ніна переповіла йому те, що їй говорила Тамара. Інформації було небагато.

— Тоді я теж можу ні про що не турбуватися, — заявив Яцек, коли вона закінчила. У його голосі немовби бриніло розчарування. — У мене немає жодних сил, тільки спритність.

— Ми не знаємо, що насправді вони від нас хочуть, — зауважила Ніна. — Може, вся справа не лише в магії. Розкажи, як вони тебе знайшли.

Але в історії Яцека не було нічого цікавого: просто два дні тому до його школи прийшла пара людей у мундирах, жінка, яка назвалася Чайкою, і чоловік на ім’я Канюк, а потім повторилося приблизно те саме, що було з Ніною, — з тією тільки відмінністю, що Канюк не розповідав про жодні дивні загадки. Просто запитав, чи не помітив, бува, хтось із учнів чогось незвичайного, а за двадцять хвилин Яцека викликали до кабінету директора.

— Ти хвалився перед кимось зі школи своїми вміннями? — запитала Ніна, хоча знала відповідь.

Зрозуміло, що так воно й було. Яцек, який більшу частину життя був незграбним товстунчиком, просто не міг утриматися.

Це означало, що для НИХ уміння Обраного мали значення, або ж… Або ж значення мали Маркоти, і ВОНИ знали, що Яцек там був.

А потім Миша загнала їх чистити гору картоплі, поглянувши на яку, дівчина лише зітхнула. «Будемо її чистити два дні», — подумала, але Яцек, навіть не моргнувши, приставив собі стілець і взявся до роботи. Ножик у його руках так і літав, розмиваючись у сріблясту смугу, позбавлена шкоринки картопля із хлюпанням падала в миску з холодною водою.

— Повільніше, — просичала Ніна.

— Чому? Я можу й швидше, ось!

— Але їм не треба про це знати.

В очах Яцека з’явився блиск розуміння, і хлопець почав чистити повільніше — тепер зрізав шкоринку так, як більшість хлопців його віку: не дуже швидко і трохи невміло.

Певний час вони працювали мовчки. Ніна боялася, що Миша повсякчас стоятиме над ними й покрикуватиме, але, на щастя, жінка зайнялася своїми справами. Старша дівчина — її звали Ванда — стояла над великим казаном, повним киплячого варива, молодший хлопець — Ришек — раз у раз бігав, аби викинути сміття або щось принести зі складу.

Ніна та Яцек лишилися самі, із наказом, аби «картопля була готова до одинадцятої». У тому кутку, де вони сиділи, їх навіть не було видно.

Годинник, що висів на стіні, показував восьму тридцять.

Ніна подумала, що останні двадцять чотири години її постійно штовхали й тягнули, а вона покірно з усім погоджувалася. Досить, час перехопити ініціативу й нарешті зробити щось корисне.